♥ donate
Пошук
Close this search box.
Пошук
Close this search box.

До побачення, «Пісенний конкурс Євробачення»

Американський погляд на Європу, що з’являється раз на рік

corpus delicti

Одного дня ми прокинемося у світі, геополітичну мапу якого не формуватимуть пісенні конкурси. Земля буде очищена від естетики домогосподарок та домогосподарів, а неоманьєризм, підкріплений пропагандою ідей трансгуманістичного способу життя, заполонить площини всіх екранів, відомі новій Людині. Тут варто було би змахнути зі щоки скупу сльозу, і продовжити очевидним «а втім…».

А втім, полюси свідомості теперішньої масової авдиторії досі (sic!) залишаються на глобусі шоу та конкурсів. Ситуативні ТБ-дихотомії («Спіймати Кайдаша» чи «Рівердейл», «Червона Рута» чи «Нова хвиля» тощо) пояснюють набагато більше, ніж лакмусовий папірець штибу політичного компаса.

Винним у цьому наборі символів є кіно Девіда Добкіна, що дебютувало на платформі Netflix 26 червня. Фільм стрімко ввірвався у найвищі перегляди України, та досі веде двобій за першість зі свіжим сезоном «Dark». Зважаючи на українську любов (страх, огиду, занепокоєння – залежить від року) до пісенного Конкурсу Конкурсів, варто взяти в руки заіржавілий набір інструментів препарування попкультурних феноменів та поглянути на нутрощі стрічки «Пісенний конкурс Євробачення: Історія вогненної саги».

sub sole nihil novi est

Як співав Тарас Петриненко: «Пісня – матір щастя й надій. // Без пісень нема життя».

Вікопомна перемога гурту ABBA з композицією Waterloo вдихає сенс у життя Ларса Еріксонґа (Віл Ферел), парубка з маленького ісландського містечка Хусавіка. Холодний ісландський батько – Ерік Еріксонґ (Пірс Броснан) – поводиться токсично, знецінює танці та співи власного сина, й не бачить жодних позитивних перспектив у панєвропеїзмі та глобалізації (вочевидь). Ця нарцистична травма каталізує кінодію: протагоніст вирушає на пошуки ідеальної пісні для перемоги на Євробаченні.

Такий типовий сюжет-старигань про подорож Героя спирається, коли зручно, на любовну лінію, вдягнену в плоть Сіґріт Еріксдоттір (Рейчел Макадамс). Ця хусавіцька співачка несе любов-зажуру, мрію молоду, і цвітуть сади для неї, коли кінонаратив звертається до наївної частини авдиторії, що вірить у недоторканість казкової Ісландщини.

Попри доволі стандартну для масової комедії експозицію, нюанси у вигляді теми співочого конкурсу та мети головного героя (за формулою: смішна мрія провінціала) грають із глядачем у настроєвий пінг-понг: від романтичної діснеївщини до чорнушної монтіпайтонівщини.

На одному березі: шаттерстоківські пейзажі та панорами, споживацький гумор, поппосилання, словесні жарти в діалогах різної якості, камео переможців/ниць та учасників/ниць Євробачення (серед них і сонцесяйна Jamala, появою якої на екрані неможливо не пишатися апріорі, а не згадати про ці 15 секунд української слави на Netflix – приректи себе на українофобію).

На іншому березі: масові вбивства й корупція, магічне мислення ісландської спільноти, політико-економічні перипетії в склянці води, жарти про російську гомофобію, американську мапу світу та важливість самого Євробачення.

У такій емоційній 123-хвилинній нарізці немає нічого революційно-нового, проте навіть спойлери (!) не відтягнуть глядача від екрану, адже це погляд Іншого на цінності, артикульовані впродовж 54 років: великої європейської сім’ї, свята мистецтва, миру та злагоди в зрозумілому аранжуванні.

continet atque duas tantum res anxius optat:

panem et circenses

Євробачення – це своєрідний стан, у якому український споживач контенту живе впродовж останніх двадцяти років, а погляд ззовні завжди визначає якість швидше та авторитетніше, ніж відчуття всередині. Для постколоніального синдрому способи уніфікації контексту «європейської мрії», як-от пісенний конкурс, є радше гомеопатичним препаратом, ніж знеболювальним.

Текст, що опинився на руках у Добкіна, – це вміло написаний кітч, що показує нам прищаве обличчя материкового шоу-бізнесу, забуваючи про гангрени внутрішніх органів. Для попкультурного явища більшого й не треба, щоби заслужити на add to my list. Дефолт-система мозку під час перегляду «Пісенного конкурсу Євробачення: Історія вогненної саги» не активується, проте на дві години можна забути про жахи, якими повниться Пустеля Реального у 2020 році. Ласкаво просимо до.

Eurovision Song Contest: The Story of Fire Saga
2020
режисер: Девід Добкін
де дивитися: Netflix
жанр: комедійний мюзікл
у головних ролях: Рейчел Мак‑Адамс, Вілл Ферелл, Демі Ловато

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 1 голос
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

1 Коментар
Старіші
Новіші Найпопулярніші
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
глядач
глядач
3 роки тому

Мені здавалося, що творці стрічки не дуже розуміють, що таке Євробачення та як його вдало висміяти. Дуже американський погляд. Але сама картина легка, хоч і надто затягнута. “Леза слави” все ще краще.