Маша Новікова: «Мені здалося, що в характері жінки, яка, втративши все – сина, гроші, будинок, – продовжує боротися, є оптимістичний посил»

Інтерв'ю із режисеркою короткого метру «Славна революція»

У Каннах у секції студентських робіт Cinefondation відбулася прем’єра короткого метру режисерки Маші Новікової «Славна революція». Фільм розповідає про митарства матері загиблого на Майдані активіста, яка намагається впоратися наодинці з українською корупцією та довести, що її син-герой вартий того, щоб бути похованим на київському цвинтарі.

Короткий метр, знятий як дипломна робота у Лондонській кіношколі, де навчається режисерка, отримав третє місце в Каннах. Ми поговорили з авторкою про корупцію в Україні, сліди «пострадянського» виховання, роботу з непрофесійною акторкою Наталією Бережною та бойкот російської культури.

Зараз 2022-й. Починаючи з 2014 року, в Україні сталося дуже багато різних – трагічних та важливих – подій. Чому ви відчули потребу звернутися саме до Майдану?

Ідея цього фільму з’явилася у 2014 році, коли я була на Майдані й почула цю історію. Але в мене не було інструментів та знань, щоби розповісти цю історію як слід. Тільки у 2018 році вступила до лондонської кіношколи, щоби навчатися робити кіно, до цього отримала художню освіту в Мюнхені. Коли я шукала ідею диплома, я згадала цю історію. Мене не залишала думка, що ми боремося за важливі речі, але одночасно факт, що людини більше немає, мене вразив. Я могла так само померти у 2014 році. 

Як волонтерка я робила все, що могла зробити тут, у Німеччині. Але я відчуваю, що в моєму ставленні до ситуації зараз багато рефлексії, агресії. Мені здається, що на таких відчуттях не можна зняти ґрунтовний чи цікавий фільм. Потрібна відстань, особливий підхід. Але я також розумію цих людей, серед яких є мої друзі, які знімають зараз документальні фільми. Мене ці люди вражають, бо вони можуть якось у собі переламати власне ставлення, сам факт, що ти в цьому перебуваєш і одночасно знімаєш. Це може не кожен. По-перше, це небезпечно. По-друге, це психологічно важко. Треба відкинути свої думки та сказати: я зараз роблю це, бо іншого моменту не буде.

Усе, що я знайшла, – з мого власного розслідування

Я правильно розумію, що ви були у Німеччині, а коли почався Майдан, вирішили поїхати до Києва?

Так, я була з початку Майдану, восени, коли це була мирна акція. Узимку, коли почали стріляти, два перші дні я ще там була, а потім моя сім’я вирішила, що це небезпечно, і я повернулася до Німеччини. 

Як ви робили дослідження для фільму? Чи було у вас бажання зустріти цю жінку, матір Сергія, та поспілкуватися з нею?

Оскільки тоді я ще не знала, як робити кіно, спочатку подумала, що це може бути документальний фільм. Я зв’язалася з його дружиною та матір’ю. Але скажу вам чесно, оскільки ця історія потрапила в новини, вони не хотіли більше жодних спілкувань. Коли розумієш, що людям боляче, ти не хочеш далі наполягати.

Усе, що я знайшла, – з мого власного розслідування. Я зрозуміла, що розказане в новинах, незовсім правда. Там було багато пафосу, а ґрунтовного розслідування ніхто не робив. Мати Сергія шукала визнання її сина як героя. Він сам був родом із Краматорська. Вона могла спокійно його поховати у Краматорську, але вона хотіла зробити це в Києві. Що більше я робила дослідження, то більше розуміла, що мене вразило не те, що сталося з цією жінкою, а мої власні відчуття.

Також за декілька років померла моя бабуся, яка жила у Києві. Моя мати мала пройти увесь процес з кладовищем. Тобто я комбінувала історію моєї матері й історію Сергія. Сподіваюся, що зараз в українському суспільстві все буде інакше, бо ці пострадянські правила доводять до відчаю.

Якщо ми говоримо про реальну історію Сергія, коли мешканці дізналися, що в його матері вимагали гроші, був скандал, і матері повернули всю суму. Тобто це також могла бути історія, як небайдужі люди перемогли застарілі пострадянські структури. Але ви зробили історію, де ця жінка зовсім одна й ніби всім українцям немає діла до її сина-героя. Чому ви обрали таку перспективу?

Так, їй повернули цю суму. Але я обрала цю перспективу, тому що вона правдива. От вам приклад моєї матері. Мій прадід був похований на Святошинському кладовищі в Києві. У моєї бабусі було бажання – бути поруч із ним. І нам кажуть – добре, це можливо, але ви маєте принести свідоцтво про смерть прадіда, який помер 50 років тому. Так працює корупція. Ніхто напряму не вимагає грошей. Але все так побудовано, що без грошей ти нічого не зробиш. Моя мати заплатила п’ять тисяч доларів, щоби вони закрили очі, що не було цієї заяви. Куди пішли ці гроші? Таким Наталям, як у мене в фільмі.

Я вважаю, якщо ми не будемо говорити про корупцію, вона нікуди не зникне. Після того, як ми переможемо в цій війні, це буде наше наступне завдання. Корупція – те, що не дозволяє Україні рухатися далі. Мене це турбує. Чому все так, починаючи з мого народження? Скажіть мені, чому на Каннському фестивалі, де було лише три українських фільми, тільки ви звернулися до мене? Ми отримали третє місце. Чому це ніяк не висвітлено? Це що, не український фільм? Це копродукційне українське виробництво. Може тому, що ця тема неприємна? Чому я не обрала перспективу, що всі люди піднялися? Так, вони піднялися. А далі все роблять, як було до цього. Є інші режисери, які знімають інші фільми, що підкреслюють інше ставлення до цього. Вони роблять патріотичні фільми. Але я вважаю, що мій фільм також патріотичний. Я розумію, що зараз потрібно висвітлювати інші речі, і зараз не час для таких сутичок. Але ж корупція є.

Це були найважчі зйомки в моєму житті

Давайте тоді поговоримо про візуальну частину фільму. Які у вас були референси?

Я більше беру референси з мистецтва. Кінореференсами були фільми Кіаростамі, в яких він все вирішує одним кадром. Візуально мене цікавив час у лютому, коли немає якихось яскравих барв. От ця срібно-блакитна палітра. На її фоні все виділяється. Коли, як зараз, все зелене, воно відволікає. Були ще референси з іспанського мистецтва, бо в мене оператор іспанець. Ми багато дивилися Гою. З фільмів важко брати референси, бо складається відчуття, що всі фільми вторинні. Тому я намагаюся шукати в інших сферах.

Чому ви обрали на головну роль Наталію Бережну? До вашого короткого метра вона грала тільки у проєкті «Дау», який був створений зовсім за іншими принципами. Ви розуміли, що вона непрофесійна акторка та потребує зовсім іншого підходу? І це певний ризик.

Я більше слухала свій інстинкт, але, звісно, був великий ризик. Всі інші ролі у фільмі грають професійні актори. Я розуміла, що Наталя потребує спеціальної підтримки, тому що їй буде важко не тільки грати, а й бути серед людей, які мають техніку, займаються цим професійно. Вона роками знімалася в «Дау», але це зовсім інший проєкт. Вона, мабуть, знає, як працювати з камерою, але інші кіношні прийоми для неї незвичні: коли кожен кадр ми знімаємо з різних ракурсів, робимо багато дублів. Я розуміла, що це для мене буде додаткова робота. І так воно і сталося.

Професійні актори розкладають роль. Вони знають, у якому стані їм потрібно бутти в епізоді. З нею було інакше. Вона не грала, а більше проживала всі ці сцени. Це було емоційно важко для мене. Я відчувала, що вона реагує на мене, на мій власний стан. Стало ясно, що для того, щоби працювати з нею та досягати потрібного, я маю сама себе ввести в той стан, в якому героїня, й вона буде рефлексувати на те, що відчуваю я. На цю мить це були найважчі зйомки в моєму житті.

Вона не збиралася приїхати на Каннський фестиваль?

Так, вже були всі квитки, але потім вона відмовилася. Вона залишається під час війни в Харкові та не хоче виїжджати.

Коли всі українські фільми знято українською, у вас всі герої, окрім антагоніста Петровича, розмовляють російською мовою. Чому?

Головна героїня з Краматорська. Було би дивно, якби вона розмовляла українською. І було би дивно, якби Дмитрій, який живе у Києві, розмовляв би українською. Зараз – інший час. На жаль, через совок мої батьки російськомовні, я теж. У Києві всі, кого ми знали, були російськомовними. У моїй сім’ї тільки одна бабуся була українськомовною. Те, що зараз сталося, розкрило нам очі на багато речей: на Радянський союз, на Другу світову, на нашу лояльність.

Я вважаю, що російську мову треба забувати. Але я боюся, що будуть зраджені наші інтереси. І вся ця пострадянська ментальність, у якій я виросла, знову буде. Можливо, в моєму фільмі це не зчитується. Але мені здалося, що в характері цієї жінки, яка, втративши все – сина, гроші, будинок – далі бореться, є оптимістичний посил. Я не знаю, чи зробила би я цей фільм зараз. В мене раніше було багато друзів у росії, з якими я спілкувалася. А зараз я не можу. Мабуть, мій фільм зараз був би іншим.

Що ви думаєте з приводу тимчасового бойкоту російської культури, доки триває війна?

Це ви добре сказали, що це «тимчасовий» бойкот. Це правильно. Неможливо одночасно отримувати державне фінансування та бути проти війни. На жаль, також постраждали ті росіяни, які давно переїхали за кордон від путіна. Для них це частина карми. Я не знайшла в собі сили піти на фільм серебреннікова. Я двічі намагалася натиснути на бронювання – і двічі не змогла. Хоча мені казали, що це хороший фільм.

Я вважаю, що російську мову треба забувати

Після його пресконференції та спекулятивного тексту про червоний лак взагалі дивно розмовляти всерйоз про антивоєнну позицію та якість фільму серебреннікова в Каннах.

Але я маю на увазі початківців, які навчаються тут і в Лондоні. В них я зовсім не відчуваю цієї імперської ментальності. Але вони мають також нести цю карму. Хоча навіть Канни у своєму стейтменті казали, що не збираються забороняти всі російські фільми. Вони ж не дурні. Вони знають, хто є хто.

Як ви отримали згоду від Лозниці на використання звуку з його «Майдану»? Він читав сценарій?

Я зовсім незнайома з ним. Моя лінійна продюсерка [Інна Ласточкіна] з СУК (Сучасне Українське Кіно – Moviegram). Спочатку я думала брати відеофрагмент з «Майдану». Компанія Лозниці дала нам цей фрагмент, з якого потім залишився звук. Але Лозниця та його компанія взагалі допомагають сучасному українському кіно.

Ви відчуваєте приналежність більше до українського чи європейського кіноком’юніті?

Мабуть, ще до жодного. Я початківиця. Але, звичайно, те, що я живу тут та починаю свою роботу тут, означає, що я буду частиною європейського кіноком’юніті. Я розумію, що я емігрантка й не повернуся додому.

Не забувайте донатити фонд Повернись живим.

За бажання можна підтримати нашу редакцію: 5375 4141 1184 1051.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: