Ірина Цілик: «Я ходила плакати в кущі від того, що в мене не виходить відповідати очікуванням групи»

Розмова про рекламу, «Віддалений гавкіт собак» та оскарівські амбіції

За дев’ять місяців після прем’єри на кінофестивалі «Санденс» стрічка Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» виходить у кінопрокат. Із того часу відбулося багато подій: нагорода за режисуру, європейська прем’єра на Берлінале, онлайн-прем’єра на Docudays UA, пітчинг ігрового дебюту, відмова від звання заслуженої діячки мистецтв України. Тож 2020 рік для Ірини Цілик – найпродуктивніший у кінокар’єрі. Напередодні кінопрокату її повнометражного документального фільму поговорили з режисеркою про кінокритику, сльози на знімальному майданчику та музику 1990-х.

фото: Катя Янюк

Відмова від звання заслуженої діячки мистецтв України була наслідком двох причин. Мовляв, недоречно приймати відзнаку в часи, коли кінематографістів скривджено діями влади. Друга причина в тому, що ви лише починаєте свій шлях у кіно. Проте багато українських дебютантів, серед яких Наріман Алієв та Антоніо Лукіч, приймали цю нагороду. Тож, скільки треба пропрацювати, щоби дійсно стати заслуженою?

Я говорила винятково про свої відчуття, тому що рішення Нарімана Алієва та Антоніо Лукіча – це їхні рішення. Я в жодному разі їх не критикую. Я почуваюся початківицею і такі звання не дуже мені личать. Я намагалася приміряти це на себе та звикала до цієї думки. Зрештою, зрозуміла, що все це звучить і виглядає недоречно. 

І можливо, це рішення було частково імпульсивним. Я в принципі так усе роблю у своєму житті. Просто довіряю своєму чуттю. Коли розумію, що мене занесло кудись не туди, я на це реагую. От я день ходила і зрозуміла, що ні. Треба відмовлятися. У всіх на це різні погляди. Я вже потім начиталася та побачила хвилі хейту, які для мене були несподіванкою. Я не думала, що якесь рішення може викликати стільки негативних емоцій. Хтось це назвав плювком в обличчя українського народу. Я думала, зрештою, це ж не український народ видавав мені це звання. 

Як ви дізналися про те, що указ президента про вручення ордену прибрали із сайту?

Мені у фейсбуці написала одна з моїх френдів і показала. У мене не було бажання заглиблюватися, чому так. Я бачила, що журналісти розвели хайп на цьому моменті. Не думаю, що це все так важливо і вартує особливої уваги.

Цього року я отримала премію Фелікса Соболєва, й від неї я не збиралася відмовлятися

Ваша відмова, думаєте, матиме якісь наслідки в майбутньому?

Якби я була людиною, яка звикла все прораховувати на 10 кроків наперед, може, я би й думала про вплив. Мені потім написали деякі колеги, що мені може закритися шлях до отримання Шевченківської премії. Цього року мені пропонували подаватися на неї. Я подумала, що сама я точно не подаватимуся. Мені це здалося передчасним та недоречним. Одне слово, я ще не оцінила глибоко наслідки своєї відмови. Але мені здається, що я вчинила правильно. 

Цього року я отримала премію Фелікса Соболєва, й від неї я не збиралася відмовлятися. Тут у мене зовсім інше відчуття. І знову-таки я не знаю, чи це вперше, але нагороду отримала молода жінка-режисерка. Для мене це звучало класно й переконливо, хоча виходить, що в мене вибіркове ставлення до таких речей. Мабуть, треба глибше в цьому розбиратися, але я поки не планую це робити.

Але однаково будь-яка творча людина знає, як неприємно, коли розкладають твої помилки по полицях, іноді досить жорстоко

На премії «КіноКоло» ви казали, що боїтеся критиків за їхню надивленість. Але ваш фільм усе одно взяв нагороду за найкращу документальну стрічку. Тепер страх зник?

Та ні, це нормально. Кінокритики під лупою розглядають те, що ми робимо. У них такий багаж переглянутого. Він значно більший, ніж у мене, наприклад. Не знаю, як у інших режисерів, але робота кінокритика – це нескінченно дивитися та порівнювати. І якщо чесно, це не найприємніше відчуття, коли твою роботу роздивляються з такою оптикою. Критика буває різною, і з роками я навчилася спокійніше ставитися до знецінення та неконструктивної критики. Але однаково будь-яка творча людина знає, як неприємно, коли розкладають твої помилки по полицях, іноді досить жорстоко. 

З іншого боку, це часом допомагає робити висновки на майбутнє, тому загалом я уважно читаю те, що про нас пишуть, вчуся не завжди реагувати на це емоційно. Я думаю, що союз критиків і людей, які пишуть книжки та створюють фільми, насправді важливий. Тому саме премія кінокритиків мені була приємна.

А хто у вашій родині найбільший кінокритик?

Мій син. Я – мама, тому можу бачити його необ’єктивно, але здається, що чувак у нас росте непростий і цікавий. Він дивиться багато кіно разом зі мною. Це мій найкращий partner in crime, адже він готовий зі мною дивитися все. Хіба що, Андрій мені казав, що чорно-білі фільми терпіти не може. Хоча, коли ми дивилися «Чотириста ударів» (Les Quatre cents coups) Франсуа Трюффо, він досидів до кінця – йому страшенно сподобалося. Ми подивилися 10 сезонів «Друзів», усі серіали від Netflix дивимося разом. 

Я просто бачу, як син у свої 10 років вже має тонку чуйку, особливо на драматургічні рішення. Мене це постійно дивує тому, що він часто вгадує, як розвиватимуться події, на декілька ходів уперед. Це цікаво, бо він ще дитина, але за своїм багажем переглянутого, мабуть, міг би перегнати багатьох дорослих.

Я просто бачу, як син у свої 10 років вже має тонку чуйку, особливо на драматургічні рішення

Який фідбек він дав «Землі блакитній, ніби апельсин»?

Він був залучений на всі етапах, окрім зйомок. Багато коментував у процесі монтажу, коли ми з режисером монтажу Іваном Банніковим монтували вдома –тоді не було можливості винаймати офіс. Андрій із задоволенням сидів і спостерігав, іноді в нього були влучні думки.

Чи бачили ви «Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренґа Вільмонта? Він потрапив у короткий список кандидатів на «Оскар» за найкращий документальний фільм. Чи пробуєте ви подаватися на документальну категорію «Оскару» цьогоріч?

Я його подивилася не повністю. Я дивилася його у скороченій версії. Це трохи по-дурному, що я так і не подивилася весь фільм цілком, адже він насправді класний, але щось мене тоді перебило. Спершу нас постійно намагалися з цим фільмом порівнювати. Сильно дратувало, коли ми представляли проєкт на різних міжнародних майданчиках, і нас наздоганяла фраза: «А от є «Віддалений гавкіт собак». Не боїтеся після них говорити на цю тему?». У якийсь момент ми навіть сміялися, що робоча назва нашого фільму – «Близький мявкіт котів», у нас же багато котиків.

Продюсерам здавалося, що це буде серйозною проблемою для нашого фільму. Але як виявилося, ми нормально співіснуємо на одній території. Як я розумію, у нас все-таки різні фільми. І на однакові теми можна знімати або писати купу всього, просто кожен обирає власний ракурс.

Звісно, ми подаємося на «Оскар». Продюсери на цьому знаються, але я в цьому не глибоко розбираюся. Подаватися на «Оскар» – це ціла історія, бо це радше про можливості. Якщо в тебе немає бюджету на це, шанси насправді невеликі. Потрібні піар та люди, які представлятимуть твій фільм на різних майданчиках. Мені здається, враховуючи нашу фестивальну історію, у фільму є шанси бути принаймні серед тих, кого будуть серйозно розглядати, але подивимося.

Для успішної оскарівської кампанії потрібен дистриб’ютор у США. Він у вас з’явився? Без нього потрапити в шорт-лист номінантів майже неможливо.

Його досі немає, хоча переговори ведуться. Мабуть, історія з пандемією перекреслила багато планів. Тому, на жаль, у нас немає підтвердженого американського дистриб’ютора, і це проблема. Зазвичай саме дистриб’ютор вкладається у процес, займається промоцією й зацікавлений у ньому. Будемо робити все своїми силами.

Зараз кінофестивальний досвід змінився. Як ви пережили перехід показів в онлайн?

Мені супер пощастило, бо я вже зайнята іншими справами. Працюю над новим фільмом і, можливо, мене би розривало від почуття несправедливості, якби всі ці фестивалі мене запрошували, а я не могла поїхати. А тут тебе ніхто не запрошує, й усе врівноважено. Коли в мене в інтерв’ю запитують, що було найскладнішим, я би сказала, усі процеси після завершення фільму. «Землю блакитну, ніби апельсин» наздогнала хвиля успіху, його понесло. Понад 70 фестивалів офіційно відібрали нас у свою програму. Усі фестивалі відбуваються в онлайн-форматі, кожен із них хоче, щоби я записала introduction, узяла участь в Q&A. І я все це чудово розумію, це важливо, я хочу найкращої долі своїй дитині – своєму фільму. Але в певний момент ти розумієш, що в тебе з’їжджає дах від нескінченного повторення повторень, бо ти переливаєш із пустого в порожнє десятки разів.

Коли твій фільм знятий для перегляду на великому екрані, однаково наздоганяє образа, що люди дивляться його з ноутбуків, ставлять на паузу та водночас їдять

Я тут скаржуся, але я просто ніколи не думала, що це випробування – займатися долею свого фільму після того, як він завершений. Я розумію, що режисерка має бути у зв’язці з продюсерами й дистриб’юторами, і ми маємо все це разом тягти. Але це такий собі досвід. Я трошки зненавиділа всі ці онлайн-фестивалі, адже вони якоюсь мірою несправжні. Коли твій фільм знятий для перегляду на великому екрані, однаково наздоганяє образа, що люди дивляться його з ноутбуків, ставлять на паузу та водночас їдять.

З іншого боку, з DocuDays був особливий досвід. У нас було багато переглядів. Упродовж доби його подивилося 4000 людей. Усю цю добу я тільки й робила, що відповідала на нескінченний потік фідбеку. Тільки вночі трошки поспала. Я ніколи не думала, що так може бути. Я думаю, що багато цих глядачів – з-поза меж бульбашки фестивалів документального кіно. Якби ми не мали онлайн-показу, нічого подібного не було би.

 

У Мирослави Трофимчук (однієї з героїнь «Землі блакитної, ніби апельсин», – прим. ред.) паралельно з вами почалася фестивальна історія її фільму «2014». Його показували на «Відкритих ночах» та «Бардаку». Ви слідкуєте за долею її фільму?

Звісно. Ми всі на зв’язку. Мені хочеться вірити, що досвід наших зйомок приніс їм більше позитивних вражень, ніж розчарувань. Мама Аня часто пише мені про те, як круто, що це з ними сталося. Коли ми починали, і близько не могли уявити, що вони теж надихнуться. Вони до цього знімали відосики, а потім почали знімати фільм і вмовляли Мирославу завершити його. Вона подивилася на фестивальне життя, і їй сподобалося, «Санденс» і Берлінале – її перші фестивалі. 

Я рада, що вона завершила своє кіно. Будь-який фільм має бути завершений і показаний глядачам. Хочеться, щоби його доля склалася якнайкраще. Не знаю, чи Мирослава отримала те, що хотіла. Можливо, їй хотілося більшого, але ми всі в цьому човні. Часом хороші стрічки залишаються майже непоміченими, інші – навпаки потрапляють у ціль. Мають якось зірки зійтися.

Ви навчалися в Карпенка-Карого на телережисерку. Думки про навчання там різняться. Наприклад, Валентину Васяновичу цей досвід сподобався, а Володимир Яценко, навпаки, хоче, аби його повністю перебудували з попелу. Які ваші спогади про цей університет?

Я побувала там два роки тому. Мирослава думала туди вступати, й мені теж здалося, що університет треба спалити. Жартую, звісно, але за 15 років після мого випуску там, здається, мало щось змінилося на краще. Особливо технічна база. Якщо чесно, там настільки сумно все виглядає, що його треба реформувати. Водночас вони беруть великі гроші з дітей і фактично нічого не дають натомість. 

Можливо, я категорична. Не можу знати напевно, як там зараз із якістю навчання, але знову є відчуття оцього тліну і відстороненості від реалій сучасного життя. Хоча, як правило, я фокусуюся на тому, що мені подобається, а все, що розчаровує, залишається в розфокусі. Тому з навчання в Карпенка-Карого я згадую переважно те, що мене наповнювало. Кілька наших вчителів із любов’ю давали нам все, що могли. Це були уроки добра і краси. 

 

Думаю, що я мало дізналася про професію режисерки за п’ять років. У нас майже не було практики. Але всі ті перші зустрічі з новими світами мене іноді вражали. Пам’ятаю, як ми, наприклад, ходили в гості до нашої викладачки з історії світового живопису. Її дім був завалений до стелі ілюстрованими альбомами. Це були перші зустрічі з красою. Я пам’ятаю, якими ми туди прийшли: нам було 16-17 років, і ми взагалі нічого не знали про це. Тому наші вчителі були провідниками в інші світи. А те, що ми вийшли з дипломами, але без професії, – інше питання. 

Я досі відчуваю наслідки, адже знімаю свій ігровий фільм і розумію, як мені не вистачає елементарних знань про професію, бо все роблю навпомацки. Мені ні в кого було вчитися, не було майстрів, за якими я могла би спостерігати на майданчику, робити висновки. Моя перша практика була в рекламі. Це зовсім інша історія. Там багато вчишся. Але це інша площина і є певна деформація. Якщо вчасно не зупинитися, сильно змінюєш бачення тих чи інших речей. 

Зараз у мене враження, що я винаходжу велосипед на майданчику. І я розумію, що в моєму віці варто було би знати глибше мою професію, але я не знайшла вчасно можливості вчитися цьому. Кілька коротких метрів – це були просто спроби. Так я могла лише погратися. А великий цілісний продукт потрібно вже робити зі знанням справи.

Зараз у мене враження, що я винаходжу велосипед на майданчику

Мені довелося швидко вчитися, й реклама була перегонами на виживання, бо зміни тривали 30 годин

Після університету ви понад три роки займалися рекламою. Як ви туди потрапили?

Продакшн Radioaktive повісили в Карпенка-Карого оголошення, що шукають людей, які хотіли би спробуватися в ролі другого режисера. Я їм зателефонувала і відразу потрапила на проєкт, але мені ніхто не пояснив, які обов’язки другого режисера. На цьому проєкті режисером був Олександр Стеколенко. Я подумала, що інтуїтивно зорієнтуюся в процесі, й загалом я орієнтувалася. 

Перший проєкт був справжнім випробуванням, і якби це було не за 100 кілометрів від Києва, я би пішла зі знімального майданчика й ніколи туди не поверталася би. Бо я ходила плакати  в кущі від того, що в мене не виходить відповідати очікуванням групи. До мене підійшов оператор Ян Гофман, смішний класний німець, який знімав кліпи Rammstein, а до нас їздив знімати рекламу. Він намагався мене заспокоїти: «Все буде добре. Ми з тобою ще колись познімаємо». І свій перший короткий метр я знімала саме з ним. 

Але того першого знімального дня у мене була проблема – продюсер хотів трохи зекономити й повісив на мене додаткову функцію перекладачки між гафером і оператором. Я не знала, що так не робиться. Я мала одночасно бути поряд із режисером та з оператором – в результаті розривалася. А ще не знала перекладу всіх нових для мене термінів. Пам’ятаю, як гафер Сергій Светной зі своєю командою просто знищували мене на цьому майданчику. Я ледве витримала той тиск, бо маю комплекс відмінниці та люблю робити свою роботу добре. Але це було корисно, бо так ти виживаєш і йдеш далі, розумієш, як це працює зсередини. Тут легко обламатися на перших етапах.

Мій найбільший страх – що держава перестане підтримувати українське кіно

Потім мені довелося швидко вчитися, й реклама була перегонами на виживання, бо зміни тривали переважно по 25-30 годин. Ми втрачали багато здоров’я й сил, але я багато навчилася, адже постійно працювала з різними іноземними режисерами. І це була важлива практика – порівнювати, хто і як працює з акторами. Мені й самій часто доводилося працювати з акторами.

Не знаю, як люди витримують у рекламі роками. Це треба любити або ні. Бо я дійшла до точки, коли я або йду далі й будую свою режисерську кар’єру, або маю кинути все й піти в іншому напрямку. В рекламі ти втрачаєш здоров’я, заробляєш великі гроші, й це голка, на яку підсідаєш і з якої важко зіскочити.

Продюсерам вигідніше мати одну довжелезну зміну, ніж поділити її на дві. Виходить дешевше, попри всі шалені переробітки технічної групи. Але люди фактично вбиваються. А ще я ненавиджу в рекламі класовість людей на майданчику. Цього немає в кіно. Мене це нескінченно дратувало. Навіть у кейтерингу – є люди вищого класу, які їдять млинці з ікрою, і є всі інші. Зараз я працюю з Володимиром Яценком та Анєю Соболевською, і мені багато чого подобається в цьому союзі. Наприклад, на майданчику всі їдять однакову їжу, і актори масових сцен зокрема. Повірте, це круто.

Ваш фільм, який продюсує Володимир Яценко, – екранізація роману Артема Чеха. Події розгортається на тлі 1990-х. Виросло та виростає ціле покоління людей, включно з вашим сином, які 1990-х не бачили. Яке враження від того часу вам хотілося би їм передати?

Я не знаю, який фільм ми зняли. Бо задумуєш одне, а яке воно вийде – не знаєш. Воно ж живе, саме тебе веде, куди хоче. Одне я точно знаю: ми зняли фільм не про дев’яності. Так, наші герої ростуть в 1990-х. Але до цього можна по-різному підійти. Можна свідомо створювати гімн 90-х і робити на цьому акценти, а можна просто розповідати історію, яка відбувається в ці часи. З іншого боку, без ознак часу не обійтися: є образи, костюми, локації, музика.

У нас у фільмі має бути багато музики, і тут я гостро відчула, як нам не вистачає бюджету. Ще цікаво гратися із власними спогадами. Пам’ять у всіх працює по-різному, в мене про ці часи переважно емоційні спогади – я все запам’ятовую в кольорі – вони схожі на перші фотографії, які на мильничку робили. Якщо на кодак фотографуєш, вони жовті, якщо на фуджі – зелені. Тому мої дев’яності не сірі та не тьмяні. 

У нас ще конкретні візуальні референси. У мене є подруга Аня Копилова, режисерка й артдиректорка видавництва «Основи». У неї класний смак і чуйка на такі речі. Вона мені допомогла, зробивши добірку документальної фотографії з 1990-х. Там було багато дуже цікавих з точки зору кольору фото, і наше кіно теж виходить кольоровим. Також у ньому буде багато музики, й мені це подобається. А ще я серед іншого знайшла класні референси для дискотеки – серію відео, знятих на дискотеках у Миронівці 1996-1998 років. От у цих референсах був момент, де всі танцюють під якусь попсу, а потім їхній діджей каже: «А зараз буде Чемікал бразерс».

Наш герой за сюжетом любить хіп-хоп, тому, звісно, мені хочеться, щоби він слухав щось хороше. Не знаю, як ми зможемо купити права, але будемо за це боротися. Загалом, музика має бути двох видів: та, що грає з касетника, на дискотеці, і спеціально написана для фільму. 

У тизері ми пішли не зовсім правильним шляхом, якщо говорити про музичний супровід. Я не до кінця ще почула нашу музику. Треба балуватися, пробувати, шукати. Але жодної російської попси в нашому фільмі не буде, це я вам гарантую.

У нас у фільмі має бути багато музики, і тут я гостро відчула, як нам не вистачає бюджету

світлини зі зйомок тизера фільму «Я і Фелікс»

Я точно знаю, що хочу ще зняти документальне кіно, але поки не знаю, про кого, що і як

На початку року ви казали, що плануєте зняти ігровий та документальний фільм. Із ігровим фільмом ви вже виграли пітчинг, зйомки от-от відбудуться. Чи відомо щось про документальний?

Зараз я в режимі stand-by, тому я нічого не планую. Але я в принципі ніколи не планую. Я себе вже трошки вивчила, реагую на спонтанні імпульси. Мене може щось зачепити й понести в певному напрямку. Таке було й із «Землею блакитною, ніби апельсин». Достатньо було одного дзвінка від продюсерки Анни Капустіної, яку я навіть не знала. Зрештою, я на два з половиною роки провалилася в цей проєкт. 

У новому фільмі Володимир Яценко з Анною Соболевською теж швидко мене включили. Достатньо було однієї розмови й чітко поставлених дедлайнів, коли залишалося півтора місяця до пітчингу. Я сіла разом із Артемом Чехом і ми накатали цей сценарій. Було відчуття, що час прийшов, тема класна. Ми знаємо цей матеріал і можемо в нього застрибнути. Але що буде далі? 

Не так давно у мене на перетині двох образів прийшла ідея наступного повного ігрового метру, і я зрозуміла, як можу його сконструювати. Давно щось крутилося в голові, а тут я побачила початок фільму – intro до назви. І раптом зрозуміла, як усі лінії можна побудувати – це було щасливе осяяння. В інших людей, мабуть інакше все це працює. Мабуть, вони чітко знають, чого вони хочуть і які в них будуть проєкти попереду. 

Я точно знаю, що хочу ще зняти документальне кіно, але поки не знаю, про кого, що і як. Мені страшенно хочеться спробувати документальну анімацію. Після того, як побачила «Вальс із Баширом» (ואלס עם באשיר‎ – Вальс ім Башір) Арі Фольмана, закохалася і зрозуміла, що так можна. Це жанр, який мені було би цікаво спробувати на смак.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 4 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: