Корній Грицюк: «У людей була велика надія на швидкий мир»

Автор «Поїзд «Київ – Війна» про маніпуляції, Донбас та соціологію Зеленського

Корній Грицюк заявив про себе дебютним мок’юментарі* «2020. Безлюдна країна». Це збірка історій про людей, які залишилися в Україні, коли їй дали безвіз. Іронічний сюжет сформувався в кіно з малим бюджетом, але помірною популярністю в кінотеатрах. Заразом, «2020. Безлюдна країна» стала першою стрічкою на стрімінговому сервісі Takflix. Цього року Корній Грицюк випустив документальний фільм про поїзд до Костянтинівки. Це місто в Донецькій області перетворилося на останній рубіж перед окупованими територіями. В інтерв’ю режисер розповів, про що говорять пасажири поїзду, та які настрої панують у плацкарті на шляху зі столиці до війни. 

* жанр, стилізований під документальну форму та розкриває події, яких насправді не трапилося.

Із твоїм першим повним метром стартував стрімінговий сервіс Takflix та 2020 рік заразом. Хто міг би подумати, що пусті вулиці великих міст стануть реальністю, як у твоєму фільмі. Але на відміну від «Поїзд «Київ – Війна», в дебюті твоєї історії немає. Тому розкажи, як ти пережив перші місяці карантину.

Може здаватися, що карантин дійсно моя тема. Але насправді він дуже багато наламав, тому що фільм про поїзд був готовий ще в березні й на початку карантину мав їхати у Вільнюс. Там був великий кіномаркет. Його відібрали до 20 найцікавіших проєктів зі східної Європи. Там мало бути дофіга відбірників із кінофестивалів, європейські телеканали, але все це накрилося мідним тазом, і ми нікуди не поїхали. 

Зараз складно зрозуміти, що буде з фільмом, тому що ми надіслали його на якісь фестивалі, що будуть восени, але за пів року повиходило багато кіно. Тому я зараз не розумію, за яким принципом будуть відбирати й чи взагалі будуть. Ще в мене злетів грант президента. Я виграв його на створення наступного документального фільму. А цей грант скасували цього року через коронавірус. Тому можна сказати, що я весь карантин депресував, бо багато всього позлітало. 

Але водночас я займався проєктом, який хочу зняти. Він про європейське минуле Донбасу. Залучив у роботу кілька дослідників, які вивчають європейський та світові інвестиції в Східну Україну XIX століття. І ми робили великий рісьорч онлайн, бо не було можливості поїхати в Лисичанськ, Дружківку.

Це буде документальний фільм?

Так. Якщо його вдасться зробити, це буде максимально просте кіно, що простими словами має розповісти історію Донбасу XIX століття: як приїхали європейці та створили з українцями, грубо кажучи, дике поле – таке промислове серце Східної України (і Європи загалом). І як після цього стався більшовицький переворот, коли всю історію переписали, ніби це «совєти» все побудували. Насправді все побудували наші 40 років тому.

фото Ben Zion Lazarevych

Я просив оператора знімати пасажирів, але через те, що фізично було мало простору, я почав потрапляти в кадр

Ти був готовий до того, щоб оминути кінотеатри та зробити прем’єру онлайн?

Ми з продюсером були готові до цього. Якщо не буде варіантів, то буде онлайн, бо всі так показують фільми. Відчувалося, що фільм має дійти до глядача до зими. Тому що він зловив стан суспільства минулого року. І ми не хотіли його відкладати на наступний рік, коли все це закінчиться чи не закінчиться. Ми подумали про онлайн, але потім запросила «Молодість» і сказала, що це буде офлайн. Звісно, ми на це погодилися. Живе спілкування – це дуже класно.

Твоє нове кіно цього разу про тебе. Наскільки комфортно ти почуваєшся з іншого боку камери?

Дивитися на це вже неможливо. Важко багато разів дивитися фільм, коли ти його монтуєш, а тут ще й тебе багато. Це взагалі супер складно, тому я напевно в березні останні рази його дивився. І потім уже подивився за тиждень до Молодості – вже фінальний звук послухав у кінотеатрі. 

Що я відчуваю? Насправді це було випадкове рішення. Через те, що мало місця в поїзді, не було завдання знімати себе. Я просив оператора знімати пасажирів, але через те, що фізично було мало простору, я почав потрапляти в кадр. Почав передивлятися матеріал і подумав, що це може бути цікавим ходом у фільмі, але я ненавмисно ліз у камеру. Просто під час монтажу найцікавішими фрагментами мені здалися ті, де я спілкувався з людьми, й потім ми вирішили залишити їх у фільмі.

Фільм закінчується історією суто про тебе, бо все завершується в Костянтинівці, де ти зустрічаєш бабусю. Виходить, що кіно спершу про людей у поїзді, а потім стає відверто твоїм. Там навіть є посвята мамі. Це було рішення на монтажі чи від початку?

Від початку. Перед тим, як знімати фільм, я відвідав декілька воркшопів, коли ми розробляли проєкт. Багато європейських документалістів-менторів радили мені: «Якщо ти з Донецька, і якщо тобі це дійсно важливо, твоя історія може бути частиною цього фільму». Вже коли ми зняли весь фільм, я зрозумів, що це все дійсно можна об’єднати моїми роздумами за кадром. Ця ідея була до зйомок, але під час та на стадії монтажу я зрозумів, що вона може спрацювати.

Хто твої улюблені герой чи героїня фільму?

Мені подобається як людина і як чоловік – військовий із Донецька. Він пішов воювати, записався добровольцем в українську армію. Мені здається, що його історія потужна, бо я багато розмовляв із ним перед та після зйомок. Звісно, це питання безпеки, тому неможливо було вставити його обличчя у фільм. Він так попросив і ми зробили. Війна триває, але він уже не на службі у 2020 році. Коли розповідає, він не хизується, тим що воював, чи тим, що він – один із небагатьох, хто пішов добровольцем із Донецька обороняти своє місто від окупантів. Він вразив і всю знімальну групу. Ми перед зйомками сиділи та пили чай. Він дві години розповідав про армію і про те, що відбувається. Й от після цієї зустрічі мені було тепло, що в нас є такі люди.

Якщо тобі це дійсно важливо, твоя історія може бути частиною цього фільму

У фільмі є емоційна промова чоловіка, який постійно повторює, що «Путін – лідер». Я розумію, що слухати такі речі без відповідного фідбеку ледве можливо. Ти намагався вступити з такими людьми в діалог чи стримував себе заради хорошого матеріалу для фільму?

Другий варіант, тому що насправді є багато людей з антиукраїнськими настроями, тому, звісно, вони говоритимуть про це на камеру. Тому коли вдавалося знайти людей, які могли зв’язати два слова, й вони були антиукраїнські, то якщо з ними сперечатися, то вони закриються. І ми не знімемо цей матеріал. 

Строки виробництва фільму були досить обмежені. Ну і це нічний поїзд, який виїжджає о 22:00, тому в мене є кілька годин, поки є нормальне світло, й люди не сплять. І назад він їде також, здається, на годину раніше. Тому за одну поїздку ти можеш нормально попрацювати дві-три години. Потім вранці кілька годин, коли поїзд прибуває. Були такі історії, де я не те, що намагався себе стримувати, – просто розумів, що в мене не політичні дебати. Є людина, є такий погляд, і я маю цей погляд передати глядачу – такі люди є, вони так мислять, у них так у голові. Тому я себе ставив убік і забував, що я – громадянин України. Вони були цікаві просто як персонажі.

Чи провокував ти когось з учасників фільму на відвертість маніпуляціями?

У мене були історії без маніпуляції. Були цікаві дискусії з людьми, коли вони не хотіли зніматися, але я з ними сидів у купе й розмовляв. Ми відразу домовилися зі знімальною групою, що не будемо знімати приховано, бо це питання безпеки. Одна справа – коли людина говорить, що готова зніматися, й вона щось розкаже. А інша справа – зняти її приховано, а потім у неї будуть проблеми. Були люди, які не хотіли зніматися, але вони яскраво розповідали історії про війну, про своє ставлення. І я не шкодував, що не зробив маніпуляції. Як режисер я розумів: якби зараз була камера, був би класний матеріал. Але вони не хотіли говорити. А в мене не було часу вмовляти. Я там раз підійшов, два підійшов, третій – а потім уже ніч, і всі сплять.

Були люди, які не хотіли зніматися, але вони яскраво розповідали історії про війну, про своє ставлення

Чи змінилися політичні настрої в поїзді до Костянтинівки за рік після зйомок?

Я не їздив у цьому потягу у 2020 році. Ми знімали фільм із серпня до жовтня 2019 року, щойно Зеленський став президентом. Як свідчить соціологія, зараз багато виборців Зеленського перетікають в ОПЗЖ, до Партії Шарія. Я думаю, що насамперед змінилося ставлення до самого Зеленського. Коли ми знімали в серпні та у вересні, ще був момент звільнення заручників, Олега Сенцова, – тоді я в цьому поїзді побачив соціологію, як Зеленський набрав 73% на виборах. До того я був у своїй бульбашці, бо з мого оточення мало людей голосували за Зеленського. А в цьому поїзді люди дійсно повірили в нового президента: російськомовного з Південного Сходу. Якщо це розтягнеться ще на кілька років, наприкінці його терміну він буде таким, як і Порошенко – «злим бандерівцем». У людей була велика надія на швидкий мир. Із тих, із ким я спілкувався, ніхто не згадували конкретні реальні дії, які потрібно зробити, але всі повірили в президента, який принесе мир.

У людей була велика надія на швидкий мир

Ти їздив не лише в Костянтинівку, але й повертався з неї на тому ж поїзді. Чи є різниця між рухом туди й рухом назад?

Коли поїзд їде з Костянтинівки до Києва, люди більш розслаблені, бо вони пройшли блокпости, вони приїхали з тієї території. Навіть люди, які є прихильниками «руського миру», спокійніше почуваються, коли їдуть із Костянтинівки до Києва, або вони виходять десь на шляху. Бо вони розуміють, що тут набагато простіше, нема комендантських годин. Люди можуть щось підпити, розповісти трохи більше і сказати, хто був козлами для них – днрвці чи укри. А коли вони їдуть туди, то більше думають про завтрашній день, про ранок, коли прокинуться, чи зателефонує їм перевізник, чи зустріне цю літню бабусю перевізник біля вагону, щоби зняти її сумки, чи треба шукати його за вокзалом. Це головна різниця.

Були в тебе якісь матеріали, які не увійшли у фільм, але ти би хотів?

Були моменти, коли люди на підпитку були. Вони були вільнішими, хотіли більше спілкуватися. Але не хотілося з цього фільму робити треш. Там є два чи три персонажі, яких можна побачити на підпитку, але не хотілося, щоби це був п’яний хор. Тому мені доводилося вже з цих п’яних обирати. 

Був цікавий хлопець, здається, з Харківської області. Він не хотів зніматися, потім захотів, але це була глибока ніч. Він бігав плацкартним вагоном та шукав, хто з ним буде сперечатися про політику. З одного боку, він був кумедний, а з іншого – в нього були яскраві думки. Однак, це був неякісний матеріал через темряву. Плюс він був на підпитку, тому я вирішив не брати це.

Як береш дозволи на зйомку?

По-різному. У нас на зйомці завжди чотири людини: я, оператор, звукорежисер, адміністратор із юридичною освітою. Він працював як адвокат. У нашому фільмі він юрист, але працював як адміністратор знімального процесу. Він залишався в нашому купе. А коли я виходив до нього з людиною, яка була готова знятися в нашому фільмі, то ми підписували дозвіл на зйомку. Бувало, що людина говорила: «Давайте після зйомки». Це була моя ініціатива, щоби підписати договір без жодних проблем у майбутньому. А бувало, що людина була не проти знятися, але підписувати щось відмовлялася.

У фільмі з’являється дівчинка, яка їде з бабусею. Вона постійно напружено дивилася в камеру, поки бабуся розповідала свою історію. Зазвичай такі кадри викидають, але ти залишив. Через цей напружений погляд дитини чи історію бабусі?

Тут два в одному було. Ця жінка була дуже цікава. Вночі я ходив вагоном, вона кілька разів зі мною розмовляла. Казала, що цікаве кіно, але не хотіла говорити на камеру. Я підходив рази три, але вона відмовлялася. Вранці вона побачила, як я розмовляю з людиною навпроти. Напевно, почула, що там не було нічого кримінального, і сказала, що хоче взяти участь. Я запитав, чи це її онука. Вона підтвердила. Я запитав, чи вона щось скаже. І бабуся така: «Якщо в неї буде якась думка, то, звісно, скаже».

Й от я пояснюю, що в нас така стилістика, що можна дивитися на камеру, не вбік бігати очима. Жінка почула мене й почала розмовляти природно, а дитині сказали «дивись», і вона весь монолог своєї бабусі дивилася в камеру. З продюсером ми вирішили залишити цей епізод. 

Мені сподобалася історія, яку розповідала жінка, бо вона говорить важливі речі про те, як зрусифікували Донбас в 1950-х, коли після війни понаїхало багато людей із Росії, і як російська мова стала універсальною для спілкування. До того навіть у школі все було українською. Це руйнує міф, що на Донбасі все завжди було російськомовним.

Тема Донбасу болючіша, бо щодня є жертви цієї війни

В українському кіно багато крінж-комедій – жанру, де комедія з’являється з іспанським соромом через персонажа, його слова та дії. Мені здавалося, що в документальному фільмі про поїзд та ще й після «2020. Безлюдна країна» Корній Грицюк візьметься досліджувати цей феномен. Але твоє кіно набагато серйозніше. Чи можна зняти про поїзд до Костянтинівки документальну комедію?

Мені здається, що тема «Безлюдної країни» пародійна, бо всі багато говорили про те, що ми роз’їдемося. Це гарна тема для рефлексії, але, можливо, не така болюча. А тема Донбасу болючіша, бо щодня є жертви цієї війни. Якщо хтось зможе показати цей поїзд іронічно та не з такими жорсткими історіями, я б із задоволенням подивився такий фільм. Але я хотів на цю тему висловитися саме так. І для мене це єдиний варіант. Коли люди казали, що не можна знімати «Наших котиків» про АТО, я вважав і вважаю, що можна, якщо це нормальний гумор. Коли спілкуєшся з військовими, вони не говорять постійно про жорсткі речі, вони такі ж люди, які мають таке ж життя. Вони теж нормально ставляться до гумору.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: