Ім’я Луїса Ортеги міцно закріпилося у свідомості мистецтвознавців з уявленнями про творчість однойменного художника та філософа. Втім, Ортега, який зняв «Янгола» – режисер іншого штибу. На відміну від свого похмурого повного тезки кіно Ортеги наповнене яскравими кольорами літнього Буенос-Айреса сімдесятих років. Тут можна носити модні штани кльош, палити без кінця цигарки дорогих марок та кататися на кабріолеті, віддаючи на поталу вітру своє довге блондинисте волосся. Безумовно, Ортега романтизує цей час, але не романтизувати його неможливо. Це епоха вільних людей, які навіть в Аргентині скуштували на смак свободу та вседозволеність. І найбільше цієї свободи вкусив головний герой – Карлітос.
Карлітос – підліток з надзвичайно симпатичним обличчям, практично babyface, вік якого важко визначити. Звісно, головний герой користується цим, подорожуючи від дому до дому він забирає чуже майно: від картин до автомобілів. Батьки обурюються, вимагаючи повернення речей власникам. Карлітос відмахується чарівною посмішкою. Він все більше насолоджується кримінальним світом Буенос-Айреса, коли знайомиться з однокласником-красунчиком та його старим батьком.
Стрічка Ортеги міцно закарбовує у голові глядача лише одну думку: йти проти закону класно, якщо ти цього закону не знаєш і він тобі не писаний. Карлітос начисто позбавлений емпатії до своїх жертв. Спершу маленькі крадіжки перетворюються на повномасштабне пограбування магазину зброї, а потім ця зброя вимушено мусить вистрілювати у тих, хто стане навпроти неї. Та «Злочин і кара» Достоєвського не слугує для фільму прямим цитатником. Ортега робить все, аби глядач співпереживав Карлітосу так, немов усі гангстерські фільми Скорсезе та шість сезонів «Клану Сопрано» не минули безслідно. І так, творчості Мартіна Скорсезе дійсно можна подякувати за харизматичних покидьків, які врешті-решт отримують за заслугою. У «Янголі» таких персонажів достатньо, аби не відірватися від екрану.
Для стрічки з таким детальним сценарієм про пограбування у сімдесятих має бути підґрунтя у вигляді реальної історії. І така безперечно є: 1971 року у Буенос-Айресі дійсно орудує маніяк з янгольським обличчям, до того ж це викликає страшенний резонанс у пресі та й серед мешканців міста. Секрет його популярності простий: люди люблять бути обдуреними. І власне Карлітос цим користується на повну, не прикидаючись кимось іншим. У фільмі він майстерно обманює поліцейських, обіцяючи їм повернення документів свого товариша-невдахи. Залізаючи в чужі будинки, він прикидається гостем, який забіг на чай. Рівень довіри оточення досягає вражаючих рівнів. Та найбільше вражає переконливість цієї довіри, яку рідко зустрінеш в кіно.
«Янгол» Луїса Ортеги може стати для режисера тим, чим став «Пророк» для Жака Одіара. Чи як дилогія «Ворог держави № 1» для Жана-Франсуа Ріше, в якому Венсан Кассель хвацько грав такого собі «бандита-колобка», який утікав-утікав, але таки натрапив на лисицю на своєму шляху. «Янгол» також має мотив «спіймай мене, якщо зможеш», але разом з тим у нього є ще і переваги перед схожими стрічками. Він естетично довершений у своїй спробі показати безтурботність того злочинного життя, в якому не зрозумілі кордони моралі. Фільм продюсували Педро та Августин Альмодовари, що насправді не так помітно, як хотілося б. Стрічка Луїса Ортеги має лише невелику сюжетну квір-лінію про фатальну спокусу Карлітоса свого напарника та його батька, але режисер не акцентує на цьому уваги. Це тільки ріднить історію про злочинця-красунчика з творчістю Альмодовара, який у своїх фільмах часто досліджував межі етики, але не акцентував на них свій погляд. Головним у «Янголі» стане саме рок-н-рольний вайб буремних часів, який так яскраво ще не блищав у іспаномовному кінематографі. Хто міг би подумати, що спалений блакитний автомобіль посеред поля із самотнім деревом може настільки гармонійно поєднуватися з іспанськомовною версією «House of Rising Sun» та спустошеним поглядом актора Лоренцо Ферро, який зіграв головну роль.
