«Хрещений батько» у 1972 році став справжнім сюрпризом не тільки американського, але й світового кінопрокату загалом. Звісно, однойменний роман Маріо П’юзо був бестселером, але саме вихід епічного блокбастера Френсіса Форда Копполи сприяв зростанню уваги до книги. Втім, історія створення стрічки давно стала легендою, про яку вже можна знімати окремий фільм, і не один. Сама ж стрічка стала однією з ключових робіт «Нового Голлівуду», без якої неможливо уявити ландшафт американського кіно.
В одному зі своїх численних інтерв’ю Френсіс Форд Коппола розповів, як він працював з акторами, задіяними в його знаменитому кримінальному епосі «Хрещений батько»: «Аль Пачіно, Джеймс Каан, Роберт Дюваль, Джон Казале – усі захоплювалися Марлоном Брандо. Він був справжнім хрещеним батьком. Я вирішив використати це. Як сказав Наполеон, використовуй усе, що під рукою. Цим режисер займається щодня. Тому за першої нашої зустрічі я влаштував імпровізацію. Я сказав: «Хочу, щоби ви прийшли на зустріч голодними». Ми зібралися за столиком одного ресторану, там була домашня атмосфера. Я посадив у голову столу Брандо, праворуч від нього – Пачіно, ліворуч – Каана. Інші розсілися, як вийшло. Моя сестра Таліа грала Конні й подавала їжу. За столом усі імпровізували, але й далі дивилися на Брандо, як на батька. Джеймс Каан намагався вразити його жартами, Аль Пачіно навпаки був тихим і стриманим, а моя сестра взагалі залякана. От так, за вечерею, з’явилися характери».
«Хрещений батько» з тієї категорії фільмів, які бачили майже всі. Залежно від обставин перегляду, налаштовувалася та чи інша оптика глядацького сприйняття стрічки. Для одних вона досі залишається рафінованим гангстерським епосом і однією з ключових рольових моделей «покоління Пепсі» на пострадянському просторі. Для інших – потужною сімейною сагою, де побут і кримінал тісно спаяні з американською історією.
Безумовно, кожна з точок зору має право на своє існування, тим паче «Хрещеного батька» не варто спрощувати, підлаштовуючи стрічку під сучасні ревізіоністські реалії після #MeToo. Цю культурологічну й політичну ревізію opus magnum Френсіса Форда Копполи, звісно, не пройде. Але чи зменшиться для історії кіно значення цієї видатної кінороботи, що стала еталонною для цілого жанру й де-факто є одним із підручників із кіномови?
Часто така ідеологічна ревізія (в США вже успішно використана на «Народженні нації» (The Birth of a Nation) Девіда Ворка Ґріффіта) передбачає тоталітарне право на cancel culture, що веде в культурний глухий кут. Заперечивши – пропонуй! Нічого рівноцінного за силою висловлення на тему мафії, її функціонування та її зрощування з тілом історичного процесу досі в історії американського кіно немає й навряд чи буде.
Адже, хоч мафія й безсмертна, але чесно й без прикрас про неї вже ані писати, ані знімати не вміють. Не вважати ж такою альтернативою провальних в усіх сенсах «Вдів» Стіва Макквіна або «Королев криміналу» Андреи Берлофф. Вони достатньо примітивно паразитують на спадкові «Хрещеного батька», хоч і здаються задовільними саме як феміністичний випад, але не більше, на жаль.
За всієї своєї чіткої прив’язаності до «Нового Голлівуду», «Хрещений батько» може бути архаїчним для тих, хто бачить у картині лише торжество деструктивної мужності, а не демонстрацію індивідуального досвіду неможливості подолання сімейних зв’язків. Майкл Корлеоне спершу здається чи не найбільш відстороненим та знудженим з усіх на весіллі. Він і сам демонстративно відмахнувся від справ своєї сім’ї, і навіть на фоні відвертого тюхтія Фредо Майкл виглядає не менш слабкою фігурою. Але що більше важчають хмари над сім’єю Корлеоне, то більше усвідомлює свою відповідальність і Майкл, який зі спостерігача має стати нападником, і насамперед, захисником – сім’ї, себе, бізнесу. І піти в тінь, відмовитися і плюнути на все Майкл не просто не може, оскільки на кону навіть не абстрактна частина сім’ї, а її виживання.
Із погляду фемоптики, «Хрещений батько» – звісно, навіть не гімн, а поема тій горезвісній токсичній маскулінності з усіма похідними. Фільм не проходить ні за якими параметрами ані тест Бекдел, ані тест Елен Віліс, ані інші гендерно зумовлені перевірки на вияв усіх смертних гріхів патріархату, що в «Хрещеному батькові» помножені в багато разів. Насамкінець, роль жінки в суто чоловічому світі «Хрещеного батька» зведена до тієї міри декоративності, що прибирання з фільму героїні Даян Кітон не завдасть ніякої суттєвої шкоди повноті художнього висловлювання.
Лише в третій частині саги жінки почнуть грати на рівних із чоловіками, і навіть нарешті забирати своє. Але перший «Хрещений батько», як і однойменний бестселер Маріо П’юзо, зовсім не намагався обслуговувати чиїсь ідеологічні інтереси. Тим паче, якщо пам’ятати одночасно й тяжку історію зйомок фільму, і той безумовний автобіографічний контекст, який вкладав Коппола в роботі над фільмом.
«Хрещений батько» не позбавлений і критичного осмислення капіталістичного дискурсу, зрівнюючи бізнес із насиллям, із діловими пропозиціями, від яких неможливо відмовитися. Але так само неможливо зробити такий правильний вибір, щоби від нього не віяло не нігілізмом навіть, а принаймні моральним релятивізмом. Вибір не між «чоловічим – жіночим», а «діловим – людським». Бізнес не терпить слабкості; сім’я не пробачить зради.
