Нервували перед прем’єрою фільму?
Та ще стільки роботи, що я не встигаю. Але от пам’ятаю з досвіду з «Такими красивими людьми», що приходжу на прем’єрі до мікрофону, а звук із мене зовсім не йде. Я такого ні з ким не пам’ятаю, щоб траплялося, а тим більше зі мною.
У вас вийшов невеликий інтервал між фільмами… Три роки наче ж?
Ви вважаєте, що це невеликий інтервал?.. Я пам’ятаю, коли познайомився з Олесем Янчуком, який мені на початку кар’єри дуже допоміг, він казав, що в нього виходить один фільм на чотири роки, і йому це подобається. І я тоді собі подумав: «Ні, в мене будуть виходити набагато частіше фільми». Тоді ще я не зняв жодного повного метру, а найбільша короткометражка у мене була до десяти хвилин. Наївний був. Чи вважаю я, що це нормально? Так, але міг би більше.
Взагалі ситуація була така: ми мали знімати фільм під назвою «Після фіолетового буде червоний», який для мене був не те, що важливим – навіть надважливим. Не вийшло, а мені дуже хотілось знімати, і команда у мене була вже готова. І от треба було придумати такий сценарій, який би задовольняв мене, і який би можна було зняти за сім днів із мінімумом акторів…
За сім днів?!
Ну, це я так думав. Написав «Час хризантем» і кажу оператору: «Андрюха, це можна буде зняти за сім-вісім днів», а він мені такий: «Ти впевнений?». І я вирішив, що усім учасникам команди його відправлю і якщо хтось один скаже ні, будь-хто – значить, ні. Це 5 чи 6 людей. Всі сказали так.
Я думаю, що головна ідея – це свобода. Якщо взяти всю пряму мову моєї героїні, то для мене це маніфест абсолютної свободи. А фільм про головну героїню в принципі. Здається, коли опиняюсь у складній ситуації, дивлюсь на свій фільм і начебто у нього вчусь, як треба жити. Бо жити ж не так легко буває іноді. З іншого боку, не бути радісним, не радіти життю, не бути вдячним за те, що з тобою трапляється – це смертний гріх. Воно у фільмі поєднується, і я намагаюсь теж цьому навчитись.
Цей фільм мене змінив, і я вчусь у своєї головної героїні. Я не хочу ображати інших режисерів, але в деяких персонажі набагато глупіші, аніж самі режисери. Мені якось нецікаво дивитись кіно про не дуже розумних людей. Але я бачу деколи, що режисери дивляться на своїх персонажів дуже зверхньо. Я навпаки, на свого головного персонажа, і на ще одного – коваля, якого грає Костянтин Данилюк – так от, я на них дивлюся знизу вверх. Я хотів би бути таким.
Мені ваш глядач бачиться меланхолійним інтровертом, та ще й філологом. А ви як його бачите?
Я б відповів на це питання до того, як прокатав перший фільм. Тепер можу сказати, що режисер абсолютно точно не знає, хто його глядач. Якщо ти думаєш, що твій глядач – це мистецтвоосвідчений науковець 37-38 років, який досяг успіху (чи не досяг успіху), то ти нічого не знаєш про кінопрокат. Я був із «Такими красивими людьми» майже у всіх містах на прем’єрах. Я бачив, хто ходив і як реагував. Неможливо сказати, хто твій глядач, просто знімай.
«Час хризантем» місцями дуже повільний, із великими паузами. Як думаєте, готовий до цього глядач?
Глядач хоче, аби йому дали щось новеньке. Ти не знаєш, хто він і як буде до цього ставитись. Тобі треба робити кіно, яке буде тебе задовольняти на всі сто відсотків. Мене моє кіно задовольняє на 92-93%.
Як ви добираєте акторів? Чого шукаєте на кастингу?
Дехто уявляє собі голлівудських акторів, а я уявляю українських. Та в мене вже є досвід – на першому фільмі ти вчишся всьому, чого можеш навчитися, а далі тільки розвиваєшся. І от приходить людина, яку ти знаєш як актора, з якою ти працював раніше на якомусь фільмі, і ти під неї писав, а вона приходить, починає читати текст, і ти розумієш, що це взагалі не те. А ти вже людині наобіцяв… Так було на першому фільмі, тож тепер я дуже делікатно з людьми спілкуюся.
Чи ви свідомо лишаєте у сценарії певну дозу театральності, не адаптуючи діалоги до тих, які чуємо в реальному житті?
Реальне життя і кіно – це різні речі. Ви кажете, що це «театральність». Так і театр же різний. Ви кажете, що люди так не говорять? Ви це маєте на увазі? Не вперше чую такі нападки. Але от я так кажу, я так розмовляю, мої знайомі так розмовляють. Вони логічно починають фразу, логічно її завершують. Тим не менш, у мене не всі кажуть суперлогічно: є і ковтання слів, і навіть сленговий зворот є.
Імпровізація має бути в переживанні цього тексту, в його освоєнні, в рухах, які можуть дозволити чи не дозволити собі персонажі. Але текст в мене досить чітко сконструйований. Це не значить, що я його не змінюю. Ще ж від актора залежить. Буває, що актор каже: «Діма, я цю фразу казати не буду і все».
І що тоді? Він не каже чи ви наполягаєте?
Все залежить від ситуації. Якщо цю фразу можна замінити, то чому ні. Або пояснюю актору, сказати треба – це ж не він, це ж персонаж все-таки. А деяким акторам їхні персонажі дуже близькі. Сценарій – це взагалі слова на папері, кому вони потрібні. Хто буде звіряти фільм зі сценарієм. Так, я автор сценарію, але я себе як автора сценарію посилаю під три чорти. Ще мені автор сценарію буде щось вказувати, ні.
У вас є потяг до філософування в кадрі: ось головна героїня «Часу хризантем» постійно промовляє якісь істини, в попередньому фільмі роль філософа дісталася львіському актору Олегові Стефану. Звідки ця потреба?
Ну а нащо ти знімаєш кіно? Я хочу жити не те, щоб краще, аніж я живу… Я хочу жити так, щоб і кайф отримувати, бути щасливим, щоб соромно не було, і мені в цьому допомагає кіно. Якщо я завтра помру – я все зробив, що мав зробити. Ще поживу трохи, ще щось, може, зроблю.
Обидва ваші фільми, й особливо перший, підкреслено естетські. Помітно, як ви із художником-постановником вивіряєте кольори у кадрі, світло, тіні… В попередній роботі розставляли натюрморти у стилі старих майстрів. Що такий підхід значить для вас? Чи є тут вплив улюблених режисерів, художників?..
Я вам дякую, перекажу ваші слова своїй команді. Ясно, що порядок у кадрі ми створюємо. Якби ви бачили, які книги стоять на полицях! Вони в розфокусі, але запевняю – це прекрасні книги! Це чітко підібрані твори дуже гарних письменників. Це Михайло Семенко, Іван Багряний… Все залежить від того, який кадр і зміст має бути. Не дешевий же детектив ми поставимо нашій головній героїні, наша героїня розумна людина. І хоча це ніхто не побачить, не в тому ж справа, ми ж створюємо!
Ви собі не здаєтесь трошки аутсайдером в українському кіно з таким підходом?
От згадайте фільм «Зелена кофта» Володимира Тихого. Ви думаєте, там все не сконструйовано? Сконструйовано, я це бачу. Чи візьміть «Креденс» Васяновича: також продуманий і пропрацьований на 100%. Навіть «Гамер» Олега Сенцова. Ви думаєте, він так просто ставив камеру? Це мій улюблений український фільм, я його обожнюю. Я бажаю Олегові як сильній людині не бути там, де він є, і побачити його нові фільми. Спочатку «Гамер» трохи дратував своєю технічною якістю, але потім я просто влився у цей фільм. Думаю, якби не «Гамер» Сенцова, я би не зняв «Час хризантем».
Якби ви мали повністю розв’язані руки у плані бюджету, підбору акторів і команди – що, як і де б зняли?
Якби у мене був написаний сценарій «Часу хризантем» – я б зняв «Час хризантем». Бо якщо в мене є задум, я більше нічого не бачу, я перетворююсь на машину по втіленню творчої ідеї. Відчуваю себе термінатором, коли працюю. Руки завжди горять, по-іншому кров гонить. Мало простору для камери – можу посунути стіну і поставити туди камеру. Ну, стіну ні… але 100-кілограмовий диван сам соваю!
