Авторка: Аліна Панасенко
Співредакторка: Марія Васильєва
21 вересня 2023 року в український прокат вийшов документальний фільм «Євродонбас» режисера Корнія Грицюка і продюсерки Анни Паленчук. Автор(-к)и зазначають, що фільм-розслідування розвінчує радянські міфи про Донбас, показуючи, як понад століття тому регіон був невід’ємною складовою європейської економіки. Я не змогла пройти повз прем`єру, бо виросла в Луганській області і з початку своєї молодої практики зосереджуюся на міфах і викликах регіону.
Більшість матеріалів про фільм у ЗМІ – компліментарні. Автор(-к)и цих текстів висвітлюють реальну перевагу стрічки: ознайомлення непідготовленого глядача з маловідомою історією регіону (напр. Нам не хотілося створювати ще один міф про Донбас). Недоліки фільму залишалися недорепрезентованими, тож відсутність глибокого аналізу стрічки у медіа стала поштовхом до написання цього матеріалу.
Одразу зазначу, що в межах цього тексту я не буду аналізувати форму картини, яка близька до телевізійної. Натомість пропоную розібратися, які сенси вона насправді пропонує і через яку оптику їх доносить.
Що було на Сході України до радянського союзу?
Який зв`язок між Донеччиною, Луганщиною і деколоніальним дискурсом? Тут варто звернутися до історичних джерел:
Через 4 роки після Кючук-Кайнарджійського миру російський уряд весною 1778 року дозволив переселення на територію південноросійських губерній християнського населення Криму (греків і вірмен). До Приазов’я прибуло 18 тис. греків, які заснували на узбережжі Азовського моря і на правому березі Кальміусу 24 слободи, їм відводилося по З0 десятин землі на ревізьку (чоловічу) душу, на 10 років їх звільняли від усіх платежів. У гирлі Кальміусу, на місці запорізької фортеці, було закладено місто Маріуполь, яке з 1784 року стало повітовим центром. У першій половині XIX сторіччя землі Луганської І Донецької областей входили до різних губерній: до Харківської, і до Катеринославської.
У 20-х роках XIX ст., коли російський уряд розгорнув активну діяльність у пошуках вугільних родовищ на півдні країни, вуглевидобуток було віддано на відкуп, а з 1826 року видано закон про попудний платіжний акциз — добування вугілля ставало оброчною статтею. Проте, через різке скорочення вуглевидобутку цей порядок було скасовано, і у 1829 році видано закон, що дозволяв вільну розробку вугільних пластів. Шахти ці були дуже примітивні. Тут користувалися лопатою, кайлом, молотком, ручним воротом з мотузкою і кошиком для підіймання вугілля. Як правило, власник шахти – селянин чи козак – сам не видобував вугілля, а наймав місцевих або прийшлих робітників.
У 1869 році Джон Г’Юз купив землю у князя Віктора Кочубея в Катеринославській губернії на березі річки Кальміус і почав будівництво металургійного заводу з робочим селищем в районі села Олександрівка. Для розробки вугілля він засновує “Новоросійське товариство кам’яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв”. Перший чавун почав виплавлятися тут у 1872 році. Завод працював за повним металургійним циклом, тут вперше в російській імперії було запущено 8 коксових печей, освоєне гаряче дуття. Заснований Юзом комбінат став одним з індустріальних центрів російської імперії, а потім і України. У 1913 році в Юзівці вироблялося 74% заліза російської імперії
– Лаврів Петро. Історія Південно-Східної України, Британніка. Джон Юз
З середини 1880х рр. внаслідок вичерпання вільних земель під заселення та різкого зростання цін на неї, в структурі міграції на Донеччину та Луганщину домінуюче місце посідала індустріальна колонізація
– Кульчицький С., Якубова Л. Донеччина і Луганщина у ХVІІ–ХХІ ст.ст
Коротко: колонізаційна політика супроводжувала Донеччину і Луганщину протягом століть, тому будь-який фільм і матеріал, що стосується регіону, повинен брати до уваги деколоніальну оптику.
Та чи послуговувалися твор(-чині)ці «Євродонбасу» цією логікою? В цьому і полягає проблематичність фільму: розповідь про європейський індустріальний спадок Донеччини і Луганщини не ведеться з позиції критики колонізації як такої. Розвінчуючи один міф (Радянський), фільм створює інший (Європейський).
Почнемо з назви. Варто зосередитися на значенні слова «Донбас». Їх є декілька:
1.
2.
Донбас, як носій міфології, сконструйованої переважно під час колонізаційної діяльності радянського союзу. Цей варіант є загальновживаним і проблематичним. Він включає колонізаторську риторику і тягне за собою помилкові характеристики, насаджені радянським союзом (зокрема, «Донбас никто не ставил на колени», міф про неосвіченість Луганщини і Донеччини, бідність, бандитські реалії та депресивне індустрійне середовище). Іншими словами, коли ви кажете «Донбас», то одразу уявляєте сконструйований політичний образ, що не відповідає реальності. Навіть беручи до уваги те, що це слово використовувалося і до радянської колонізації України.
Про який з двох «Донбасів» ми дізнаємося з фільму?
У центрі сюжету – послідовна діяльність двох колонізаційних сил: європейської (в особі французів, німців, бельгійців, британців) та радянської. Один колонізатор у фільмі позиціонується як позитивна сила, а інший, відповідно, як негативна. Лише мимохідь згадується, ким дійсно був Джон Г’юз – жорстоким експлуататором, що дегуманізував робітників/робітниць, зокрема через неналежні умови праці. Натомість більшість хронометражу персонаж(-к)и ніби відчувають гордість за європейське минуле. Їхні висловлювання на цю тему компліментарні.
Українська ідентичність у фільмі «випалена» так, ніби у регіоні її не існувало. На це натякає промо-матеріал «То радянський чи європейський? Навіщо дивитися «Євродонбас» про міфи та справжнє минуле регіону». Автор(-к)а тексту зазначає, що «Донбас був невіддільним складником європейського світу». Не думаю, що це дійсно так. Мова йде про колонізовані землі, орендовані землі. Вони ніколи не бувають «частиною» метрополій у культурному сенсі, бо становлять експлуатаційний матеріал і сировинний придаток. Усе, що виробляється на колонізованих землях, найчастіше використовується задля підтримання економіки і культури метрополії, що й відбувалося з Донеччиною і Луганщиною, як під час колонізації європейцями, так і з боку радянського союзу.
Наведу коментар одного із респондентів фільму:
Донбас має шанс на європейське майбутнє тільки у складі України, в іншому випадку – це “руський мір”
Про наявність українськості «на Донбасі» у цій історії забули.
Для ширшого ознайомлення з темою, раджу звернутися до текстів Тамари Гундурової. Авторка працює з постколоніальними студіями (напр. текст «Внутрішня колонізація» – повторна колонізація).
Питання несформованості (я би сказала, різнорідності) ідентичності в регіоні – важливе, але на його причинах і витоках у стрічці не зупиняються. Незважаючи на те, що колонізація і є одним із цих чинників. Лише інформаційно підкований глядач може відповісти на питання: «Чому так?». Але на одному з показів режисер зазначав, що цільова авдиторія фільму – непідготовлена, не введена в історичний контекст регіону. Скидається на невідповідність, адже в такому випадку огляд питання не комплексний (як того затребує широка, глибоко не ознайомлена з темою авдиторія), а вибірковий.
Такий тип авдиторії – це найніжніший глядач, що більше за інших потребує експертного введення в деталі. Саме перший досвід формує інтонацію, з якою після перегляду говоритимуть на цю тему. Це інформаційна відповідальність кожного автора/кожной авторки. Тож, маючи два факти – великий європейський внесок та відсутність українськості як такої, – за банальними правилами монтажу, отримуємо третій – Іншість, Чужість. І це повністю співвідноситься з колонізаторським поглядом, бо на культурному і соціальному рівнях колонізатор завжди іншує колонію.
Але якщо я скажу, що це не кінець історії, і «Євродонбас» веде оповідь з позиції колонізатора?
«Зупинись, зануда», – скаже хтось. Але я продовжу.
Фільм наголошує на тому, що радянський союз експлуатував створені європейцями заводи, обладнання і майно. Це цікавий і важливий факт, але, за відсутності репрезентації української ідентичності, підсилює позитивне враження про колонізаційну діяльність європейців. У свою чергу, такий підхід до питання позбавляє їх відповідальності за наслідки (наприклад, екологічні).
Звісно, «європейський» наратив в роботі Грицюка може бути політично актуальним, але чи буде він етичним? Після перегляду стрічки у мене виникло це й низка інших питань. Я долучилася до Q&A режисера у KINO42, аби їх поставити.
1.
Грицюк відповів, що фільм був верифікований експерт(-к)ами з Франції і Британії, та артикулює історичні факти. Звісно, коли я запитувала про міф, радше мала на увазі не відповідність фактам, а оптику оповідання. Чи може бути етичною розповідь про колонізованого (Луганщина і Донеччина) з точки зору редактури колонізатора (Франції і Британії)? Питання дискусійне.
2.
Тут режисер послався на форму. Мовляв, аби розкрити повноту питання, треба робити документальний серіал. Це правда. На жаль, фільм – не найвлучніший медіум. Коли мова заходить про просвітницьку функцію, він зупиняє автора через обмеженість в хронометражі й інструментарії. Фільм не може дозволити вмістити стільки інформації, скільки, наприклад, текст. У авторів, продюсерки Анни Паленчук і режисера Корнія Грицюка, вже був запущений подкаст для підтримки фільму у 2022 році, з тією ж метою і назвою, але він зосереджується конкретно на німецькій спадщині регіону. Також 11 січня фонд «Ізоляція» разом з командою фільму презентували сайт, присвячений індустріальній історії міст східної України, який складається з архівів, відзнятих і зібраних під час підготовки фільму. Тому я не розумію, чому саме фільм, при всій різнорідності застосованого інформаційного інструментарію, постає ніби ключовим елементом у сформованому автор(-к)ами «Євродонбасу» дискурсі.
Підсумуємо. Можливо, автор(-к)и, як і велика частина нашого суспільства, не розуміють, що ми століттями були колонізовані, тому і потребуємо деколоніальної оптики. Звернення до постколоніальних студій могло би позитивно вплинути на просвітницький аспект фільму і позбавити стрічку спекуляції історичними фактами. Так, фільм може розповісти глядачу про те, чого він не знав. Але я не можу пройти повз використаний колоніальний погляд, репрезентацію втраченої «європейськості», намагання знайти власну ідентичність у тих, хто не був її носієм.
Все це викриває недостатню заглибленість у тему, непідготовленість до конкретнішої розмови, бо «європейська історія Донбасу» включає в себе деколоніальний дискурс за визначенням. Як глядачка, нехай і не частина цільової авдиторії, я чекала не тільки на цікаві факти (які отримала), але й на звернення до відповідальності обох колонізаторів за маніпулювання історією регіону, неконтрольоване використання ресурсів та екологічні наслідки, від яких регіон страждав і страждає зараз. Я очікувала почути про Донеччину і Луганщину, натомість почула про «Євродонбас».
