До побачення, «Пісенний конкурс Євробачення»

Американський погляд на Європу, що з’являється раз на рік

corpus delicti

Одного дня ми прокинемося у світі, геополітичну мапу якого не формуватимуть пісенні конкурси. Земля буде очищена від естетики домогосподарок та домогосподарів, а неоманьєризм, підкріплений пропагандою ідей трансгуманістичного способу життя, заполонить площини всіх екранів, відомі новій Людині. Тут варто було би змахнути зі щоки скупу сльозу, і продовжити очевидним «а втім…».

А втім, полюси свідомості теперішньої масової авдиторії досі (sic!) залишаються на глобусі шоу та конкурсів. Ситуативні ТБ-дихотомії («Спіймати Кайдаша» чи «Рівердейл», «Червона Рута» чи «Нова хвиля» тощо) пояснюють набагато більше, ніж лакмусовий папірець штибу політичного компаса.

Винним у цьому наборі символів є кіно Девіда Добкіна, що дебютувало на платформі Netflix 26 червня. Фільм стрімко ввірвався у найвищі перегляди України, та досі веде двобій за першість зі свіжим сезоном «Dark». Зважаючи на українську любов (страх, огиду, занепокоєння – залежить від року) до пісенного Конкурсу Конкурсів, варто взяти в руки заіржавілий набір інструментів препарування попкультурних феноменів та поглянути на нутрощі стрічки «Пісенний конкурс Євробачення: Історія вогненної саги».

sub sole nihil novi est

Як співав Тарас Петриненко: «Пісня – матір щастя й надій. // Без пісень нема життя».

Вікопомна перемога гурту ABBA з композицією Waterloo вдихає сенс у життя Ларса Еріксонґа (Віл Ферел), парубка з маленького ісландського містечка Хусавіка. Холодний ісландський батько – Ерік Еріксонґ (Пірс Броснан) – поводиться токсично, знецінює танці та співи власного сина, й не бачить жодних позитивних перспектив у панєвропеїзмі та глобалізації (вочевидь). Ця нарцистична травма каталізує кінодію: протагоніст вирушає на пошуки ідеальної пісні для перемоги на Євробаченні.

Такий типовий сюжет-старигань про подорож Героя спирається, коли зручно, на любовну лінію, вдягнену в плоть Сіґріт Еріксдоттір (Рейчел Макадамс). Ця хусавіцька співачка несе любов-зажуру, мрію молоду, і цвітуть сади для неї, коли кінонаратив звертається до наївної частини авдиторії, що вірить у недоторканість казкової Ісландщини.

Попри доволі стандартну для масової комедії експозицію, нюанси у вигляді теми співочого конкурсу та мети головного героя (за формулою: смішна мрія провінціала) грають із глядачем у настроєвий пінг-понг: від романтичної діснеївщини до чорнушної монтіпайтонівщини.

На одному березі: шаттерстоківські пейзажі та панорами, споживацький гумор, поппосилання, словесні жарти в діалогах різної якості, камео переможців/ниць та учасників/ниць Євробачення (серед них і сонцесяйна Jamala, появою якої на екрані неможливо не пишатися апріорі, а не згадати про ці 15 секунд української слави на Netflix – приректи себе на українофобію).

На іншому березі: масові вбивства й корупція, магічне мислення ісландської спільноти, політико-економічні перипетії в склянці води, жарти про російську гомофобію, американську мапу світу та важливість самого Євробачення.

У такій емоційній 123-хвилинній нарізці немає нічого революційно-нового, проте навіть спойлери (!) не відтягнуть глядача від екрану, адже це погляд Іншого на цінності, артикульовані впродовж 54 років: великої європейської сім’ї, свята мистецтва, миру та злагоди в зрозумілому аранжуванні.

continet atque duas tantum res anxius optat:

panem et circenses

Євробачення – це своєрідний стан, у якому український споживач контенту живе впродовж останніх двадцяти років, а погляд ззовні завжди визначає якість швидше та авторитетніше, ніж відчуття всередині. Для постколоніального синдрому способи уніфікації контексту «європейської мрії», як-от пісенний конкурс, є радше гомеопатичним препаратом, ніж знеболювальним.

Текст, що опинився на руках у Добкіна, – це вміло написаний кітч, що показує нам прищаве обличчя материкового шоу-бізнесу, забуваючи про гангрени внутрішніх органів. Для попкультурного явища більшого й не треба, щоби заслужити на add to my list. Дефолт-система мозку під час перегляду «Пісенного конкурсу Євробачення: Історія вогненної саги» не активується, проте на дві години можна забути про жахи, якими повниться Пустеля Реального у 2020 році. Ласкаво просимо до.

Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga
2020
режисер: Девід Добкін
де дивитися: Netflix
жанр: комедійний мюзікл
у головних ролях: Рейчел Мак‑Адамс, Вілл Ферелл, Демі Ловато

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
глядач
глядач
1 день тому

Мені здавалося, що творці стрічки не дуже розуміють, що таке Євробачення та як його вдало висміяти. Дуже американський погляд. Але сама картина легка, хоч і надто затягнута. “Леза слави” все ще краще.

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: