«Все завжди і водночас» Деніела Шайнерта і Деніела Квана – один із найкращих фільмів 2022 року та один із фаворитів 95-ї премії «Оскар» за кількістю номінацій (11). Хто такі ці Деніели, як вони увірвалися в професію та чому їхня остання стрічка настільки крута? Нумо з’ясовувати.
«Все завжди і водночас» — у кінотеатрах із 16 березня
Режисери познайомилися в коледжі Емерсон, де вивчали кіно. Кван, бувши інтровертом, займався дизайном і 3D-моделюванням, бо не хотів контактувати з людьми. А Шайнерт ще зі школи знімав виступи в театрі імпровізації.
До того, як робити велике кіно, Деніели створювали божевільні кліпи та короткометражки. У них люди каталися на собаках, як на скейтбордах (Dogboarding), засовували різні частини тіла один одному в дупи (Puppets) та робили багато іншого.
Режисери надихалися в першу чергу вірусними відео в інтернеті. І їхній найпопулярніший кліп Turn down for what став втіленням цього захоплення. Сценарій був настільки абсурдним, що творцям довелося змонтувати робочу версію із відео паркуру, брейк-дансу тощо, щоб актори просто зрозуміли, що від них хочуть.
Цей кліп можна описати як шалений танець. Монтаж, рух всередині кадру та вдалі великі плани створюють дику енергію, завдяки якій навіть кадри з жіночими грудьми, які починають танцювати без згоди власниці, виглядають органічними.
Чимало своїх абсурдних жартів Деніели втілили у повнометражному дебюті «Людина – швейцарський ніж». Він розповідає про юнака (Пол Дано), який потрапив на безлюдний острів. Далі, використовуючи пукаючий труп Деніела Редкліфа, хлопець намагається звідти вибратися.
У стрічці багато жартів про гомосексуальність, мастурбацію, крупним планом показують член і сідниці. Але режисери використовують такі, на перший погляд, тупі жарти, щоб поговорити про тілесність та сексуальність. Адже тема самоідентифікації дуже важлива для Квана, китайського емігранта, який виріс в Америці й усе дитинство мріяв бути білим.
При цьому автори не експлуатують секс, вони навпаки критикують таку експлуатацію в кліпі Joywave – Tongues, де мисливці стріляють одягом в голих людей. Деніели жартують як школярі в молодших класах. Але при цьому вони чітко усвідомлюють, що роблять.
Режисери використовують абсурд як сценарний інструмент, змушують працювати туалетний гумор на користь історії. Так, Редкліф грає трупа, бо персонаж Пола Дано може бути собою лише з напівмертвою людиною. Він замкнутий, самотній, але через спілкування з героєм Редкліфа юнак вчиться дружити.
Катарсис фільму – сцена, де труп на пердіжній тязі пливе за горизонт. І це справді найвища емоційна точка картини, яка про прийняття сором’язливим юнаком самого себе.
Наступна стрічка Деніелів має назву «Все завжди і водночас». Фільм розповідає про китайську емігрантку (Мішель Єо), яка подорожує між паралельними світами.
Картина поєднує сімейну драму, бої в стилі Джекі Чана, «Матрицю» і філософські роздуми про сенс життя. Вона під зав’язку заповнена монтажними прийомами, але жоден з них не можна назвати зайвим. Режисери круто відчувають свою історію, тому правильно розставляють паузи, надають фільму особливого ритму, змушуючи його дихати й оживати.
Деніели, ніби діти в іграшковому магазині, хапають з полиці все, що потрапить під руку. І це саме те, що надихає в них найбільше: їхня безцеремонність у поводженні з кіно. У цих режисерів немає ні краплини зверхності чи серйозності. Їхня творчість більше схоже на розгони з друзями десь на кухні. Але це зовсім не означає, що вона неякісна чи дурна.
Просто автори втілюють такі ідеї, які більше не захотів би втілити ніхто. Чи то чоловік, що 4 хвилини падає з ескалатора, чи то Brobot (робот зі справжніх бро, які втішають друга, коли той розійшовся з дівчиною).
Кіно Деніелів наповнене абсурдним гумором, щоб показати, що життя абсурдне. Воно не має ніякого сенсу. Ми всі просто біжимо по колу. І єдиний спосіб зробити це коло яскравішим – бачити у всьому добро. Власне, завдяки доброті героїня Мішель Єо перемагає в кінці стрічки.
Хтось скаже, що це наївно. Але я бачу у фільмах режисерів набагато більше дорослого, ніж, наприклад, у похмурому «Джокері» Тодда Філліпса. Адже зрілість – це не претензійність чи серйозність. Це вміння передати складні емоції, не розриваючи цілісність історії. Зрілість – це розчулити пуканням, це прийняти свою натуру та самих себе.
Тема прийняття – центральна у творчості режисерів. Обидва їхні фільми розповідають про невпевнених персонажів, які не вміють виражати емоції. Але через пригоди з трупом або через подорожі між світами вони приходять до одного висновку: ми всього лише маленькі люди в безмежному космосі, тому немає сенсу переживати через думку оточення. Єдине, що ми можемо робити – бути щасливими. Роблячи кіно, яке нам подобається, чи дивлячись його.
