Тропічний вірус
Virus Tropical, реж. Сантьяго Кайседо
З Колумбії привезли «Персеполіс без Персеполіса» – таке враження складається від чорно-білої анімації «Тропічний вірус», яка теж являє собою екранізацію графічного роману. Як і «Персеполіс» Маржан Сатрапі, «Тропічний вірус» Павер Паоли – автобіографічна історія про життя дівчинки. Втім, між ними є разюча відмінність: у житті дівчинки, якою була Павер Паола, не відбувається нічого визначного. Ні тобі революцій, ні релігійних заборон, ні хоча б поганенької травми. Словом, нічого з того, що робить таким вартісним «Персеполіс».
Найдраматичніший момент, здається, припадає на самий початок мультфільма: до Паоли приїздить бабуся для того, аби власноруч проколоти дитині вуха. Для новонародженої Паоли ця «родинна традиція» не минула дарма, словами героїні: «Це показало мені, що все у моєму житті вирішують інші люди». Це перший і єдиний само-психотерапевтичний висновок за весь фільм. Решту сюжету складають стосунки із сестрами та ляльками Барбі, спорадичне вживання наркотиків, малювання та перший секс. Словом, наочна ілюстрація того, як виростають авторки коміксів у Латинській Америці.
Задля справедливості визнаємо: у цієї анімації є і сильні сторони. Мультфільм намальований вільно, захопливо і різноманітно. Графіка «від руки» змінюється акварельними фрагментами та комп’ютерним 2D. За переходами ліній і текстур хочеться стежити невідривно. Тож якби сценарій дорівнявся картинки, глядач отримав би цілком гідний мультфільм для будь-якого віку. Наразі ж лишається сподіватися на те, що цільова аудиторія «Тропічного віруса» (14+) дивиться на екран із іншою оптикою та знайде у мультфільмі саме те, за чим приходить до кінотеатру.
Єдиноріг
Unicórnio, реж. Едуардо Нунес
Білий кінь із «Коли падають дерева» примчав лісами через океан, відростив маленький ріжок та зайняв своє місце у бразильському фільмі «Єдиноріг». 13-річна Марія мешкає зі своєю матір’ю у самотній хижі посеред гір. Їхній спільний всесвіт обертається навколо кухні та криниці на сусідньому пагорбі. Щоденний шлях із цебром, туди-сюди вниз і вгору пагорбом – ось маятник, що встановлює ритм їхнього життя. Вони перуть, готують, пестять пса, одягаються у схожі сукні – гібрид суворих етновбрань та тонких мережив. Усе було б тихо та нудно, якби за вікном час від часу не чулося тупотіння копит, а гранатове дерево не родило отруйних плодів.
«Єдиноріг» – другий художній фільм бразилійця Едуардо Нунеса. На відміну від чорно-білого дебюту «Південнний Захід», «Єдиноріг» потопає у наднасичених кольорах. Втім, це лише підкреслює аскетичну білизну «паралельної реальності», яка раз у раз проривається крізь плавну лінію оповіді.
Нунес виплітає атмосферу казковості, оповідаючи добре відому історію дорослішання із рідкісною делікатністю. Його метод – ставити перед глядачем запитання, що починаються на «Що було б, якби?..». Що було б, якби дорослішання відбувалося не в середовищі школи та однолітків, медіа та гаджетів? Що було б, якби матір була єдиним джерелом істини, та при цьому послідовно відхрещувалася від такої ролі? Що було б, якби в цілому світі – тільки ти, твоя самотність, твоє тіло та твоя уява?
Чи можна в таких умовах зустрітися з батьком, який зник невідомо коли й невідомо куди? Чи можна не відчувати ненависті до чоловіка, який, з’явившись раптом, обрав твою матір, а не тебе? Чи можна приручити справжнього єдинорога та зрозуміти, чому батько звав тебе іменем цієї істоти? І нарешті: чи є хоч якась можливість відрізняти примарене та побачене?
Мого брата звуть Роберт, і він ідіот
Mein Bruder heißt Robert und ist ein Idiot, реж. Філіп Грьонінг
Цей фільм розділив пресу та критиків на два табори. Одні лишили зал із захопленим обличчям та пішли перечитувати німецьку філософію, інші – обурилися витраченими трьома годинами та звинуватили режисера Філіпа Грьонінга у претензійності. Двійнята Роберт і Єлена читають посеред поля Гайдеґґера, та теорія їм набридає, тож вони переходять до практики. Філософія та етика – різні царини знань. Тому не дивно, що брат і сестра стають подібними то на двійко молодиків з «Кумедних ігор» Ганеке, то на героїв «Природжених убивць» Стоуна.
«Роберт» – палітра течій німецької філософії та літератури: від романтизму до головоломної концепції Гайдеґґера про час. Грьонінг тут ніби роздумує, як Гайдеґґер прийшов до симпатії нацистам і як німецька філософія підживила найпотужнішу хвилю жорсткості у Європі. Про суспільні передумови нацизму фільмував той самий Ганеке у «Білій стрічці», а от з такого ідеалістичного боку режисери до питання, здається, ще не підходили.
За великим рахунком, Грьонінгу фільм вдався. Брат та сестра – хочеш розумій буквально, хочеш римуй їх із філософією та літературою – зливаються в інцестуальному пориві та грають у дивакуваті ігри одне з одним. І без цієї інтерпретації вони вельми самодостатні та кінематографічні. Однак, аби не знудитися за три години, треба зробити неабияке зусилля. Цілком не примарним здається ризик піти з думкою: «Гайдеґґера не читав, але фільм засуджую».
