Берлінале-2018: Вес Андерсон, Сергій Лозниця, Стівен Содерберг, Гас Ван Сент

А також Марися Нікітюк, Кім Кі Дук, іще одна фатальна жінка Ізабель Юппер і «Антихрист» Ларса фон Трієра.

Основна конкурсна програма

Острів собак

Isle Of Dogs, реж. Вес Андерсон

Вес Андерсон уже мав справу з лисицям, які протистояли світові людей за право володіти курятником – у «Фантастичному містері Лисі». Настав час собак, які ворогують з японцями. Песики перенаселили архіпелаг та залякали людей собачим грипом. Корумпований мер виселив їх на окремий сміттєвий острів, звідки вони планують гучне повернення. Разом із ними – хлопчик Атарі, який опинився тут у пошуках свого домашнього улюбленця. Андерсону вдалося порушити теми міграції, перенаселення, захаращення планети сміттям, негуманного поводження із тваринами та всюдисущої корупції. І це тільки те, що стає очевидним після перегляду трейлеру. Здається, «Острову собак» підвладні обидві крайнощі: бути милою мультиплікацією з песиками та натяком на Архіпелаг Гулаг водночас.

Не хвилюйся, пішки він далеко не піде

Don't Worry, He Won't Get Far On Foot, реж. Гас Ван Сент

Минулій стрічці Гаса Ван Сента у Каннах влаштували холодний прийом на межі з остракізмом, але, судячи з реакції «Санденсу» на новий фільм, режисер зробив добрячу роботу над помилками. «Не хвилюйся, пішки він далеко не піде» заснований на автобіографічній історії мультиплікатора Джона Каллагена, який у 21 рік виявився прикутим до інвалідного візка. Опис Берлінале обіцяє пошук ідентичності серед соціальних субкультур – що ж, на цьому Ван Сент справді знається якнайкраще. До того ж стрічка зібрала фантастичний акторський склад: Хоакін Фенікс, Руні Мара, Джона Гілл, Джек Блек та Удо Кір, улюбленець Ларса фон Трієра.

Не в собі

Unsane, реж. Стівен Содерберг

Ми вже чимало писали про новий фільм Стівена Содерберга під назвою «Божевільна». Психологічний трилер із Клер Фой у головній ролі, зафільмований на iPhone, – одна з найочікуваніших прем’єр Берлінале. Припускаємо, що Содерберг якщо і не в найкращій формі, то принаймні не в гіршій, аніж був колись: за короткий час він видав досконалу «Удачу Лохана», інтерактивну «Мозаїку», і от тепер, як нагадує IndieWire, пішов торованим шляхом «Мандарина» Шона Бейкера. А ще IndieWire жартома порівнює сюжет «Не в собі» із «Готикою». Заради усіх ведмедів Берлінале, нехай жарт залишиться жартом.

Дівиця

Damsel, реж. Девід і Нейтан Зеллнери

Семюел Алебастер перетинає Америку разом із п’яницею та конем Ірискою, щоб дістатися до нареченої Пенелопи. За описом «Дівиця» подібна на ще один постмодерністський вестерн – «Повільно на захід». Мода на цей жанр дісталася і до братів Зеллнер, яких за «Куміко: мисливиця за скарбами» хвалив Вернер Ґерцоґ. Стрічка вже побувала на Санденсі, де отримала помірно захоплені відгуки преси. «Дівицю» ділять на дві частини. Перша починає як неспішний вестерн, а друга обіцяє різку зміну жанру. У схожій манері розвивалася «Куміко», де героїня лише посеред фільму таки вирушає з Японії до Америки в пошуках омріяного скарбу. До речі, якщо ви їдете на Берлінале і прагнете побачити знайомі обличчя – ця стрічка точно для вас: у головних ролях тут Роберт Паттінсон із Мією Васіковською.

Довлатов

реж. Алєксєй Герман-молодший

Чотири дні із життя Сергія Довлатова обіцяють повноцінний портрет 70-х очима тодішнього андеґраунду. Про письменника вже зафільмували прісний «Кінець прекрасної епохи», який неабияк облащили на російських преміях – ймовірно, через партійність режисера Говорухіна, який проміняв талант на мандат «Єдиної Росії». Та від Германа-молодшого ми очікуємо чогось більшого – хоча б тому, що він майстер вимальовування кризи та занепаду. Тим більше, цю саму епоху режисеру вдалося вловити у «Паперовому солдаті».

Дочка моя

Figlia Mia, реж. Лаура Біспурі

Вікторії десять. У неї є біологічна матір і та, що її виховала. Між ними виникають інстинктивні, неконтрольовані почуття, які завдають усім трьом немало болю. Головна роль в «Дочці моїй» належить зірці італійського кіно Альбі Рорвахер, що грала у «Казці казок», «Крові моєї крові» та «Голодних серцях» (в дуеті з Адамом Драйвером), за яку отримала Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль у Венеції.

Лаура Біспурі – нове обличчя італійської режисури. Її дебютний повний метр «Клятвенна незаймана» був номінований на «Золотого ведмедя» у 2015 році. Режисерка його не виборола, але отримала нагороду «Сонячний зайчик» на київській «Молодості». «Клятвенна незаймана» – стрічка про те, як інстинктивне руйнує соціальні надбудови в людині. Здається, що новий фільм Біспурі розвиває свій сюжет на тій самій території.

Обличчя

Twarz, реж. Малґожата Шумовська

Чоловік втрачає обличчя через нещасний випадок. У рідному місті, до якого він повертається, не знають, як до нього ставитися. Пам’ятаючи попередні роботи режисерки, очікуємо психоаналітичне кіно, де обличчя – це не просто обличчя. До слова, у 2014-му році історія зі схожою символікою була зафільмована ще одним учасником конкурсу Берлінале – Крістіаном Петцольдом. Ідеться про «Фенікс», у якому відновлене після концтабору обличчя Неллі стало невпізнаваним для її колишнього чоловіка.

У 2015-му Шумовська вже отримала «Срібного ведмедя» за режисуру «Тіла», а тепер взялася за «Обличчя». Сподіваємося, що це не зробить її одержимою до вивчення кожного клаптику тіла, як матір головної героїні з роману «Пьюріті» Франзена.

Транзит

Transit, реж. Крістіан Петцольд

«Транзит» базується на однойменному романі Анни Зегерс, що був написаний під час Другої світової війни. У ньому йдеться про 27-річного німця, якому доручено вручити листа чоловікові на ім’я Вейдель в Парижі. Але влада приймає його самого за людину, яку він шукає. Йому доводиться по шматочкам збирати життя Вейделя, який наклав на себе руки. Стрічка перегукується з попередньою роботою режисера – «Феніксом», де за сюжетом чоловік не впізнає жінку, яка повернулася з концтабору. «Транзит» так само близький до Озонівського «Франца»; ба більше, він запозичив звідти Паулу Бір, а з «Фенікса» – Ніну Хосс. Очікуємо від Петцольда, головного обличчя «берлінської школи», нових одкровень на знайому йому тему.

7 днів у Ентеббе

7 Days in Entebbe, реж. Хосе Паділья

«7 днів в Ентеббе» базується на реальній операції в Уганді в 1976-му році. В її ході ізраїльська армія звільняла заручників з рук палестинських терористів. Це була не перша екранізація спецоперації. Який новий ракурс шукатиме Хосе Паділья у старій темі ізраїльсько-палестинських відносин, коли на часі сирійське питання? Режисер вже отримував «Золотого ведмедя» на Берлінале за «Елітний загін» у 2007-му. Стрічка вкотре переконувала нас, що Бразилія – це фавели, наркотики та корупція (до цього тим самим займався фільм «Місто Бога»). Останній успіх Падільї – серіал «Нарко», в якому він спродюсував та зрежисував кілька перших епізодів. Хосе – майстер напруженого трилера з соціальним підтекстом. Здається, це все, що треба, аби отримати максимум із історії про спецоперацію в Ентеббе.

Єва

Eva, реж. Бенуа Жако

Ви любите мелодрами Бенуа Жако, костюмовані («Щоденник покоївки», «Прощай, моя королево») і звичайні («Три серця»)? Якщо ні, то вашу увагу до «Єви» точно привернула Ізабель Юппер у головній ролі. За сюжетом персонаж Гаспара Ульєля Бертран привласнює собі останній рукопис покійного письменника. Скоро в його житті з’являється та сама Єва, яку Бертран вважає своєю музою – от тільки у героїні Ізабель Юппер інші плани. Обережно сподіваємось на зіткнення характерів на кшталт іронічного двобою Матьє Амальріка та Еммануель Сеньє у «Венері в хутрі» Романа Полянського.

Сезон диявола

Season of the Devil, реж. Лав Діаз

Минулого разу Лав Діаз представив на Берлінале восьмигодинну «Колискову скорботній таємниці» – і завоював нагороду Альфреда Бауера за відкриття нових перспектив у кіномистецтві. Потім підкорив Венецію «Жінкою, що пішла» – і от тепер повертається до Берліну з «Сезоном диявола», який триває чотири години. Втім, як завжди трапляється зі стрічками Лава Діаза, хронометраж тут обіцяє бути лише одним із формотворчих елементів – і не найважливішим. «Сезон диявола» – це мюзикл, про який сам режисер каже: «анти-музикальний мюзикл, рок-опера… Звіть як схочете». Діаз знов заглиблюється в буремну історію рідних Філіппін і оповідає про селище, тероризоване військовими у 70-х.

Позаконкурсна секція Berlinale Special Gala

Книжкова крамниця

The Bookshop, реж. Ізабель Койшет

Екранізація однойменного роману Пенелопи Фіцджеральд, який потрапив у шорт-ліст Букера. Сюжет розгортається довкола книжкової крамниці, яку відкриває Флоренс Ґрін у закинутому будинку. Після року успіху у книгарні залишається один з небагатьох постійних клієнтів – загадковий містер Брандіш. На будинок зазіхає місіс Ґамарт, яка хоче зробити  з нього арт-центр. А її небіж має всі повноваження, щоб його забрати.

Стрічку подивилися в Іспанії у 2017-му та їй віддали три нагороди премії Гойї: за Найкращий фільм, за Найкращу режисуру та за Найкращий адаптований сценарій. Крім того, у «Книжкової крамниці» зірковий акторський склад – Емілі Мортімер, Патриція Кларксон та Білл Наї. Сподіваємося на класичну європейську драму у найкращому розумінні цього слова.

Панорама

Коли падають дерева

when the trees fall, реж. Марися Нікітюк

П’ятирічна бунтарка Вітка, проводячи літні канікули у бабусі в селі, стає свідком трагічного кохання між її двоюрідною сестрою-підлітком Ларисою і молодим бандитом Шрамом.

Українська стрічка на Берлінале обіцяє зайти на територію магічного реалізму. Сценарій був відзначений ScripTeast Award, нагородою, яку видають під час Каннського фестивалю. Годі й казати, що цей фільм ми очікуємо в Берліні найбільше. Марися Нікітюк рефлексує на тему злиденних 90-х під музику ДахиБрахи, запозичуючи болотну містику «Лісової пісні». Відверто дивуємося, чому цей фільм не зняли раніше.

Людина, космос, час і людина

Human, Space, Time and Human, реж. Кім Кі Дук

Вловили посилання до «Весна, літо, осінь, зима і знову весна»? Судячи із синопсису, подібність ризикує лишитися на рівні назви. Кім Кі Дук зводить на борту старого військового корабля дуже різних людей і, не гаючи часу, провокує їхнє агресивне зіткнення зі зґвалтуванням і вбивством у комплекті. Корейський режисер зазвичай асоціюється із абсурдною жорстокістю, а ще частенько заходить на територію притчі, котра іноді вдається відмінно («П’єта»), іноді – трохи гірше («Мьобіус»), а іноді – зовсім недоладно («Сітка»). Враховуючи, що три останні фільми перераховані за хронологією, динаміка видається невтішною, але ми, звісно ж, сподіваємося на краще.

Форум

День Перемоги

Victory Day, реж. Сергій Лозниця

Трептов парк – рима до центрального берлінського парку Великого Тірґартена. Там відбулося масове захоронення радянських солдат та встановлено меморіал визволителю з дівчинкою на руках і мечем, що розрізає свастику. Тепер 9-го травня у парк приходить діаспора. У кожного свої мотивації, а на обличчях – різні емоції. Складається враження, що режисер просто спостерігає.

Лозницю подекуди тягне до парадоксів, які пов’язані з історичною пам’яттю. Минулий «Аустерліц» оповідав про табір смерті, який став туристичною пам’яткою. Теперішній «День перемоги» – про меморіал ворожої колись армії у самому серці Німеччини. Курйоз та й годі. Але якось це уживається вкупі. Відсторонений погляд камери обіцяє нам нарис з місця, де матерія логіки розривається і вигулькують аномалії: якщо не Бермудський трикутник, то принаймні чийсь спотворений міф.

Трава

Grass, реж. Хон Сан Су

Чотири дні із життя Сергія Довлатова обіцяють повноцінний портрет 70-х очима тодішнього андеґраунду. Про письменника вже зафільмували прісний «Кінець прекрасної епохи», який неабияк облащили на російських преміях – ймовірно, через партійність режисера Говорухіна, який проміняв талант на мандат «Єдиної Росії». Та від Германа-молодшого ми очікуємо чогось більшого – хоча б тому, що він майстер вимальовування кризи та занепаду. Тим більше, цю саму епоху режисеру вдалося вловити у «Паперовому солдаті».

Омаж і почесний Золотий ведмідь Вільяму Дефо

У минулому році цю нагороду отримувала славетна художниця з костюмів Мілена Канонеро – отож на Берлінале можна було переглянути її видатні роботи на кшталт «Механічного апельсина», «Сяйва» і «Готелю «Гранд Будапешт». Цього року почесті отримує Вільям Дефо, тож у програмі – «Антихрист» Ларса фон Трієра, «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе, «Пазоліні» Абеля Феррари, «Водне життя» Веса Андерсона та інші, не менш значущі стрічки. Здавалося б, поряд з рештою прем’єр старі фільми втрачають принаду, але редакція Moviegram із власного досвіду знає, що класика, переглянута на великому кінофестивалі, діє як потужна ін’єкція сінефілії. Зрештою, чи не це найважливіше?

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: