Молодий журналіст-фрілансер Гарет Джонс на початку 1930-х років уже став знаменитим у вузьких колах. Взявши інтерв’ю в Адольфа Гітлера, він зацікавлюється причинами прогресу Радянського Союзу, відтак хоче поговорити з Йосипом Сталіним про загадкову для іноземця колективізацію. Джонс отримує візу до Союзу, аби заразом викрити причини зникнення одного з журналістів, слід якого втратили в Україні. Після приїзду в Москву зацікавленість головного героя збільшується, адже знайомство з місцевою журналісткою Адою Брукс відкриває йому нові факти.
Фільм Агнешки Голланд несподівано починається з цитування «Колгоспу тварин» Джорджа Орвелла, який з’являється в стрічці для обрамлення історії та надання патетичного флеру. Власне, Орвелл за деякими свідченнями був знайомий із працею Гарета Джонса й у романі алегорично відобразив історію Радянського Союзу у тому числі і завдяки праці журналіста. До того ж, для сценаристки фільму Андреї Чалупи зображення Орвелла на екрані має й особистий сентимент. Її дідусь знайшов «Колгосп тварин» у таборі для інтернованих осіб й був глибоко вражений прочитаним.
Сюжет повертається з перспективи письменника до ідеалістичного журналіста, який попри будь-які заборони хоче докопатися до правди. У перших епізодах із Гаретом Джонсом режисерка поступово дає зрозуміти, що перед глядачем розгортається політичний трилер. Тут головний герой розмірковує над своїм журналістським майбутнім. Над його кар’єрою початківця іронізують колеги, але вкорінене у свідомість протагоніста правдолюбство буде рухати його до мети. Ситуація змінюється з прибуттям у Москву. Тут камера метафорично та буквально втрачає чіткість та фокус, адже Гарет потрапляє на опіумну вечірку до лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. У цьому наркотичному угарі очевидними лишаються хіба що їхні ролі правдолюба та хитруна.
Із втратою жанрових орієнтирів стрічка перетворюється на журналістське розслідування, але не до кінця мімікрує під кіно про газетних журналістів, адже на горизонті з’являється Ада Брукс. Акторка Ванесса Кірбі цілком могла виконати роль femme fatale та перетворити «Ціну правди» на справжній нуар. Та вона радше виникає як незграбний емоційний тригер для Джонса, який захоплюється нею, але так і не зізнається в щирих почуттях. Натомість, сюжет жене його до найболючішого – подорожі до України. У поїзді на південь він зустрічає дітей та дорослих змарнілого вигляду. Гарет чистить апельсин та викидає помаранчеву шкірку на підлогу… а діти миттєво заходяться струбовано її збирати. Герой сахається такої реакції на звичайний апельсин і помічає, як яскравий помаранч перетворюється на єдиний промінь світла у темному вагоні потяга. У цьому потужному епізоді кольорова гама стає блідо-синьою, а камера більш рухливою, аби підкреслити напружений емоційний стан головного героя.
Із цими художніми характеристиками глядач залишиться надовго. Від початку й до кінця перебування в Україні «Ціна правди» трансформується в майже безмовну драму про Голодомор, у якій знайшлося місце шокуючим кадрам вмирання від голоду та канібалізму. Щоправда, жанрова розгалуженість стрічки, яка не дає сконцентруватись на реалістичності подій, емоційно відмежовує ці кадри. Ще кілька хвилин тому протагоніст проводив час із дівчиною, яка вколола собі опіум багаторазовим шприцом у Москві, а тепер слухаємо раптові пісні голодних дітей посеред суворої української зими. Таке швидке перемикання настрою неабияк відбивається на ритміці фільму, який неначе хоче бути усім й одразу. Тому й рух поїзда, заримований із класикою українського авангарду, та кремлівська вечірка, знята в рапіді, здаються незграбно пришитими органами до фільму про трагедію.
Третій акт географічно повертає Гарета Джонса на батьківщину. І це найбільш вдалий для фільму Голланд епізод. Тут головному герою доводиться боротися з травматичним досвідом побаченого. На зустрічі з Орвеллом у нього крутиться голова від їжі в ресторані. Камера кружляє навколо засмаженого до скоринки м’яса, а розфокус не дозволяє журналісту (та й глядачу) сконцентруватися на розмові. Імовірно, таке голодне запаморочення найбільш влучно підкреслює внутрішній стан Джонса, який після усіх пережитих жахіть в Україні не може спокійно дивитися на мирне життя. Кольори в третьому акті пом’якшуються, стають теплішими та привабливішими для ока. Утім, Агнешка Голланд не забуває про внутрішній конфлікт Гарета, який попри такий занепад духом не готовий відмовлятися від своїх поглядів і, наче герой судових драм, вривається на останніх хвилинах до редактора газети з інформацією про Голодомор.
В українському культурному просторі Голодомор – це болюча тема, про яку гостро висловлюються в художній літературі та документальному кіно. «Ціна правди» робить великий крок на міжнародному рівні, аби про злочин Радянського Союзу проти України дізналися більше людей. Врешті-решт, стрічка потрапила в основний конкурс Берлінського міжнародного кінофестивалю, що змусило світову кіноспільноту знову заговорити про трагедію українського народу в 1930-х роках. Разом із тим, фільм Голланд достатньо поверхнево звертається до масштабів Голодомору та змалювання на екрані самої трагедії, на яке розраховує кожен, знайомий з класикою української літератури на кшталт «Марії» Уласа Самчука та «Жовтого князя» Василя Барки.
Для повноцінного байопіку про Гарета Джонса стрічці не вистачає особистості головного героя, низка значних епізодів життя якого лишилися поза кадром. Для вдалого політичного трилера «Ціні правди» бракує гостроти та неоднозначності, адже режисерка зрозуміло та занадто доступно показує своїх персонажів протагоністами чи антагоністами. Тож «Ціна правди» Агнешки Голланд – це радше ознайомчий лікнеп, якому відчайдушно не вистачає жанрової рівноваги та масштабу осмислення трагедії. Та все ж він є необхідним для того, аби пам’ятати одну з найстрашніших сторінок в історії України та доносити інформацію про неї світовій спільноті, пам’ять якої нерідко буває прикро вибірковою.
