Фільм Дені Коте «Останнього літа» було показано на Берлінському кінофестивалі 2022.
Це стрічка про трьох жінок з певними сексуальними особливостями, які разом знаходяться на ретриті в клініці у мальовничому Квебеку і, за допомогою терапевтки, намагаються розібратися в собі.
Картина досліджує різноманіття проявів жіночої сексуальності та те, як вона сприймається суспільством.
Ми поговорили з режисером та акторками фільму про те, чи може чоловік зняти фільм про жіночу сексуальність, про те, як вдалося акторкам втілити жіночі характери з різними сексуальними вподобаннями та чому розгубленість глядача – найкращий комплімент для режисера.
Як ви обирали те коло проблем, з якими стикаються головні героїні?
Дені Коте: Я хотів, щоб серед персонажів було різноманіття. Вік 20, 30 та 40 років – так було від початку. Це не значить, що вони саме цього конкретного віку, але я хотів, щоб одна з героїнь була молода.
Мова, скоріше, про типажі. Так, перший типаж – це типаж молодої дівчини, віком 20-22 роки, яка намагається мати секс з максимальною кількістю партнерів. Вона вважає, що стає справжньою жінкою завдяки цьому і розповідає всім про своє сексуальне життя.
Звичайно, потім, через 5 років, вона вже заміжня, має дітей, розслаблена і нікому нічого не доводить. Тобто Гейша – досить простий типаж.
Потім 30-річна героїня – Леоні. Вона – це той типаж, який сексологи бачать частіше за все: аб’юз, інцест тощо. Таким людям потрібна терапія і, зазвичай, це займає місяць, два чи декілька років. Але терапевти можуть працювати з цим типом травми.
Третя героїня повинна була бути складнішою чи «дивнішою». Вона була більше про психічні проблеми і менше про сексуальні. Вона потребує підвищеної уваги з боку оточуючих, крім того у неї є нав’язливі думки. Сексологиня сказала мені, що такі симптоми проявляються дуже рідко, але вони бувають. Тому їй можна було бути значно дивнішою за інших. Ми навіть не знаємо напевно, який саме у неї розлад.
Надворі 2022 рік. Якщо я хочу дивитися порно – комп’ютер завжди поряд зі мною
Таким чином є ці три типи, потім я додаю в цей будинок чоловіка. Звичайно, в реальності його б там не могло бути. Але глядач буде думати: «Вау! Що цей хлопець буде робити?» Насправді нічого.
Але я ніколи не намагався сказати: «О, подивіться яка у мене чудова ідея! Подивіться! Це шокує! Подивіться! Це – табу!» Як ви [акторки] сказали мені, що ви мені довіряєте. У мене не було потреби зробити фільм сповнений протиріч, шокуючий фільм.
Надворі 2022 рік. Якщо я хочу дивитися порно – комп’ютер завжди поряд зі мною. Навіщо мені знімати мої власні фантазії як якомусь 75-річному режисерові, у якого не було сексу останні 15 років і він використовує кіно, щоб знімати їх? Історія кінематографа знає багато подібних прикладів. Але мені не потрібно це робити. Все що мені потрібно я можу знайти у своєму особистому житті.
Я просто роблю цей фільм, а якщо мені потрібні будуть власні фантазії чи секс, то сьогодні після зйомок в мене є приватне життя. Саме тому фільм не намагається нікого шокувати.
Наскільки тісно ви (акторки) були задіяні в побудові характерів ваших героїнь?
– Мене звати Ларисса Коррівуа, я граю Леоні.
Вже не вперше я працюю з Дені, тому я знала, що не повинна корелювати з персонажем на психологічному рівні у його фільмах. Мені подобається зустрічатися з персонажем спочатку на фізичному рівні, а потім вже підтягується й емоційна реакція, коли текст прогресує.
Там була одна важлива для мене сцена – сцена з мотузками (героїня практикує техніки шибарі). Я сказала, що довіряю Дені на художньому рівні, що це буде красиво зроблено, але мені треба було підготуватися. Тобто, для мене це були перші двері, які я відчинила для цієї героїні.
Я зрозуміла багато речей про неї, про її травму. Чому вона практикує цю дисципліну, навіщо це їй потрібно. Тому для мене було цікаво почати підготовку саме з фізичного рівня.
– Мене звати Лор Джаппіконі, я граю Юджені
Вперше я прочитала сценарій два роки тому. У Юджені є інтрузивні думки, тому я розмовляла з психіатром. Я читала про це, говорила зі спеціалістами, але наприкінці я усе це просто забула, бо мій друг-психіатр сказав: «Якщо тобі треба зіграти божевільну, можливим стає абсолютно усе. Немає одного правильного способу продемонструвати якусь патологію, тому роби все, що ти захочеш». Тож я спочатку готувалася, а потім про все забула. А вже після цього ми були «в моменті», в процесі зйомок пробували різні речі.
Якщо тобі треба зіграти божевільну, можливим стає абсолютно усе
– Мене звати Оде Матьє (Aude Mathieu) і я граю Гейшу.
Не можу сказати, що для мене цей досвід дуже відрізнявся від інших робіт. Спочатку я підійшла до ролі дуже психологічно, читала багато літератури. Я винаймала студійні приміщення й намагалася рухатися так, як рухалася би моя героїня. Я спілкувалася з людьми, чий минулий досвід був схожий на її досвід. Я робила усі ці кроки, але найважливішим висновком стало те, що моя героїня просто все відпускає, в неї практично немає кордонів та обмежень, вона рідко аналізує те, що робить, слухається швидше своєї інтуїції.
На початку зйомок, розмовляючи з Дені та іншими, я зрозуміла, що по-справжньому «зустрілася» зі своєю героїнею в той момент, коли відпустила контроль і перестала підходити до цієї ролі настільки свідомо. Для мене це було одночасно певним челленджем – те, що я повинна була все відпустити і бути в моменті.
Дені Коте: От бачите, усі вони говорять про те, що їм всім необхідно було відпустити (себе і ситуацію). Саме так ти і створюєш подібний фільм. Коли ти намагаєшся бути занадто психологічним, якщо ти намагаєшся щось комусь довести, це ні до чого не призводить.
Чи повинен ти намагатися поводитися як психотерапевт, будучи кінематографістом? Чи повинен ти поводитися як експерт в чомусь, будучи автором фільму? Ми не проводили репетиції, не говорили годинами про «психологічне значення» усього, що відбувається в фільмі. Ми не збиралися проходити психотерапію та спілкуватися з великою кількістю спеціалістів.
Мене звати Анна Ратте-Полле я граю терапевтку.
Мені довелося швидко вчити французьку, але на руках був так добре написаний сценарій, що я отримувала насолоду від кожного слова у ньому. Я повністю слідувала сценарію, кожному рядкові. Він був так чудово написаний, в моїй голові ніколи не було чогось подібного. Тому це було гарною мотивацією вивчити французьку.
Також Дені порадив мені прочитати книгу «Історія одержимості» (History of Obsession).
Дені Коте: Це книга про історію німфоманії та про те, що це слово означає.
Анна Ратте-Полле: І ця книга мені дуже сподобалася, бо вона не про жінок, не про одержимість жінок, вона про одержимість чоловіків, які дивляться на жінок.
Дені Коте: Там є ідея про те, що «німфоманія» – це синонім мізогінії і це було для мене дуже цікаво.
Коли ти намагаєшся бути занадто психологічним, якщо ти намагаєшся щось комусь довести, це ні до чого не призводить
Анна Ратте-Полле: Для мене теж. Я багато дізналася про сексуальність, я зустрілася з сексологами, щоб дізнатися детальніше про цю роботу. Було цікаво почути від них, як вони повинні дбати про самих себе, щоб потім мати змогу подбати про клієнтів. Є дуже тонка лінія на якій ти можеш втратити контроль. І це – важлива тема для терапевта.
Дені Коте: Я б хотів ще декілька слів додати про французьку. Ми поговорили з Анною більше двох років тому. Анна була на одному чи двох обідах з німецькими кінематографістами і я пам’ятаю, як в певний момент запитав у когось: «Хто це?» Мені відповіли: «Вона – акторка, яка стане наступною великою зіркою».
Мені дуже сподобалося її обличчя, бо для мене воно трагічне. І я був одержимий ним! Я повернувся додому і постійно думав: «Мені потрібно працювати з цим обличчям! Просто з цим обличчям!» Тому я уявив цю історію. Я подумав, чому б не зробити в фільмі колаборацію з двома університетами – і я створив цю героїню з Дюссельдорфу, і подумав, що, якщо її запросили до Квебеку, то, звичайно, вона говорить французькою.
Потім ми подружилися з Анною і виявилося, що вона не говорить французькою. Тоді я вирішив її переконати. Я сказав: «Дивись, я вже бачив тебе у французькому фільмі, де ти говорила 6-7 речень. Це не дуже багато, але якщо ти вивчиш французьку для мого фільму, це буде не тільки для зйомок у Квебеку, це також відкриє тобі хороші перспективи на французькому ринку». Вона погодилася. Я пам’ятаю, як ти сказала мені: «Як акторка я могла би просто завчити текст». Та я відповів: «Ні в якому разі! Тобі потрібно вивчити французьку і ми зможемо говорити про багато речей».
Скільки часу у вас зайняло вивчення мови?
Анна Ратте-Полле: Півтора роки. В моїй роботі мені доводиться багато усього вчити напам’ять, тому я була вдячна пандемії COVID-19, бо під час першого локдауну я могла вчитися по 5-6 годин на день.
Дені Коте: Для німкені вчити французьку особливо важко. Якби вона говорила італійською чи іспанською – все було б набагато легше. Але для німецькомовної людини французька – це зовсім інопланетна мова. І пам’ятайте, що французька, якою ми говоримо в Квебеку доволі особлива.
Коли ви вирішили створити цю роботу про жіночу сексуальність, чи не було у вас додаткових сумнівів стосовно того, що, якщо б такі стани були у чоловіка, а не у жінки, то це вважалося би майже нормою? Але жінки, у свою чергу, сприймають певні фантазії та поклики як відхилення і не тільки самі жінки а, у першу чергу, суспільство. Схожа думка висловлюється також в «Німфоманці» фон Трієра.
Дені Коте: Цікаво, що ви заговорили тут про «Німфоманку» Ларса фон Трієра або подібні фільми. Я думаю, що коли такі кінематографісти починають свої проєкти, вони заздалегідь вирішують, які саме проблеми будуть у їхніх героїв. Тобто, «вона буде хвора саме цим і саме так».
У цьому фільмі я навпаки ставив собі запитання: «А у них самих насправді є проблема?» І якщо ви обираєте цей підхід, ви не намагаєтеся проаналізувати проблему, ви залишаєтеся на рівні спостерігача: «О, героїня є такою, якою вона є. Їй дозволено бути такою. І це – окей. Яке право я маю як чоловік чи жінка говорити: “У неї проблема!”»
жінок взагалі все добре!» Цей фільм – це у певному сенсі святкування усіх наших сексуальностей і ми – красиві в їхніх проявах. І я також пам’ятаю як у нас з нею була зустріч і вона сказала:
«У тебе є сцена, де одна з героїнь йде на футбольний майданчик і займається оральним сексом з усією командою. Ти можеш собі уявити, щоб ми жили у суспільстві, в якому жінкам було би дозволено це робити?! Це було б просто чудово! Я – жінка і мені було би дозволено так поводитися. Це було б так круто!»
І я подумав:«Вау! Так круто почути про це саме з такої точки зору!»
Тому фільм ніколи не був «проблемою». Я навіть не впевнений, що цей фільм про секс. Це фільм про людських істот, їхню неідеальність та про те, які ми прекрасні.
Саме з цією думкою ми робили цей фільм.
Якщо ви уважно його подивитеся, то в ньому немає вуаєристичних сцен, в ньому немає шокуючих сцен, чогось, чого ви ніколи раніше не бачили. Тут немає нічого супер непристойного.
Це фільм про людських істот, їхню неідеальність та про те, які ми прекрасні
Саме так! Одним з головних вражень від фільму було те, що мені не було очевидно, чи є у героїнь насправді якась проблема.
Дені Коте: Чи не здається вам, що у терапевтів стільки ж проблем, як і в інших дівчат? Можливо, наша терапевтка – найхворіша з усіх!
Лор Джаппіконі: Мені подобаються ті стосунки, які розвиваються між дівчатами, їхня дружба.
Дені Коте: Я б не назвав це дружбою. Це просто зв’язок, який між ними виник. У цих жінок немає багато взаємодії. Ще одна річ, яку мені не хотілося між ними створювати, так це бажання. Не хотів ніякого додаткового сюжету про це. Тобто вони ніби застрягають наодинці самі з собою.
Ще один момент, якого я не хотів у фільмі – це крики, спроби суїциду, депресія, істерія. Фільм скоріше викликає відчуття чогось витонченого, ніжного.
Оде Матьє: Для мене зв’язок, що між ними є – це прийняття. Хоча героїні й проводять так багато часу разом, вони не особливо добре розуміють одна одну. Але між ними – дуже високий рівень прийняття і саме це ми просимо також від глядачів: не засуджуйте їх, просто дивіться.
Дені Коте: Я вважаю, що такий фільм як наш, не може закінчуватися «посланням». Я не можу сказати, що я зняв фільм і «відповів на ряд питань». Типу, я чоловік, який зробив фільм про жіночу сексуальність і я все точно знаю! Це просто неможливо! Але деякі кінематографісти поводяться саме так.
Ось така в них є проблема, от таким чином вони збираються її вирішувати. А цей фільм не розказує ніякої історії. Це фільм про людей. І може, коли він закінчиться, ви подумаєте «Про що був цей фільм?» Для мене це буде компліментом.
