Гас Ван Сент – один із тих режисерів, яких можна вважати улюбленими. Він стабільно знімає по одній стрічці на кілька років і ніколи не зраджує собі, адже у фільмі присутня переважно злегка рухлива камера, персонажі, що постійно рефлексують, та конфлікт, який народжується всередині головного героя і там же зникає. Нова стрічка Ван Сента знову потрапляє у ту категорію «світлих добрих» фільмів, у якій спершу не вельми привабливий головний герой перетворюється у альтруїстичного добряка.
Героєм біографічного драмеді Ван Сента став Джон Каллаган – карикатурист, який своїми сатиричними малюнками розважав добру половину Америки у 90-ті роки. Яскраво-помаранчеве волосся та норовливий характер зробили Каллагана помітною особистістю, як ззовні, так і всередині. Однак головним доробком у його кар’єрі став, зрештою, талант карикатуриста, що вміло висміює не лише людей, але й певні ризиковані упередження, на які нині рідко зазіхають інші художники.
Здавалося б, що американський режисер був ідеальним кандидатом на розповідь історії про Каллагана, адже за сюжетом він зміг перебороти свою алкогольну залежність та попри інвалідність впевнено продовжувати свою справу, а Гас Ван Сент полюбляє такі перевтілення. Він робить пияцтво Каллагана центральною темою своєї стрічки. Робить він це банальними штрихами, якими у свій час користувався ще Кемерон Кроу: рухлива камера кількома кадрами ловить п’яного героя під час різноманітних активностей, щоб потім співчутливо адресувати його похмілля найболючішим способом. Хоакін Фенікс – геніальний актор, однак через постійне втручання інших сюжетних ліній, ледве знаходиться час показати Каллагана по-справжньому саркастичним персонажем, який часто зривається на своє оточення.
Основна проблема «Не хвилюйся, він далеко не піде» полягає у його монтажних рішеннях. Одна сцена швидко змінюється іншою, велика кількість монтажних склейок не дає події повністю поглинути глядача у проблему. Хоча все ж таки одна сцена добре розкриває Каллагана, не перериваючись на флешбеки, – Хоакін Фенікс знаходиться сам вдома і випадково упускає пляшку вина, що закочується під диван. Дістати інші пляшки видається неможливим через параліч, і тому залишається лише спостерігати за жалюгідністю ситуації, що трапилася з Каллаганом. Однак Ван Сент швидко нагадує про себе якимись дикими вкрапленнями символів і знаків, адже відразу після оплакування власного становища до карикатуриста приходить чи то привид, чи то галюцинація у вигляді матері, хоча жодних натяків на спіритизм у стрічці до цього не було.
Серед справжніх відкриттів фільму варто зарахувати Джону Гілла, який страждає на комплекс месії та живе у своєму маєтку, наче Пшонка у дореволюційні часи. Саме на його персонажі Ван Сент виокремлює свою центрову тему всієї квір-фільмографії, хоча екранного часу у Гілла менше, ніж хотілося. Джеку Блеку дісталася роль гульвіси, яку актор виконує чи не всю свою кар’єру, а Руні Мара – і того менше – грає всього лише романтичний інтерес Джона Каллагана. Цим персонажам бракує бодай якоїсь різноманітності у їхній емоціях, хоча Хоакін Фенікс, схоже, взяв цю ношу на себе. Так, його втілення Каллагана падає нанівець, коли головний герой виконує свій умовний bucket list, випрошуючи пробачення у тих, кого образив. Втім, Фенікс намагається не зробити карикатуриста гротескним. Це один із найемоційніших персонажів у доробку актора і тому прихильникам Хоакіна не варто пропускати стрічку. Та якщо ще хтось чекає від Ван Сента щирої історії, на зразок Вілла Гантінґа, то мусимо розчарувати – чудо трапилося лише всередині сюжету, але не фільму.
