Із 16 до 26 лютого 2023 року в Берліні відбувається один із найбільших світових кінофестивалів – Берлінале. Він славиться своєю політичністю, любов’ю до експериментального кіно, широкою географічною представленістю та шаленою кількістю стрічок – у середньому 300-350 щороку.
Цьогоріч у різних конкурсах – п’ять українських стрічок, а серед очікуваних прем’єр – док Шона Пенна та Аарона Кауфмана про Зеленського, байопік про Голду Меїр, нова робота класика французького кіно Філіпа Гарреля та багато інших. Зібрали головні фільми фестивалю на думку нашої редакції у великій добірці.
Основний конкурс
«Велика Колісниця»
Le Grand Chariot, реж. Філіпп Гаррель
Наталія Жук
Родина ляльководів(-ок) – певною мірою справжні чарівники(-ці), але їм ледве вдається зводити кінці з кінцями. Виходить, що вони далі займаються своєю справою заради чистого мистецтва, а не грошей.
Навіть бабуся працює на сімейну справу водночас як швачка і постійне джерело теплих спогадів, мудрості й психологічної підтримки. Хитку ідилію руйнує трагічна подія, що ставить під питання бажання кожного й кожної зі спадкоємців(-иць) продовжувати сімейну справу.
Філіпп Гаррель із властивими йому естетикою та психологічною витонченістю знімає автобіографічну стрічку про сім’ю творців, їхні турботи та радощі. А ще, вперше за свою кар’єру, запрошує на головні ролі не лише Луї, а й інших своїх дітей.
Постапокаліптичний світ. У клітці посеред пустелі залишили вмирати жінку. Втім, така бажана втеча призводить лише до нових випробувань. За трейлером, «Виживання доброти» виглядає як суміш «Шаленого Макса» та фільмів про корінне населення самого Рольфа де Хіра. Видається, що тут буде піднята расова проблематика, притаманна авторові, знята з шаленством його ранніх робіт.
«Виживання доброти»
Survival of kindness, реж. Рольф де Хір
Алекс Малишенко
«Інґеборґ Бахман – подорож до пустелі»
Ingeborg Bachmann – Reise in die Wüste, реж. Маргарете фон Тротта
Наталія Жук
Вона – австрійка, він – швейцарець, вона – поетка, він – драматург, вона – вразлива шибайголова, він – охочий до пригод, але дещо консервативний.
Коли Інґеборґ Бахман і Макс Фріш вперше зустрілися в Парижі, влітку 1958-го, вони вже були літературними зірками міжнародного масштабу. За чотири роки стосунків, що почалися потім, вони перепробують усе – від шаленого кохання до відкритих стосунків.
Маргарете фон Тротта, яка спеціалізується на біографіях, режисує цю історію щиро, тверезо та елегантно. Цей фільм – не про трагічний фінал Бахман, коли вона усвідомила своє нещастя з Максом Фрішем, а про її надію на любов та повагу як у літературі, так і в житті.
Ферма на кордоні НДР та ФРН влітку 1990-го. Околицями гуляє дівчина Марія, яка раптово знайомиться з Хеннером – значно старшим за неї сусідом. Ця зустріч стає для дівчини справжнім випробуванням, так сильно притягуючи її до цього чоловіка, ніби цього хоче сама доля.
Можна сказати, що далі буде трагічна історія кохання, але це був би занадто примітивний опис тих пристрастей, що спалахують між героями.
Рідко яка адаптація живого літературного тексту буває спроможна створити таку сильну енергію. Це чесна робота, що дарує глядачам несподівану дозу німецького романтизму та еротизму.
«Колись ми розкажемо одне одному все»
Irgendwann werden wir uns alles erzählen, реж. Емілі Атеф
Наталія Жук
«Лімб»
Limbo, реж. Іван Сен
Наталія Жук
Детектив Тревіс Херлі (Саймон Бейкер) приїжджає в маленьке австралійське містечко й зупиняється в готелі «Лімбо», розташованому в скелястому гроті. Він приїхав сюди, щоби розслідувати нерозкрите вбивство дівчинки-аборигенки Шарлотти Хайс, вчинене 20 років тому.
Проблема в тому, що місцеві жителі неохоче надають поліцейському інформацію. Особливо це стосується сім’ї вбитої: у них не заведено розмовляти з копом, особливо якщо він білий. Але Харлі все-таки вдається сформувати довірливі відносини з місцевими жителями, які населяють навколишні печери та водять каравани в Опалові гори.
Іван Сен – корінний австралійський режисер, відомий своїми розповідями про австралійських аборигенів та майстерним змалюванням вражаючих пейзажів.
Зрештою, ми отримуємо спокійний «пустельний нуар», який однаково переконливий і як детективна історія, і як портрет досвіду переживання повсякденного расизму щодо корінного австралійського народу.
Дебютний повнометражний фільм драматургині з Нью-Йорка, який має великі очікування, варто лише прочитати схвальну критику з останнього «Санденсу», де фільм мав прем’єру.
Це історія двох шкільних друзів із Південної Кореї, яких за багато років доля зводить у Нью-Йорку. Перед героями постають питання про кохання, долю та її вибір. Також фільм обіцяє магічну естетику, яку студія А24 гарантує завжди.
«Минулі життя»
Past lives, реж. Селін Сон
Соня Вселюбська
«Музика»
Music, реж. Ангела Шанелець
Соня Вселюбська
Ангела Шанелець, незмінна гостя Берлінале, знову в основному конкурсі зі своїм новим фільмом. Стрічки Шанелець відомі своєю складністю й радикальністю форми й, судячи з синопсиса, на нас чекає щось не менш легке.
За сюжетом, молодий хлопець випадково вбиває свого прийомного батька. У в’язниці він закохується у працівницю, яка згодом народить йому доньку. Пізніше з’ясується, що вона і є його рідна мати. А щоби ми напевне впізнали міф про Едіпа, частина подій фільму відбувається у Греції.
Роберт носить шкіряну куртку й довге волосся. Він – детектив під прикриттям і його завдання: втертися в довіру до злочинця Віктора. Для цього він прикидається бойфрендом Лені, якого достроково випустили з тюрми, щоби він підіграв Роберту.
Роберт та Лені, гей та трансгендерна людина – виявляються чудовою парою і скоро злочинець вже в них на гачку. Чи, може, вони на гачку в нього? І чи не занадто багато справжніх почуттів вирує у вигаданому любовному романі?
Вірний найкращим традиціям свого авторського стилю, Крістоф Гогхойслер не дає глядачеві(-ці) простих відповідей на поставлені запитання.
Окрім того, фільм може похизуватися одним із найкрасивіших ностальгійних саундтреків року. Поношена романтична атмосфера з фасбіндеровим шармом та блискучий акторський ансамбль, що оживляє всі оманливі маневри мешканців(-ок) лялькового будиночка Гогхойслер, не дадуть глядачам забути цю історію ще довгий час після виходу з сеансу.
«Поки ніч не закінчиться»
Bis ans Ende der Nacht, реж. Кристоф Гогхойслер
Наталія Жук
«Сузумі»
Suzume, реж. Макото Сінкай
Наталія Жук
У маленькому містечку на півдні Японії разом із тіткою живе 17-річна дівчина-сирота Сузумі. Одного дня дорогою до школи вона зустрічає загадкового молодого чоловіка, на ім’я Соута, який шукає двері. Вона йде за ним у гори та знаходить там обшарпані двері, відкривши які, випускає в наш світ усі катаклізми.
Уся стрічка написана та знята одним із найвідоміших авторів аніме сучасності (ви напевно бачили його роботу «5 сантиметрів в секунду») – Макото Сінкаєм. У фільмі «Сузумі» він намагається звернути увагу глядачів(-ок) на проблеми екології та складнощі, з якими стикаються мешканці(-ки) сільської місцевості.
Леон та Фелікс планують разом провести літо на Балтійському морі. Окрім відпочинку, вони хочуть попрацювати: один над своєю книгою, другий – над арт-фото портфоліо. Але тут до них приєднуються Надя та Давид і приносять з собою позитивний вайб.
Четверо молодих людей експериментують із коханням, хоча Леону вся ця історія не дається легко. Його незавершений рукопис переслідує його, куди він не пішов би. Гарний настрій оточення спричиняє різке падіння його власного настрою.
В день приїзду видавця поряд загоряється ліс. З неба падає попільний дощ, а саме небо стає яскраво червоним. Тоді любовна драма, що поєднує в собі фізичну інтенсивність та творчу сублімацію, ескалюється до нових масштабів.
«Червоне небо» – це друга частина ліричної трилогії Петцольда, яку у 2020 році відкрив фільм «Ундіна». Він присвячений неможливості заснути й бажанню любити; письменництву й читанню; життю в реальному світі й тому, що минає.
Цей фільм, одночасно смішний і трагічний, ніби завис між символізмом і реалізмом.
«Червоне небо»
Rotes Himmel, реж. Крістіан Петцольд
Наталія Жук
«Манодром»
Manodrome, реж. Джон Тренгов
Наталія Жук
Дівчина Ральфі вагітна, а робота водієм Убера не приносить йому ні задоволення, ні фінансової стабільності. Його стосунки з власним тілом також побудовані на хиткому фундаменті. Коли Ральфі вербують до лібертаріанського маскулінного культу, напруга, що наростала всередині нього, виривається на поверхню. Ральфі починає втрачати відчуття реальності.
У своєму попередньому фільмі «Рана» Джон Тенгров досліджував, як обряд посвячення в чоловіки випустив на волю пригнічені почуття з такою загрозою, як і передчасне відкриття скороварки.
Подібна сила вирує і в душі протагоніста «Манодрому». Ральфі – не стереотипний персонаж, який спадає на думку, коли ми згадуємо про радикально мізогінні угрупування, як, наприклад, «інцели». Навпаки, його персонаж допомагає нам поглибити розуміння, що означає чоловіча вразливість.
Фільм обіцяє майстерний розвиток динаміки та поступове підвищення драматичної напруги в комплекті зі сильними акторськими перформансами Джессі Айзенберга та Едріана Броуді.
Berlinale Special
Голда Меїр, четверта прем’єр-міністерка Ізраїлю і перша жінка на цьому посту, членкиня лейбористської партії та затята курителька.
Дим огортає її постійно, ніби символізуючи собою складні відносини між Ізраїлем, Єгиптом та Сирією, і приносячи їх у кімнати для перемовин, де Меїр обговорює зі своїми генералами військову стратегію. Водночас їй доводиться звітувати про втрати перед військовою комісією.
Гелен Міррен у ролі Голди впізнати майже неможливо і це, звісно, комплімент. Вона грає легендарну політичну діячку в один із найважчих і найсуперечливіших моментів її кар’єри.
«Голда»
Golda, реж. Гай Наттів
Наталія Жук
«Нескінчений басейн»
Infinity pool, реж. Брендон Кроненберг
Алекс Малишенко
Третій фільм Брендона Кроненберга, сина короля боді-горорів, знову балансує на межі сай-фаю й неконвенційного погляду на людське тіло. Цього разу мова про елітний курорт, за межами якого панує насилля й неконтрольований гедонізм. За порушення правил цього місця можуть стратити вас або, якщо ви можете собі це дозволити – вашого клона.
Вже з опису можна провести паралель з численними курортами, що заманюють туристів, приховуючи напівдиктаторські закони чи криваве минуле діючої влади, а тема клонування – логічне продовження «медично-наукових» пошуків автора.
Шон Пенн та його колега Аарон Кауфман відправилися в Україну на початку 2021-го, щоби дізнатися більше про президента Зеленського. Їм було цікаво, що це за людина, через яку стався імпічмент Трампа. Зйомки затягнулися і команда стала свідками повномасштабного вторгнення.
«Суперсила» – одна з головних прем’єр Берлінського кінофестивалю, що об’єднує зіркового режисера зі світовою цікавістю до України та фігури Зеленського. Також ця стрічка – один із флагманів програми солідарності з Україною.
«Суперсила»
Superpower, реж. Шон Пенн, Аарон Кауфман
Алекс Малишенко
«#люк»
#manhole, реж. Казуйоші Кумакірі
Соня Вселюбська
Казуйоші Кумакірі – японський режисер із провокативною фільмографією. Наприклад, у його першому фільмі Antenna мова про хлопця, який досліджує філософські аспекти життя на основі досвіду, отриманого в садомазохістських клубах. У «#люці» успішний і щасливий чоловік потрапляє в люк, з якого відчайдушно вибиратиметься за допомогою свого телефону. Головного героя грає Юто Накаджіма – відомий японський співак, модель та актор, тому хештег у назві, ймовірно, має особливий сенс.
Зустрічі
Encounters
«Біле пластикове небо»
White plastic sky, реж. Тібор Баноцзкі, Саролта Сзабо
Соня Вселюбська
Угорсько-словацька анімація у секції Encounters, де часто буває щось особливо цікаве. Дія фільму відбувається у постапокаліптичному майбутньому, де люди живуть на забрудненій планеті під пластиковим куполом. У 50 років всі мешканці(-ки) мають перетворитися на дерево, щоби постачати людству кисень і їжу. Одного дня дівчина головного героя відмовляється приносити себе в жертву, і він наважується порушити правила суспільства. На сайті Берлінале пишуть, що «сценарій був розроблений за участю геологів, ботаніків та метеорологів, що забезпечило фантастичну історію міцним науковим підгрунтям».
«Тут» – історія зустрічі двох мігрантів у чужій їм країні. Цю тему Бас Девос вже вивчав у своїй минулій роботі – «Примарні тропіки», що була просякнута магією ночі. Імовірно, в «Тут» ми побачимо іншу магію: напівтони почуттів та надзвичайно естетизованих побутових дрібниць. Власне, весь кінематограф Девоса саме про це.
«Тут»
Here, реж. Бас Девос
Алекс Малишенко
«У воді»
In water, реж. Хон Сан Су
Алекс Малишенко
Хон Сан Су, улюбленець синефілів та завсідник Берлінале, повертається на фестиваль із «однією зі своїх найітимніших стрічок». Як і попередня картина «Фільм письменниці», ця розповідає про зйомки стрічки актором, який втомився грати та вирішив спробувати себе в режисурі. Втім, що би не було сказано в описі, хард фани Хона знають, що там будуть довгі плани з майстерними мінімалістичними рухами камери, тривалі розмови про мистецтво й життя та обов’язкова сцена посиденьок із випивкою.
Панорама
Фільм «Вічна пам’ять» переміг на цьогорічному «Санденсі» в категорії світової документалістики. Вже цього було би достатньо, щоб відмітити фільм як цікавий, але є ще дещо.
Майте, яка вже має номінацію на «Оскар» за «Крота», знову розповідає про літніх людей. Тільки зараз це не велика історія про старість та самотність, а не менш чутлива оповідь про хворобу Альцгеймера та кохання. Створений у стилі колажу, фільм вдало послуговується домашнім архівом чилійської пари, яка перебуває у стосунках понад 20 років, телепрограмами та власними зйомками.
«Вічна пам’ять»
Eternal memory, реж. Майте Альберді
Алекс Малишенко
«Всередині»
Inside, реж. Васіліс Катсупіс
Алекс Малишенко
Крадій Немо у виконанні Віллема Дефо проникає у шикарний пентгауз, щоби викрасти там декілька мистецьких шедеврів. Під час пограбування щось іде не так і спрацьовує система захисту. Замкнений у цьому шикарному просторі, герой починає розуміти, що на сигнал тривоги ніхто не зреагував, а перебувати у цих шикарних апартаментах йому доведеться, можливо, до кінця його життя.
Інтерес до цього фільму, очікувано тримається на перформансі Віллема Дефо, який один на один з ворожим середовищем видає гамму емоцій навіть на рівні трейлеру. А все заради того, щоиб дати відповідь на одвічне запитання: «Яку роль грає мистецтво в ієрархії потреб людини».
Док «Залізні метелики» прямує на Берлінале з останнього «Санденсу». Стрічка досліджує обставини збиття боїнга 777 на рейсі МН17, тривале міжнародне розслідування, пропагандистський дискурс росії і реакцію світу на цю подію. Режисер поєднав у стрічці низку візуальних матеріалів – від архівних кадрів до перформансів та анімації, щоби розповісти правду про те, для чого важко знайти слова.
«Залізні метелики»
Iron Butterflies, реж. Роман Любий
Соня Вселюбська
«Зелена ніч»
Green Night, реж. Хань Шуай
Наталія Жук
Ніжне і драматичне кіно про те, як жінки рятують одна одну від жорстокого світу чоловіків, що сприймають їх як свою власність, а в процесі взаємного порятунку спонтанно закохуються.
Сюжет про силу жіночого сестринства та боротьбу з фізичним та емоційним абʼюзом. Окрім цього, Хань Шуай вдалося створити неймовірно живих парсонажів(-ок) та сплести прояви їхніх почуттів із найтонших деталей: зав’язування шнурівок на кросівку коханої людині, щоби вона не перечепилася чи рятування її песика. В результаті – від героїнь неможливо відірвати погляд і їм неможливо не співчувати.
Новий фільм Айри Сакса – один із фаворитів останнього «Санденса», який знайшов своє місце в секції «Панорама». Тут ідеться про бісексуального режисера та його страждання від нав’язаних моделей стосунків і неконтрольованих поривів закоханості. Іншими словами – він морально виснажує свого постійного партнера і нову дівчину. Любовний трикутник у «Пасажах» відіграє один із найзірковіших кастів цьогорічного фестивалю – Бен Вішоу, Адель Екзаркопулос і Франц Роговський.
«Пасажі»
Passages, реж. Айра Сакс
Соня Вселюбська
«Реаліті»
Reality, реж. Тіна Саттер
Алекс Малишенко
Сідні Свіні надзвичайно щастить із серіальними ролями («Ейфорія», «Білий Лотос», «Оповідь служниці») і взагалі ніт із ролями кіношними. «Реаліті» має це виправити.
Це дебютний ігровий повний метр Тіни Саттер, заснований на її успішній п’єсі «Це кімната» (IS THIS A ROOM). У документальному стилі вона розповідає про жінку, яка перестала робити дописи в соцмережах 2 червня 2017 року. Все що відбувалося далі – потрапило на записи ФБР, які стали основою сценарію. Прототипка героїні, Реаліті, доволі відома США: саме вона розкрила секретну інформацію про втручання росії у вибори президента Америки.
Головна героїня Кіра – артистична донька артистичних батьків, яка мріє стати акторкою, живе з родиною в просторій київській квартирі й ранками танцює під пісню Venus. Ідилія починає руйнуватися, коли дівчина дізнається, що тато залишає сім’ю.
У своєму філігранному фільмі про дорослішання Тоні Ноябрьовій вдається показати процес внутрішньої трансформації героїні через контекст, ледь помітні нюанси та майстерну акторську гру.
Розпад родини збігається з розпадом СРСР і економічною кризою. А питання «Ти мне любиш?» стає рефреном життя дівчини.
«Ти мене любиш?»
реж. Тоня Ноябрьова
Наталія Жук
«Привіт, темряво»
Hello Dankness, реж. Сода Джерк
Соня Вселюбська
Ден та Домінік Анджелоро – австралійський дует, який працює переважно з архівними матеріалами. Їхній «Привіт, темряво» радше схожий на ідеальну версію психоделічних відео на ютубі, ніж на типову фестивальну картину.
Фільм, який називає себе документальним, розповідає про останні сім років у політиці США. Дієгетичний світ побудований на основі тисяч піратських записів американського кіно останніх 50 років. Тут і Кевін МакКалістер їсть морозиво під Tiger King в часи ковіду, а Ру з «Ейфорії» тусить на одній вечірці з персонажкою Ліндсі Лохан у вечір, коли Трамп прийшов до влади.
Generation
Український док розповідає про життя підлітків, які мешкають на Донбасі. На тлі постійної тривоги щодо свого майбутнього та ескалації війни, підлітки збираються в подорож до Гімалаїв. Попри те, що звуки вибухів і перманентна стрільба вже перетворилися на буденність для героїв(-нь), режисерка концентрується насамперед на історії дорослішання і формуванні особистостей, де в кожного героя та кожної героїні є свої мрії й таланти.
«Ми не згаснемо»
реж. Аліса Коваленко
Соня Вселюбська
Форум та Розширений Форум
«В Україні»
In Ukraine, реж. Пйотр Павлус, Томаш Вольскі
Алекс Малишенко
Режисер Томаш Вольські останні декілька років створював архівні фільми. У «Звичайній країні» він показував, як діяли комуністичні спецслужби, що залякували людей за завезені з-за кордону джинси, а в «1970» рефлексував над питанням влади та створив вражаючу картину придушення мирного протесту.
Його спільна робота з оператором Пйотром Павлусом – це повернення до споглядальної документалістики. Разом режисери відправилися в подорож Україною після 24 лютого. Вони перетнули країну з Києва до Харкова і дорогою зафільмували побут цивільних, руйнування, завдані росіянами, дітей, що граються у блокпост та зміни, які принесла війна.
Клер Сімон із тих режисерок, які вміють помічати найдрібніші деталі та перетворювати рутину на захопливе видовище. У своїй новій роботі вона спостерігає за гінекологічною клінікою у Парижі, де зустрічаються різні жінки: хтось народжує, хтось приймає складне рішення про аборт, комусь діагностують рак. Ці досвіди та розмови про них, складаються в колективний портрет жінок, що перебувають у місці, де не звикли до камер.
«Наше тіло»
Our body, реж. Клер Сімон
Алекс Малишенко
«Останні речі»
Last things, реж. Дебора Стратман
Соня Вселюбська
50-хвилинна картина розповідає про поняття еволюції та вимирання з точки зору гірських порід, що, як стверджується у фільмі, «були першими і стануть останніми». З візуального боку – це 50 хвилин неймовірно красивих мінералів на плівковому зображенні від художниці й режисерки з Чикаго, яка досліджує ландшафти та системи.
Berlinale Shorts
Авторка розповідає нам автобіографічну історію про те, як студентка обговорює незручні питання разом зі спеціалістом з монтажу, що працює з нею над її коротишем про ведмедя.
Так стрічка, що починається як шорт про ведмедика в дикій природі, насправді виявляється аналізом стереотипів щодо жінок-фільмейкерок і сприйняття ними реальності.
«Ведмідь»
Bear, реж. Моргана Фрунд
Наталія Жук
«Місто під вуаллю»
The Veiled City, реж. Наталі Кубідес-Брейді
Наталія Жук
На початку фільму здається, що режисерка зняла просто докудраму про смог 1952 року в Лондоні – у фільмі, зокрема, використано багато кадрів історичної хроніки. Але за певний час ти раптом розумієш, що все це не про далеке минуле, а про досить імовірне майбутнє. Адже монологи дівчини, яка загинула в Лондоні, що накрила токсична хмара звучать так, ніби загинула вона не від промислового смогу, а від результаті вибуху атомної бомби…
Цей короткий метр – пʼять хвилин на шаленій швидкості Києвом, над яким сходить сонце. Пʼять хвилин крізь місто, водночас прекрасне і понівечене. Пʼять хвилин, яких виявляється достатньо, щоби домчати до людини, яку необхідно просто терміново міцно обійняти.
«Це побачення»
It’s a date, реж. Надія Парфан
Наталія Жук
