Знадобилося два десятиліття, аби голлівудські кіностудії зрозуміли потенціал кайдзю з японськими монстрами, які тероризують великі місця. Роланд Еммеріх якось теж спробував погратися у місцевий апокаліпсис, але його здобутки стали історією, можливо не надто приємною. Коли ж у 2014 році на екрани вийшла «Ґодзілла» Гарета Едвардса, виникло ще більше запитань. Чому історія людей важливіша за історію монстра? Чому Ґодзілли так мало у фільмі про Ґодзіллу? Едвардсу безумовно вдалося зробити естетично довершені кадри з падінням парашутистів у червоному димі. Він також посприяв масштабній та могутній кульмінації, але важко зрозуміти, куди ж мала рухатися ця франшиза. Особливо після виходу «Конг: Острів черепа» Джордана Вогт-Робертса, коли стало зрозуміло що все йде до об’єднання кіновсесвітів двох монстрів. І це також відбудеться, але студія Lionsgate чи то боїться, чи то навіть соромиться викинути цей козир якомога швидше, тому на екрани і вийшов «Король монстрів».
Події сиквелу відбуваються відразу після страшних нападів монстрів у фільмі 2014 року. Головними героями знову стала родина. Вони втратили свого сина і через постійні суперечки розлучились. Мати з донькою працюють у Китаї. Втім, у їхнє життя знову повертається батько, як раз в той час, коли активізуються монстри та в дію вступають лихі екотерористи. Як помітно із зачину, сюжет творців нового фільму мало цікавить, адже це свого роду робота над помилками першого фільму, де глядачі вимагали більше монстрів. Це традиційний сиквел, в якому все відбувається більше\гучніше\сильніше. Тому і крім Ґодзілли, на екрані з’являються Роден, Мотра, Гідора та ще безліч безіменних чудовиськ на поталу голодній аудиторії. Звісно, таке задоволення мусить вартувати найбільших екранів IMAX, але стрічці Майкла Догерті банально не вистачає ваги та тієї важливості, з якою працюють кайдзю-фільми.
Японські стрічки студії Toho про велетенських розбишак мегаполісів вражали своєю жанровою різноманітністю: від трешового сай-фаю до емоційних мелодрам. Lionsgate робить ставку на родинну драму, яка вже вдруге розгортається на тлі напівзруйнованих хмарочосів. Попри очевидну риму з руйнацією відносин та небезпеку дорослішання у «Ґодзіллі ІІ» надто очевидно не приховується й екомеседж, який з насмішкою окреслює спроби людини приборкати природу. Меседж, звісно, не новий, але його присутність так чи інакше ставить «Короля монстрів» в ідеологічну парадигму фільмів студії Toho. Інша справа – це закладені повідомлення, що зчитуються на базовому рівні, бо зроблені вельми кострубато. У персонажів нема детально прописаної історії, щоб хоч якось асоціювати та співпереживати їхнім спробам довести свою правоту та наголошувати на важливості їхньої мотивації. Тому поділ на хороших та поганих хлопців підкреслюється переходами камери на великий план та фразами, на кшталт, «відновимо справедливість».
Нерозумно вимагати від кайдзю-фільмів чогось більшого, ніж скажений екшн на весь екран. Втім, саме людська історія якісно переважала над рештою сутичок у фільмі Гарета Едвардса. Тож якщо вважати, що стрічка Догерті переважно розгортається навколо бійки монстрів, тут теж є підводні камені. Всі бої Ґодзілли, Родена, Гідори та Мотри зняті під проливним дощем у нічний період. Додайте сюди ще туман, який складає враження запрілостіі скла та змушує часто протирати 3-D окуляри. Можливо, це фонить і радіаційний фон, яким нівелюють персонажі у своїх діях. В одній зі сцен доктор Серізава знімає екіпірування біля радіаційного джерела і без жодних ознак моментального захворювання створює сентиментальне єднання з Ґодзіллою одним доторком до її броні. Засмучує ще й дизайн рендованих монстрів, яких важко вполювати у чіткості зображення. Оператор Лоуренс Шер, який знімав переважно для комедій Тодда Філліпса, чомусь часто бавиться із зумом та надає перевагу великим планам здивованих персонажів, аніж об’єктам їхнього погляду. Якщо раніше такі речі у японських фільмах вражали, то з нинішніми ресурсами Голлівуду такий підхід просто пригнічує.
На виході отримуємо цілком притомний для двухтисячних блокбастер, якому не варто позиціювати себе серйозно. Все-таки вершину для США у битві велетнів проти велетнів досі тримає «Тихоокеанський рубіж», у якому творці усвідомлювали неможливість такого розвитку подій. Тому вони і гралися роботами та монстрами, наче іграшками. Серйозність – це не завада для кайдзю-фільмів, але вона вимагає креативності та оригінальності, чого Ґодзіллі як доволі старому персонажу досі бракує в очах американців. Серед таких думок несподівано ловиш себе на найстрашнішому: «Можливо фільм Роланда Еммеріха і не був таким поганим».
