Як можна за допомогою декількох ліній окреслити цілу філософію? Здається, режисер Міхаель Дюдок де Віт знає відповідь на це питання. Багато років поспіль він створює унікальні мультфільми, використовуючи вельми невеликий набір інструментів. Його анімаційні короткометражні стрічки майже не мають кольору, в них відсутні діалоги, а інколи навіть й сюжет. Так, в «Ароматі чаю» де Віт за допомогою одних тільки мазків пензлю і крапок створює психосемантичний образ задоволення від тільки-но звареного напою. Цей мінімалістичний підхід до творчості близький традиціям японського та китайського живопису, де один невеликий образ-пляму можна тлумачити як величезний філософський текст.
Стилістика режисера привернула увагу славетного Хаяо Міядзакі – ймовірно, дотичною спорідненістю. Їх спілкування почалось у 2001 році, коли «Батько та донька» Дюдока отримав «Оскара» як найкраща короткометражна анімація. Та минуло чимало років до того моменту, як студія Ghibli запропонувала режисерові спільний проект. Співпраця виявилась вдалою: «Червона черепаха» вже отримала відзнаку в каннській секції «Особливий погляд» і була номінована на «Оскар».
«Червона черепаха» – перша повнометражна робота режисера. В ній неначе зійшлись усі пристрасті Дюдока – грецька міфологія, японські казки, а також любов до традиційної анімації. Техніка передачі зображення різко відрізняється від його попередніх робіт, проте власному стилю він не зраджує. Довгі статичні, майже недеталізовані плани вводять глядача в медитативний стан, а аудіоряд ідеально доповнює ритм картини.
Анімаційна техніка де Віта робить великий акцент на емоціях, іноді у гіпертрофованій манері німого кіно. Стилізовані персонажі перетворюються на універсальні коди, які зчитуються глядачем на інтуїтивному рівні. Режисер контактує з глядачем, розмовляє з ним на універсальній мові за допомогою кольору і ритму. Магічний реалізм картини видається не сюрреалістичною казкою, а скоріш зрозумілою метафорою. Універсальність поетичної мови додатково підкреслюється відсутністю часових і національних приналежностей.
Режисер використовує в роботі чи не монохромні палітри. В кожній сцені присутні максимум два-три основних кольори, що майже не контрастують один з одним. І тільки одна яскрава пляма вирізняється з-поміж усього – сама червона черепаха.
Простір фільму немов розгортається одночасно у двох вимірах – східному і західному. В першому черепаха – ідеальне синтоїстське божество, дух, що оберігає. З цим виміром контактує несвідоме героїв, вказуючи у снах і видіннях на шлях, яким ті мають йти. У другому – це образ люблячої жінки, яку чоловік має спершу «перемогти». Все інше – спрощена метафора повсякденного життя, умовне тло якої наближає історію до притчі.
Герой Дюдока – одинак, що творить навколо себе власний світ. Черепаха – віддзеркалення його душі, його відчуттів і тривог, що повертає йому сили жити. Екзистенційні переживання персонажа тісно пов’язані з образом природи, де все циклічно і все повертається до початку. Як і червона черепаха, що, віддаляючись за горизонт, пливе, аби врятувати життя ще не одній заблукалій людині.
Круто! Навіть сам по собі огляд дуже медитативний і передає атмосферу стрічки!