Піраньї
Ale paranza dei bambini, реж. Клаудіо Джованнесі
Ніколі тільки виповнилося п‘ятнадцять років, а він вже отримав зброю разом з друзями. Вони тероризують ворогів свого району, взявши його під контроль за сприяння старого злочинця, який сидить під домашнім арештом. Поступово їхні вчинки призводять до непередбачуваних ситуацій. Кожна наступна сутичка може бути фатальною.
Непрофесійні актори і динамічна зйомка на словах може здаватися антирекламою цьому фільму. Натомість вони роблять кожен епізод реалістичнішим і від цього часом стає не по собі. Підлітки зі зброєю – не нова тема в кіно, але в італійських реаліях вона набуває особливого колориту. Джованнесі не засуджує своїх персонажів, але показує, як відсутність моральних орієнтирів нищить молоде покоління. У стрічці можна знайти посилання до «Хрещеного батька», «Обличчя зі шрамом» та «Місто Бога», додайте пригодницький запал – і від екрану не відірватися. Це буде справжнім злочином, якщо стрічка не отримає бодай якоїсь нагороди. Якби не відкритий фінал, якому не вистачає гострої кульмінації, то «Піраньї» могли би, ймовірно, позмагатися і за культовий статус. Однак і з цим недоліком кіно має неймовірний вигляд.
Хлопчик, який приручив вітер
The boy, who harnessed the wind, реж. Чиветел Еджіофор
У Малаві скоро відбудуться вибори, тому обіцянки так і сиплються на голову жителів маленького села. Обіцяють їм дощ, аби нарешті побороти голод і зібрати гідний врожай кукурудзи. Одна родина особливо потребує допомоги, адже сину Вільяму нема чим платити за школу. Втім, хлопець не здається і хитрощами проникає в бібліотеку, щоб навчитися видобувати воду завдяки енергії вітру.
Повнометражний дебют актора Чиветела Еджіофора дуже схожий на спроби Дензела Вашингтона зняти драматичне кіно. У «Хлопчику…» навіть є сцена, де мати Вільяма видає зі сльозами монолог «дружини декабриста» про те, як віддала чоловіку все, а отримала нічого – пригадуєте такий самий епізод в «Огорожах» Вашингтона? Еджіофор, як і Вашингтон у своїй стрічці, теж грає тут вагому роль голови сімейства. І хоча сюжети обох фільмів різні, помітно, як обидва режисери-актори дають волю своїм колегам по знімальному майданчику. На відміну від «Огорож», Чівател не так важко давить на емоції, як Вашингтон. Якщо його персонажі плачуть, то отримують ляпаса і рухаються далі до мети, не впадаючи в агонію безпомічності. «Хлопчик..» – це вкрай мотиваційне кіно, яке, зокрема, не героїзує реальних персонажів. Так, прототипів режисер покаже наприкінці у короткій нарізці під час титрів. І цей епізод ще більше додає сили фільмові. Не останню роль у якісному зображенні креативності грає Максвелл Сімба, який ідеально втілив Вільяма Каквамбу. Життєву, щиру та часом навіть кумедну стрічку вже скоро покажуть на Netflix. Після «Роми» стрімінговий сервіс зловив правильну хвилю якісного різноманіття і продовжує успішно мандрувати кінофестивалями.
Берлінські вибивали
Berlin bouncer, реж. Девід Дітль
Документальна стрічка Девіда Дітля простежує буденне життя трьох берлінських вибивал з клубів, які мають культовий статус серед публіки. Свен працює в Біргхайні і водначас займається фотографією. Смайлі був охоронцем біля Берлінської стіни, але після її падіння зрозумів своє покликання і залишився у столиці Німеччини, власне, саме стіною між відвідувачами і закладом. І нарешті, Франк – пузатий добряк, який шукає себе в мистецтві і полюбляє увагу навколо себе. Втім, Франк вміло витримує конфліктні ситуації, тому теж пасує для цієї роботи.
На перший погляд здається, що Дітль зняв документалку про вибивал і їхнє позаклубне життя, але насправді це стрічка про зріз часу і зміни в Берліні, що невпинно рухають місто вперед. Режисер наприкінці фільму навіть вирішить головне питання, яке мучить всіх, хто колись відвідував Берлін. Чому після мандрівки до столиці повертаєшся додому, наче у в‘язницю? Відповідь лежить на поверхні: Берлін – місто вільних людей. І саме тому у берлінські клуби пускають не по одягу чи обличчю, а по манері поведінці і внутрішньому відчутті свободи. Не вірите? Спитайте у вибивал.
