У 1984 році Діана Принц працює в Смітсонівському інституті та рятує відвідувачів шопінг-молу від озброєних злочинців. Під час одного з таких випадків поліція випадково знаходить диво-камінь, який переходить у власність інституту і має цікаву властивість, – бажання поряд із ним справджуються. Колежанка Діани, наприклад, прагне бути схожою на неї й отримує суперсилу. Сама ж Диво-жінка мріє про повернення коханого Стіва зі світу мертвих, і її бажання теж здійснюється. Та згодом чарівний камінь викраде нафтовий бізнесмен Макс Лорд і так перетвориться на істеричного джина.
У пригодницькій комедії на диво мало проповідництва, чимало екшену й замало комічності. Перший фільм про Діану здавався в цьому сенсі вдалим, адже з фабулою «прибулиця не на своєму місці й не у своєму часі» легко формулювати геги. Такою була Діана Принц у часи Першої світової. Цього разу комедійну роль героя-прибульця взяв на себе коханець Діани Стів Тревор, але сценаристи обмежилися інфантильними жартами про одяг 1980-х та попкультуру. У 151-хвилинному фільмі жартів ледве вистачає на п’ять хвилин. Решта присвячена прямолінійним висловлюванням почуттів та польотам Диво-жінки на фоні погано промальованого неба. Виправдати неякісний CGI у фільмі Петті Дженкінс можна тільки якщо візуальні ефекти є омажем на старі стрічки про Супермена. Інакше в польоти Диво-жінки важко повірити.
Втім, неякісна графіка – не найбільш помітна проблема цього кіно. Після перегляду залишається враження, наче подивилися третю «Залізну людину», з якої зникла вся самоіронія. Комедійна акторка Крістен Віг грає затуркану «ботанічку» Барбару, яка мріє вкрасти популярність, красу та енергію героїні Галь Гадот. Поступово ботанічка перевтілюється в Гепардку та розвиває в собі специфічну рису. На початку фільму на Барбару нападає пияк, але Діана відбиває його домагання. Коли ж Барбара натикається на того ж чоловіка вже зі суперсилами, вона гамселить його мало не до напівсмерті. Режисерка могла зробити наголос на тому, що жорстокість та насилля не мають гендеру, але цей епізод вказує лише на банальне переродження невинної героїні на агресивну антагоністку.
Для іншого злодія Макса Лорда придумали цікавіший сюжетний хід. Замість звичного захоплення світу, сценаристи перетворили його на карикатуру амбіційного брокера. Від початку «Диво жінки: 1984» Макс мріє про успіх своєї нафтової компанії «Чорне золото», який напряму для нього пов’язаний з любов’ю сина. Натомість сину не вистачає батьківської уваги. Тож коли диво-камінь разом із новими можливостями опиняється в руках тата, їхні взаємини випробовуються жадобою. У DC знову лінуються придумати злочинців зі складною мотивацією. Все, на що звертає увагу Макс, – це притік можливостей і сил від побажань бізнесменів, шейхів та президента США. За свої мрії жертви джина втрачають усе, чого забажає чоловік із промовистим прізвищем Лорд. Гіперболізовані та швидковтілені побажання багатіїв мали би переконати глядача, що все зло йде від капіталізму, але марно. Макс Лорд у виконанні Педро Паскаля – занадто гротескний для ілюстрації поганого батька та жадібного спекулянта.
Сиквел «Диво-жінки» навіть не використовує стилістичний потенціал простору 1980-х. Для США вісімдесяті не завжди мають бути синонімом яскравих легінсів та музики Duran Duran. Це ще й часи політичної нестабільності. Петті Дженкінс цікавлять політичні конфлікти на поверховому рівні. Тому Холодна війна та конфлікт у Каїрі, які згадуються у фільмі, – не більше, ніж привід для закручування ласо Диво-жінки.
Навіть у 2017 році зробити великий супергеройський фільм про жінку – було запізнілим, але необхідним рішенням: дітям потрібні рольові моделі, а Диво-жінка нею є вже понад 70 років. Недарма стали такими популярними відео з Comic-Con, де Галь Гадот дарує свої автографи прихильникам. Тому ймовірно, що «Диво-жінка 1984» має сподобатися маленьким фанатам і їхнім батькам, адже має прозорий меседж, що навіть за свої побажання треба нести відповідальність.
Після «Капітана Марвел» і «Хижих пташок (та фантастичної Гарлі Квін)» продовження історії про Діану Принц навряд може додати щось у фільми за коміксами про супергероїнь. Та й не має. «Диво-жінка: 1984» спрацьовує як розважальне кіно для тих, хто під час пандемії довго уникали кінотеатрального досвіду й забули про наївність супергеройських казок. Решті глядачів доведеться постаратися, щоби повірити в перемогу жінки у важких обладунках над жінкою з гепардовою гнучкістю та жадібним брокером-джином.
