Джуліо, розкажи, що привело тебе до Києва?
Зараз я тут у співпраці з Міжнародним фестивалем короткометражних фільмів. У «Кінопанорамі» показали добірку найкращих італійських короткометражок La Guarimba. Це стало можливим завдяки тому, що у мене й так вже були квитки до Києва, тож я зв’язався із директором KISFF. Я був тут у квітні і відвідував фестиваль, він мені дуже сподобався. Я завжди шукаю нагоду для співпраці, і дуже цікавлюся Україною. Я тут уже місяць, бо займаюсь проектом під назвою Tandem Ukraine. Ми знайшли українського партнера – Першу Херсонську кіношколу – і робимо цей проект разом. Він розпочнеться навесні 2017 року. Українська знімальна група зможе поїхати на зйомки документального кіно в Італію, а італійська – в Україну. Ці два фільми покажуть на La Guarimba Film Festvial наступного року. А у вересні їх покажуть в Херсоні. Ось що я робив цей місяць в Україні: перевіряв стан справ. Був у Херсоні, а потім вирішив трохи поїздити Україною, бо я ж уже тут. Був у Одесі, а зараз у Києві, від’їжджаю в понеділок.
Хто відповідає за «Тандем» з української сторони?
Це Устин Данчук із Першої Херсонської кіно школи.
Чому Україна?
Ця програма фінансується організацією MitOst. Їм можна подавати заявки. Я подав. Був у Києві в травні, тут проходив воркшоп, де треба було знайти партнера для проекту. Я познайомився із Устином, який теж подав заявку. Ми зустрілись, випрацювали проект і презентували його. Ми виграли і наш проект профінансують. Ми оплатимо виробництво документальних фільмів, витрати на подорож, харчування, житло для режисерів. Ми покриємо всі видатки. Це буде гарно.
Які теми у фільмів?
Немає жодних обмежень. Зніматимуть те, що побачать. Зараз ми збираємо заявки від охочих взяти участь у конкурсі: ми в Італії, вони – тут. Виберуть п’ятьох, а потім лишиться по одному режисеру. Все дуже прозоро. Фіналісти пробудуть у країнах-учасницях по місяцю. Перший тиждень вони знайомитимуться з місцевістю, оглядатимуть місто, готуватимуть ідею фільму. Упродовж другого тижня приймуть остаточне рішення та почнуть знімати. Останній тиждень відведений на постпродукцію. У нас немає жодної цензури, нам все одно, що вони виберуть. Для нас важливо, щоб вони дивились своїми очима, а не нашими. Було б по-дурному просто привезти українського режисера і сказати йому, що робити. Для нас важливо створювати мости. Україна – дуже цікава країна. Східна Європа – це «Європа-не Європа», щось на межі. Але це дуже цікаво. У мене в країні небагато знають про Україну. Картинка, яку транслюють медіа – цілком інакша, ніж те, що тут насправді. Для мене це було однією з найдивніших речей. Всі думають, що це країна фашистів. Працює російська пропаганда, вона дуже сильна, всі люблять Путіна – не знаю, чому, це ідіотизм. Люди кажуть: там війна, все розбомблено. Коли я їхав сюди вперше, всі питали чому я сюди їду: мовляв, там війна, дуже небезпечно, всюди нацисти. Я приїхав і побачив, що все відрізняється так само, як казка від реальності. 360 градусів в інший бік. Особливо вразив Київ – тут така захоплююча культура! Одне із найцікавіших міст, в яких я був: як Берлін у безладі. Цей проект дозволяє мені перекинути міст від свого маленького фестивалю до вашої надзвичайної країни. Дотепер я знав лише про Одесу і Чорнобиль, але нині дізнався значно більше.
Ти дізнався щось про українське кіно?
Мені треба подивитись документалки зараз у кіно, але у них немає англійських субтитрів. Хотів зустрітися із Мирославом з «Племені», чудового фільму. Зараз ми намагаємось зробити добірку українських короткометражок, щоб привезти їх до Італії на фестиваль. Я бачив кілька короткометражок в останні дні фестивалю у квітні в Києві. Нам важко мати доступ до українського кіно, особливо через мову.
Розкажи тепер більше про твій Guarimba Film Festival. Який він? Що в ньому особливого?
Слово Guarimba означає «безпечне місце» на мові індіанського населення Венесуели. Назвавшись так, ми згадали ще й про свої корені – я ж родом із Каракасу. Ми приїхали у маленьке містечко Амантея у Південній Італії, де живуть мої бабуся і дідусь, щоб організувати там фестиваль. Наш слоган: «Повернути кіно людям і людей – кіно». Це фестиваль короткометражок, ми показуємо мультфільми, документальні та художні стрічки, музичні кліпи. Запрошуємо людей з усього світу. Ми розташовані у одному з найбідніших регіонів Європи, Калабрія – дуже складний регіон. Але це дуже красиве містечко на узбережжі, тож людям приємно приїздити до нас влітку. Ми не «фестиваль червоної доріжки», ми – «фестиваль зеленої доріжки». Упродовж фестивалю ми будуємо спільноту між людьми кіно, ілюстраторами, журналістами. Їмо разом, ходимо на покази, на пляж. Намагаємось створити сім’ю, спільноту, а не фестиваль, подію per se. Наступного року у нас буде п’ятий випуск, і процес запуску незалежного кінофестивалю був дуже цікавим. У нас не було грошей, нічого, а зараз у нас з’являється фінансування. Наступного тижня я матиму зустріч із Міністром культури Італії. Нас запросили, бо у нас в містечку був проект із біженцями із Північної Африки: інтеграція через кіно.
Як ви обираєте фільми?
Ми намагаємось дотримуватися балансу: між експериментальним, соціальним кіно, комедіями… Завжди намагаємось не задовольнити наших глядачів, а кинути їм виклик. Глядачі – переважно з містечка, дуже старі люди, вони не звикли до короткометражок. Вони не звикли до викликів, бо дивляться дурнувате телебачення, яке постійно їх задовольняє. Але все виходить якнайкраще – людям подобається, вони лишаються на наступні фільми. Ми не намагаємось їх навчити – ми поєднуємо глядачів з кіно. Ми не кажемо: «Цей фільм вам має сподобатись», ми кажемо: «Зацініть цей фільм. Він вам подобається? Ні? То зацініть ще цей». Спочатку люди в це не вірили, люди не мали звички читати субтитри, але згодом старше покоління почало казати нам: «Знаєте, це гарно, бо ми тут чуємо мови із різних кінців світу». Ми були цим дуже задоволені. Вхід на фестиваль безкоштовний, все відбувається на відкритому просторі, в парку, між історичним центром і парком. Можна сидіти на стільцях чи на траві… Щороку у нас все більше людей, про нас знають більше: в Італії, за кордоном.
Ви визначаєте своїми основними цінностями «партисипативну демократію, інтеграцію та доступність». Як ці цінності втілюються в життя?
Цього року ми показуємо у межах спеціальної програми сім фільмів, створених біженцями. Ми робили конференцію, присвячену біженцям. Наша позиція дуже чітка: ми за інтеграцію цих людей. Ми дуже політичний фестиваль. Тобто ми не віримо у партії, ми не асоціюємо себе із жодною партією чи політичною силою, але у нас є політичне бачення – особливо щодо біженців, бо це зараз дуже гаряча тема для Італії. І ми використовуємо фестиваль також для того, щоб її транслювати. До того ж, вся наша команда, включаючи волонтерів, приймає рішення у прямий демократичний спосіб. Ми намагаємось поважати усі погляди, весь час домовлятись.
La Guarimba позиціонується як фестиваль кіно та ілюстрації. Розкажи, будь ласка, більше про другу частину.
Так! Це чудова половинка фестивалю! Співзасновниця La Guarimba – ілюстраторка Сара Фартіні із Венесуели. З самого початку вона хотіла зробити ілюстрацію важливою частиною фестивалю. Вона – куратор проекту «Художники для La Guarimba»: щороку запрошує тридцять ілюстраторів з усього світу, щоб вони створили свою версію постеру фестивалю із нашою мавпочкою. Ми запрошуємо і відомих митців, і зовсім невідомих, але хороших. Сара робить спеціальне дослідження, щоб знайти їх. Ми запрошуємо їх, надаємо житло – і вони перебувають там із нами. Ми любимо ілюстрацію і вважаємо її дуже важливою. Думаю, людям так більше подобається. Навіть якщо вони не люблять короткометражки, то дивляться на наші ілюстрації і кажуть: о, так, це кльово. До речі, всі наші ілюстрації можна побачити на tumblr.
Ми всі дивились твою промову TEDx і лишилися в захваті. Там ти розповідав про те, як знаходиш спонсорів. Казав, що, аби знайти підтримку, треба говорити про свій проект буквально кожному. То як ти це робиш?
Кошти знайти завжди складно. Цього року ми подали багато заявок на суспільне фінансування, писали проекти. Я люблю свою справу, а якщо я вже люблю, то намагася зробити усе на користь цього. Наприклад, є у нас кавовий партнер. Ми кажемо: «Ви – виробники кави із нашого регіону, Калабрії, чому б вам не дати нашим гостям трохи кави? Для вас це буде прямою рекламою, а ми не змушені будемо платити за каву». Прямо знайти гроші дуже складно, частіше все відбувається на умовах партнерства. Наприклад, типографії, яка робила всі наші каталоги, ми сказали, що можемо заплатити половину, а на іншу половину робитимемо рекламу на каталозі і в соцмережах. На цьому і погодились. В цьому багато дипломатії, діалогу. В Італії не дуже модно спонсорувати щось грошима, тож нам треба розуміти, яку вигоду вони можуть мати від нас. Це дуже складно, але й дуже цікаво.
Може, ти порадиш щось українським кіноподіям щодо пошуку фінансування?
Намагайтесь зав’язувати контакти, намагайтесь зрозуміти, що ніхто не хоче давати гроші на культуру, тож треба знати, що може бути корисним для них, що ви можете дати в обмін на те, що корисне для вас. Іноді для поліграфії простіше дати вам тисячу каталогів, а не сто євро. Але продукт – це теж гроші, важливо це розуміти. Наприклад, якщо компанія вашого президента може дати тисячу шоколадок – беріть, потім зможете продати на фестивалі. Тож це гроші, вони дають їх вам, але не прямо. Наприклад, ми працюємо із дуже хорошим виробником морозива із нашого регіону. Вони не дають нам грошей, але дають 100 літрів морозива, яке ми продаємо на фестивалі. Heineken дав нам 300 пляшок пива – і це чудово. Нащо мені гроші від Heineken? Гроші, щоб купити пиво, щоб потім його продати? Мені від них треба пива. Якщо у мене є безкоштовне пиво, то я маю 100% виручки, а якщо гроші, на які я куплю пиво, а потім його продам – то значно менше. Те саме з готелями: дайте мені 50% знижки на час фестивалю, якщо я приведу до вас 10 людей. Це важка робота, але ми стараємось. Зараз ми більше зосереджуємось на суспільному фінансуванні і пишемо проекти, але водночас продовжуємо шукати спонсорів.
То як думаєш – майбутнє за маленькими незалежними фестивалями, як твій?
Я не знаю. Але думаю, що це цілком різні речі. Я ніколи не тягтимусь до Венеційського фестивалю. Я будую соціальну спільноту, вони будують індустрію – що теж чудово і потрібно, ці дві речі не мають протиставлятися. Але я думаю, що фестивалі, як наш, – дуже важливі для молодих режисерів, аби їх відкривали. Ось платформа Vimeo вибрала для свого Staff Pick фільми, які вони побачили у нас на фестивалі. У нас на фестивалі люди розслабленіші, не намагаються хизуватися – у таких умовах простіше робити бізнес, просуватись. Я не думаю, що ми протиставляємося іншим фестивалям. Я не хочу бути Венецією, а вона навряд чи хоче бути Ґуарімбою – але можемо добре співіснувати, хоч ми і цілком різні.
