Чорний 47-й
Black '47, реж. Ленс Дейлі
Редакція Moviegram проґавила усі прес-покази «Собачого острова» Веса Андерсона і лишила його на наступний день. Тому першим фільмом Берлінале для нас став «Чорний 47-й» – похмура, але від того не менш млява історична драма з Г’юго Вівінгом, Джимом Бродбентом і Баррі Кеоганом, якому вже час припинити згоджуватись на кожнісіньку запропоновану роль. У фільмі йдеться про Ірландію XIX століття, окуповану Британією, а синопсис на сайті Берлінале обіцяв, що сюди домішаються ще й мотиви вестерну – та на виході маємо скромний набір жанрових кліше, яке раз у раз намагаються оживити наче б натуралістичні сцени насилля. Втім, ні побиття, ні відрубані голови не зачіпають, адже усі неоригінальні жахи тримаються на відсторонені рівня хрестоматії і минають, не справивши особливого враження. На фактурного Вівінга, тим не менш, приємно дивитися, як і завжди. Але маючи лиш таке за мотивацію, краще вже поновити у пам’яті будь-яку частину «Матриці». Отож, розпочати і справді було варто із Андерсонової симетрії з песиками – та подальші фільми все ж виявились значно вдалішими.
Книжкова крамниця
The Bookshop, реж. Ізабель Койшет
Некваплива вдумлива екранізація роману Пенелопи Фіцджеральд. Флоренс Ґрін, така собі літня Амелі, наприкінці 50-х відкриває у рідному містечку неподалік Лондона винесену у назву книжкову крамницю. Сердешна Флоренс помилилася добою: Фіцджеральд і Койшет населили 50-ті вікторіанськими персонажами, котрі живуть у настільки сталому світі, що книжкова крамниця може видатися справжнім збурювачем спокою. Завезені Флоренс «Лоліта» і «451 за Фаренгейтом» стають лиш формальними рушіями сюжету, символами оновленої повоєнної культури, які ніби протиставляються чомусь архаїчному – от тільки ще й вельми умовному, тож зрештою особиста і місцями навіть прониклива історія постійно збивається на патетичний монолог «за все хороше і проти усього поганого». Утім, витриманий ритм оповіді та несміливий натяк на фінальний твіст додають «Книжковій крамниці» чеснот, але від програми Берлінале все ж чекаєш стрічок, які не доведеться захищати від власних обвинувачень у посередньості.
Помри завтра
Die tomorrow, реж. Навапол Тамронграттанаріт
Фестивальний кінематограф поповнився іще одним невимовним іменем – Навапол Тамронграттанаріт. Тепер Апічатпону Вірасетакулу не так самотньо у цьому списку. Навапол – режисер «Помри завтра», стрічки про так звану vanitas, марноту буття та невідворотність смерті. Титри сповіщають, що кожної секунди у світі помирає 2 людини. У іншому кадрі дівчата читають гороскопи та спілкуються про плани на майбутнє. Але секунда стрілка, яка звучить на фоні їхніх теревенів, нагадує про те, що кожен «цик» забирає двох. Режисер не забув підбити статистику і звітувати, скільки людей померло у світі за хронометраж фільму.Навапол поєднує класичну музику, споглядання буденного життя та непримиренну думку про те, що всі ми смертні. Цей прийом далеко не новий. Майстри живопису епохи Барокко використовували його у своїх натюрмортах: додавали череп, годинник чи зів’ялу квітку до фруктів та келихів.
«Помри завтра» прикидається документальним фільмом, але таким не є. Таку подібність режисер створює завдяки заголовкам новин про смерті людей в титрах та епізодам, вибудованим як інтерв’ю. Ця псевдо-документальність задає потрібний тон оповіді, яким дуже рідко користується кінематограф західний, коли хоче поговорити про людську смертність.
Споглядальна картина не диктує свого бачення, але задає лейтмотив для роздумів. Реакція на цей фільм може бути у діапазоні від «чого я марную час – піду щось зроблю» до «о так, цей споживацький світ забуває, що всі ми помремо». Це, мабуть, і є головною чеснотою «Помри завтра» – він нагадує про власні стосунки зі смертю, неважливо, чи примирилися ви з нею, чи досі заперечуєте її невідворотність.
