Певну сексуалізованість, що часом межує з навмисною вульгарністю, я знудженим острахом очікував від усіх стрічок фестивалю квір-кіно Sunny Bunny. І таки помилився, хоч і не повноцінно, одразу ж на першому фільмі, який мав змогу переглянути. «Стурбований громадянин» (2022) Ідана Хаґуеля був контрастним, а від того й на диво прекрасним досвідом тому упередженню, і зачудував мене до рівня кількаденної зацикленості на фільмі.
Назва стрічки обіцяє розкриття виміру політичного: ЛГБТКІА+ люди є громадян(-к)ами певних держав, що мають обовʼязки перед ними і користуються правами, які ті надають у межах своїх кордонів. Як мені здалося, це якраз те, що відсутнє у знакових квір-стрічках (маю на увазі численні рейтинги, найчастіше фокусовані на фільмах романтичного жанру), адже навіть у найліберальніших державах колишня «зашафованість» продовжує емпірично «звужувати» досвіди ЛГБТКІА+ людей до сексуального та тілесного. Так, наче бути, до прикладу, геєм – не означає бути стурбованим громадянином, котрий продовжує боротьбу не тільки за сексуальні прояви, а також і за озеленення району, де проживає. Так, наче бути, до прикладу, геєм, означає турбуватися лише про самовизначення сексуальності та романтичні перипетії.
Чи не єдиним фільмом про Гарві Мілка (мається на увазі фільм «Гарві Мілк» Ґаса ван Сента про гомосексуального політика, який вийшов із «шафи» та мав успішну політичну карʼєру – Moviegram) не врятувати те моє упередження, в якому можу й сильно помилятися. Думаю, що спільнота ЛГБТКІА+ досягла тієї форми дискурсивної репрезентації, в якій репродукує досвід шафи за звичкою чи за обмеженістю свободи справді опуклої видимості, яка, здається, спроможна знищити его гетеросексуалів з їх привілеєм не бути визначеними виключно сексуальністю.
Це така ж проблема, що й спіткає третю хвилю фемінізму: коли орієнтовно рівні права легалізовані (хоч і не в усіх державах, тут лише взято до уваги дуже обмежений простір світу – «Захід»), то здається, що й нíчого більше добиватися, ні за що більше мітингувати, – наче досягли благ, за які вже можна не покладати життя. Я маю надію, що таке відчуття продиктоване всього-на-всього утопіоцентричною американською кіно- та серіальною продукцією, що заполонила всі канали прямо чи опосередковано, а не є повсюдно симптоматичною.
З цих причин «Стурбований громадянин» зачудував мене винесенням політичної адженди у центр фільму про сім’ю чоловіків, що намагаються привести у своє життя спільну дитину за посередництва сурогатного материнства. Попри те, що жанр стрічки визначають чорною комедією, що висміює проблеми мігрантів (до цього опису маю ряд питань, перше з яких суто антропологічне: а чи не вся історія людства є історією мігрантів?), саме ідея спільного міста, що належить Паскалю Ґілену, тут є центральною разом із проживанням головним героєм внутрішніх етичних перипетій.
З екологічною метою озеленення, головний герой (Бен) саджає дерево навпроти свого будинку, на місці порожньої клумби. Це єдина порожня клумба, що не засаджена комунальними службами, хоч усі інші зайняті молодими деревами – це таке місце, як дірка вирваного зуба, що викликає первинне занепокоєння чи візуальний дискомфорт. Ця вільна невелика порожнина в тротуарі розміром у квадратний лікоть мені видається простором, який сприятливий до приватних внесків жителів, що й змінює місто: закидати випадковим чи будівельним сміттям, залишити порожнім, що також є знаковою громадянською позицією, або ж, як Бен, засадити її. Звісно, містян(-к)и так чи інакше роблять різного характеру «внески» у міста, де проживають, принаймні своєю присутністю, але центральний персонаж «Стурбованого громадянина» робить пряму інвазію у справді спільний простір, яким часто нехтують проживати як спільний.
Дії Бена, та й загалом його стратегія життя, спрямовані на далеку перспективу, адже дерево, ця кліматично активна одиниця, орієнтована на довготривалу процесуальність. Та й першочергово Бен зі своїм чоловіком Разом переїздили до конкретного району Тель-Авіву саме з перспективних міркувань, що він завдяки їхнім діям перетвориться на оазис комфортного громадянського життя.
Періодичні вставки, в яких Бен, архітектор за професією, розташовує віртуальні фігурки людей у проєкті публічного простору, діють відкритою метафорою інтенцій головного героя. Він мріє переорганізувати людей, аби змінити життя – тут, у віртуальному проєкті, чи у власній буденності. Відкидаючи схожість з екстремізмом, – це про активну громадянську позицію. Абсолютно такий же наратив повторює й рієлтор, котрий наприкінці фільму намагається продати квартиру пари, – тобто, цю візію і далеку, від того потенційно невдалу перспективу, в якій Бен втрачає сили самостійно впроваджувати зміни без підтримки інших містян та навіть без підтримки свого чоловіка.
Як на мене, це про надію та віру в цю надію per se, що достатньо сміливо, зважаючи на всі перестороги ззовні. Перефразовуючи Бруно Латура, йдеться про життя в тривалому апокаліпсисі на противагу катастрофізму як практиці поразки перед очікуванням трагічних подій. Гарантій перетворення цього району Тель-Авіву на оазис чи на ріст дерева, посадженого Беном, ніщо не забезпечує, крім людського феноменально витривалого сподівання на краще, крім опертя на віру.
Та попри всі ліберальні принципи, носієм яких є Бен, чоловік зовсім не готовий терпіти спільне користування посадженим ним деревом, що якраз і видається ключовим конфліктом стрічки Ідана Хаґуеля. Чоловік буквально йде на крайнощі, коли сусіди-емігранти, вирізнені кольором шкіри й мовою, завзято спираються на щойно посаджене дерево, ймовірно, надто ще вразливе до зовнішніх втручань. Цей захисний імпульс уберегти плоди власної діяльності, спрямованої на благо майбутнього цілого району, цілком зрозумілий, попри деяку нелінійність викладу логіки. Бен зробив внесок до державної власності – дерево, куплене з його коштів, він навіть телефоном поліції називає не власним, а комунальним. Він наче погоджується, що користування тією кліматично активною одиницею буде спільним, але при цьому зберігає суто батьківські переживання до рослини. Думаю, саме це й намагалося охопити першочергове визначення стрічки «Стурбованого громадянина» як чорної комедії: висміюють ультраліберальні основи етики Бена, тої самої ідеї Паскаля Ґілена, яка на практиці не спрацьовує, розбиваючись о неготовність інших громадян до співпраці – спільного проживання міста.
З таким самим високим рівнем серйозності Бен ставиться й до потенційної дитини, яку він зі своїм чоловіком наче вже вирішили, хоч і не остаточно, привести у їхнє життя та простір району. Втім фокус фільму постійно зміщується з батьківства пари на переживання головного героя щодо долі дерева, адже його надмірна протективність саджанцем призвела до смерті одного з сусідів емігрантів. Власне, про це для мене і є «Стурбований громадянин» – про складність відчуття турботи. Турботи, котра може загоювати біль, обмежувати, вбивати, провокувати ненависть.
Особливо важливо, що при цьому гомосексуальний персонаж репрезентований як частина громадянського суспільства, що впливає на спільноту, в якій проживає, – причому без певних квот на «жалість» чи інших дискримінаційних проявів як до представника ЛГБТКІА+ людей.
Це постійно повертало мене з кінофікції до нашої реальності, де в громадському просторі та ініціативах знаковість ЛГБТКІА+ людей є радше непоміченою, ніж не помітною. Наче ж важко уявити, що ці самі люди брали активну участь у Помаранчевій революції, у Революції гідності, що вони захищають кордони країни й борються за демократичні цінності, втіленням яких завжди були і які ми поділяємо. Усе це про них, бо саме вони є стурбованими громадян(-к)ами, завжди ангажованими у розширення можливостей власної репрезентації не тільки як субʼєктів, зайнятих лиш сексуальністю. Нам залишається, можливо, пильніше вдивитись у наративи, котрі транслюємо, і дискурси, які репродукуємо, щоб побачити, що ЛГБТКІА+ люди творили і творять політику, історію, культуру. Це про нашу турботу до тих, хто творив, загинувши за це, і творить державу, де ми, спільноти, живемо.
