Чому це класика: «Краса по-американськи» Сема Мендеса

Beautiful lie

В сімдесяті, а особливо – у вісімдесяті, в американському мейнстримному кінематографі сформувався унікальний сюжетний концепт, який знаходився на зіткненні виробничої драми та по-гічкоківські напружених трилерів – «яппі в небезпеці». Канонічними фільмами, присвяченими саме цим героям свого часу, стали такі фільми, як «Волл-стріт» Олівера Стоун, «Після роботи» Скорсезе, «Дика штучка» Джонатана Деммі та «Фатальний потяг» Едріана Лайна. За розкриття ідей фемінізму відповідали стрічки «Ділова жінка» Ніколса та «З дев’яти до п’яти» Хіггінса. З настанням 90-х образ «яппі в небезпеці» став трансформуватися в «гнівного білого чоловіка», який став виразником агресивної консервативної повістки. В знятому 1993 року трилері «Падінні» Дожоеля Шумахера герой Майкла Дугласа, той самий «гнівний білий чоловік» та яппі з невдалою кар’єрою, сходив з розуму, не витримавши загальної патологічності суспільства. «Бійцівський клуб» (як книга, так і фільм) вдивлявся у свого героя з неприкритою критичністю, ніяк не захищаючи жорстокий ідеологічний консерватизм чоловіків середнього віку, які потрапили в екзистенційну пастку. Антитезою трансгресивної стрічки Фінчера у 1999 році стала «Краса по-американськи» Сема Мендеса. В ній приглушеність авторської інтонації з усім тим здійснювала не менш приголомшливий ефект.

У пролозі «Краси по-американськи» донька головного героя Лестера, Джейн, на відеозаписі з неподільною щирістю чи то жартуючи, чи то серйозно зізнається, що хотіла би вбити свого батька. Звісно, її слова можна сприймати як вираження пубертатного періоду, тим більше, що майже усі підлітки в якийсь момент життя починають протестувати проти батьків в цілому. Але включення цієї сцени в пролог закладає і загальну інтонацію всієї картини, яка застрягла між неквапливою елегійністю та нігілізмом, що характерні для кінематографа кінця дев’яностих. Театральний режисер Сем Мендес, для якого «Краса по-американськи» стала дебютною у кінематографі, не так вже і явно намагається слідувати іншим режисерам, які досліджували Америку не з парадного входу: Хелу Ешбі, Джону Джосту, Майклу Ніколсу тощо. Миттєво роздертий на цитати, фільм Менденса мав авторський почерк, який характерний ледь не для усіх кінодебютів: лобові прийоми та простота кіномови. Мендес абсолютно уникає експериментів з внутрішньофільмовим полотном, знімаючи горезвісне буржуазне кіно про бунт тих самих буржуазних представників.

Ставши одним з фільмів, що підсумували дев’яності роки, «Краса по-американськи» в новому столітті стала предметом безлічі культурних референсів і ремінісценцій, що, втім, анітрохи не дивно. Стрічка, яка витончено розібрала на шматочки і горезвісну Американську мрію, і ментальність звичайного громадянина, стала цитуватися вже рік по тому, причому в суто пародійному ключі в першому «Дуже страшному кіно». При тому що деяка автопародійність була властива і самій картині Сема Мендеса. Та чим більше стрічка впивалася своєю іронічністю в американську масову культуру (від рекламних роликів до серіалів), тим відчутніше вона сприймалася вже як відверта сатира на пересічний спосіб життя, думки і дії.  Впадає в око те, що найчастіше цитувалися з «Краси по-американськи» сцени танцюючого в повітрі пакета або, припустимо, близькоеротичних видінь Лестера, що самі по собі вже були сповнені неабияким постмодернізмом. Ці сцени стали калькою, в першу чергу, для реклами. І в цьому вся іронічність, адже стрічка все ж теж виносила вироки життю «як у рекламі».

«Метафізичний бунт – це повстання людини проти свого наділу та всієї світобудови. Цей бунт метафізичний, оскільки оскаржує кінцеві цілі людини та всесвіту» – писав Альберт Камю. «Краса по-американськи» буквально ілюструє це твердження. При чому бунт в стрічці властивий усім героям в тому чи іншому вигляді, але найбільший акцент режисер робить на Лестері Бернемі. Тригером для початку його виходу із затишної, але понурої шкарлупи середньостатистичного яппі стає Анжела, однокласниця його доньки, яка невипадково римується з образом набоковської Лоліти. Заради володіння нею (примарного чи досить реального) Лестер починає перетворюватися в таку собі карикатуру на горезвісну «токсичну маскулінність», почавши качатися, нарощувати м’язи та взагалі змінювати власні патерни поведінки настільки, наскільки йому самому це здається доречним та правильним. У той самий час його пробудження від нудного існування не позбавлене присмаку ностальгії за тими ж сімдесятими, коли Лестер був молодим. Тоді епоха хіпі вже відходила назад, але піддаватися своїм маленьким примхам на кшталт косячків марихуани було справою буденною. І, намагаючись виглядати сучасно, а з іншого боку – ностальгуючи за бунтами минулого, Лестер у своєму «бунті дріб’язків» знаходить бодай у своїх очах значущість та чоловічу легітимність.

Адже не можна чесно сказати, що Лестер Бернем у своєму житті чогось досягнув. Безумовно, у нього є хороший будинок у передмісті, кохана дружина та донька, і в цілому комфортні умови для життя «як у всіх». Для когось це вагомий аргумент не змінювати у своєму житті нічого, але саме в цьому «як у всіх» прихована найбільша трагічність існування Лестера. Кінець кінцем, його добробут виглядає лицемірним та відверто вдаваним. Дружина та донька люблять його, м’яко кажучи, за інерцією, та бунтують вони у своїх мікросвітах, які ховаються від Лестера. Хоча і не надовго – киплячий котел міжособистісних протиріч і кінець кінцем вибухає. Але в усіх випадках бунт в «Красі по-американськи» це й архетиповий бунт маленької людини, і водночас – бунт посередності проти самої посередності. Від того і неможливий цей протест надовго, адже і самий Лестер у позакадрових коментарях усвідомлює неминучість своєї швидкої смерті. Насправді, це його особистісна мікрореволюція, як і будь-яка інша в принципі, неможлива без справжньої радикалізації та заперечення з боку тих, хто не готовий слідувати за ним. Чи то мимоволі, але Лестер, показавши красу свободи як такої в середньостатистичному американському передмісті, не зміг зіткнутися з неприйняттям його поведінки, так чи інакше балансуючи на межі фолу. І посередність, ім’я якої легіон, не охоча змінюватися, помстилася одному з цієї сірої маси, який посмів підняти голову та розпочати бунт.

It's a beautiful lie
It's a perfect denial
Such a beautiful lie to believe in
So beautiful, beautiful, it makes me

30 Seconds to Mars

American Beauty
1999
режисер: Сем Мендес
жанр: драма
у головних ролях: Міна Суварі, Кевін Спейсі, Тора Берч

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: