У 1641 році французький філософ і математик Рене Декарт висунув так звану гіпотезу злого демона (або злого генія), який може заради жарту фальшувати для нас навколишній світ. Результатом роздумів Декарта став аргумент cogito ergo sum — мислю, отже існую. Він заперечив нереальність реальності, а фундаментом людського існування зробив свідомість і мислення як таке.
Понад 300 років потому, в 1973 році, американський аналітичний філософ Гілберт Харман запропонував оновлену версію мисленнєвого експерименту Декарта, і назвав її «Мозок у колбі». Уявімо, що наш мозок існує в колбі з живильним розчином, до мозку підведені дроти від потужного комп’ютера, через які просто в нейрони поступають електричні імпульси, що симулюють віртуальну реальність. Незважаючи на відсутність тіла, свідомість буде пізнавати згенеровану комп’ютером реальність і вважатиме її реальною, залишаючись в омані.
25 років потому, в 1999 році, у прокат вийшла кіноверсія цих мисленнєвих експериментів скептицизму — «Матриця». Фільм одразу став, як то кажуть, культовим і зробив багатими продюсерів, акторів і своїх авторів – сестер (тоді ще братів) Вачовскі. Але яким був шлях до цієї культовості?
Перед тим, як писати та продавати власні сценарії, Вачовскі отримали досвід одразу зі двох джерел. Перше — це вже класичні трилери 50-70 років режисерів як-от Гічкок, Полянський або Коппола, а також комікси та фільми категорії Б. Друге – це доволі успішний будівельний бізнес. Надивленість допомогла їм створити постмодерну естетику великого віртуального світу на папері, а навички девелопменту дали змогу цей світ втілити.
Пекельна суміш із науково-фантастичних фільмів, гонконгських бойовиків, жахів, нуару, кіберпанку, індастріалу та ще казна-чого – урешті стала історією «Матриці». Але до того, як приступити до виробництва кіно за викупленим сценарієм, продюсери Warner Bros. попросили братів зняти щось із меншим бюджетом. І вони успішно впорались із завданням, презентувавши «Зв’язок» — відвертий кримінальний фільм про двох лесбійок, що прагнуть пограбувати члена мафії. Залишимо психоаналітичні інтерпретації дебютного фільму поза дужками, і лише скажемо, що після нього продюсери вирішили ризикнути, – поставили шістдесят мільйонів доларів на божевільну ідею Вачовскі й відправили їх аж до Австралії, щоб трохи зекономити на витратах продакшену.
Ставка продюсерів виграла. Фільм був знятий так, що мав сподобатися всім: від університетських докторів філософії до хіккі (людей, які відмовляються від соціального життя та прагнуть до ізоляції – прим. ред.) в усьому світові, від фанатів коміксів та манги (особливо «Привиду в обладунках») до поціновувачів Нового Голлівуду. І таки сподобався! Фанати кіберпанку бачили на екрані реалізацію книжкових ідей своїх кумирів – Гібсона та Стерлінга: адже саме в їхніх творах з’явився художній концепт прямої передачі нереальної реальності просто в мозок. Ба більше, у романі Вільяма Гібсона «Нейромант» програма, яка створювала таку реальність, так і називалася — «Матриця».
Філософські ідеї стали гачком, насамперед, для акторів, лише потім – для глядачів. Виконавцям головних ролей видали до прочитання трактат французького філософа Жана Бодріяра «Симулякри і симуляція», де автор описує навколишній світ, сповнений симулякрами (політикою, індустрією розваг, ЗМІ, модою тощо), які маскують відсутність справжньої реальності. Симулякри здаються нам настільки реальними, що врешті створюють гіперреальність, яка підміняє об’єктивну реальність. Сам Бодріяр в пізнішому інтерв’ю заявив, що не бачить жодного зв’язку між ідеями, викладеними у своїй праці, та їхнім кіновтіленням. І додав, що автори «Матриці» буцім-то його взагалі неправильно зрозуміли.
Для акторів зйомки були виснажливими не лише розумово, але й фізично. Юань Хепін, один із найвідоміших у світі китайських режисерів-постановників бойових сцен створив видовищні поєдинки (пізніше він зробить їх і для «Тигр підкрадається, дракон ховається» й «Убити Білла»). Але він геть виснажив Рівза, Фішберна, Мосс та Вівінга. Першому під час зйомок зробили операцію на хребті, а останньому — на стегні. Тут мистецтво кунгфу добре поєдналося зі східною філософією. Постмодерністська віртуальність поєднує дві віддалені традиції (як даоський символ Інь та ян) – саме це символізує фраза голомозої дівчинки «Ложки не існує» у одній зі сцен.
Зараз таке жонглювання ідеями вже нікого не дивує. Після «Матриці» ми побачили антиутопічний «Еквілібріум», кіберпанківський «Трон: Cпадок» і нереальний «Початок», які підкинули свої філософські питання у вогонь маскульту. Наприкінці дев’яностих Нео (роль якого, до речі, міг зіграти Вілл Сміт) – борець із системою, екс офісний співробітник містер Андерсон, панк із кіберпростору в довгому чорному плащі та непроникних окулярах, і найголовніше — Обраний, – сприймався глядачами як високотехнологічний Христос. На зламі тисячоліть час був більше цікавим, ніж тривожним. Зараз усе навпаки, і Нео в 2019 році здається трохи карикатурно-незрілим, але відчайдушним персонажем.
Свій внесок у зміну образу головного героя зробив не лише час, а й численні меми та навіть анекдоти. До цього додалися невдалі на думку багатьох критиків «Перезавантаження» і «Революція». Вони принесли Вачовскі та ко ще більше грошей, але жодної свіжої ідеї в обмін філософам. Вдячності за свій внесок у фільм ті так і не отримали. Можливо, два з найбільших їхніх розчарувань — це те, що коротка гра з déjà vu в першому фільмі виявилась просто смачною наживкою, а гностичні мотиви боротьби добра зі злом перетворилися в третій частині на супергеройську гумку.
Важливо відзначити те, що «Матриця» точно зробила, – вона посунула технічні горизонти тих часів. Недарма на рахунку першого фільму опинилися чотири «Оскари»: за найкращий монтаж, звук, монтаж звуку й візуальні ефекти. Технологія зйомки зі швидкістю 12000 кадрів на секунду вже стала класикою кінематографу та ігрової індустрії. Вона отримала назву bullet-time від славнозвісної сцени з ухиленням героя Кіану Рівза від куль, відзнятою з купою тросів у повністю зеленій кімнаті.
«Ідеальний глядач цього фільму — ідіот, але й фільм недостатньо божевільний», — заявив у своєму виступі словенський філософ Славой Жижек на міжнародному симпозіумі «Всередину Матриці», що проходив у жовтні 1999 року в центрі Мистецтва і Медіа (Center for Art and Media) в німецькому Карлсруе. Тобто вже через півроку після прем’єри! Жижек інтерпретує фільм із позиції лаканівського психоаналізу, заявляючи, що Матриця — це великий Інший, символічний порядок, який структурує реальність. Така інтерпретація подібна на ототожнення Матриці з одним із найвідоміших філософських образів — платонівської печери, вихід із якої принесе лише біль і обпечені очі.
У 1981 році Гіларі Патнем, американський філософ, що займався проблемами свідомості, висунув аргумент проти гіпотези «Мозку в колбі», на якій побудовано «Матрицю». Якщо коротко, він має такий вигляд: якби існував світ масової галюцинації, де всі люди були просто «мізками в колбах», то ніхто (окрім нас самих) не міг би подумати й указати на те, що вони просто «мізки в колбі», бо це було би твердженням, яке заперечує себе. Тобто, Ілон Маск навряд чи має рацію.
Проте, здається, одне твердження з фільму, сказане агентом Смітом, серед купи нереальностей на екрані видається доволі близьким до реальності після минулої чверті XXI століття: «Людство – це хвороба, ракова пухлина планети…». Від людства втекти в іншу реальність поки що неможливо. Хіба що на дві години в кінореальність «Матриці».
Супер стаття!