Арі Астер досліджує цей аспект вельми детально, адже скорбота дійсно не зближує і без того далеких батьків та дітей. Навпаки, їхня віддаленість спровокана натягнутими стосунками, які вибухають прокльонами та сварками, наче бомби у запеклому бою. Режисер витримує психологічний саспенс максимально довго і тому стрічка скидається радше на пост-горор, але це точно не означає, що настрашніше – позаду. Перший акт без поспіху знайомить з головними героями, їхніми захопленнями, однак робить це з холодною відстороненістю. Допомагає режисеру у цьому клаустрофобічне відчуття, що підсилюється захопленням матері до побудови химерних мініатюр. Камера слідує за головними героями, немов за маленьким Денні, який катається на велосипеді по готелю «Оверлук» у «Сяйві». Власне, впливу від Кубрика тут неминуче багато, незважаючи на дещо інший характер містичних подій.
Цікавим виявляється емоційне наповнення кожного члена родини. Мати впадає в істерику і за будь-яку ціну намагається поговорити з мертвими. Вона має цілу історію психічних відхилень серед своїх батьків та брата, який повісився у 16 років. Її чоловік пробує знайти здоровий глузд у подіях, що відбуваються навколо. А ось син Пітер взагалі почувається так, наче повернувся з фронту, переживаючи посттравматичний синдром, навіть коли покурює траву з однокласниками. Продуманість кожного кроку персонажів та їхніх мотивацій підкріплюється численними чехівськими рушницями, що поступово і несподівано вистрілюють навіть через півгодини після показу. Хоча деякі рушниці все ж таки мовчать, просто існуючи у кадрі. Саме лише усвідомлення того, що рідна людина може стояти поряд, але її поховали кілька днів назад, створює ореол марева, сну і нереальності. Астер настільки приглушує світло на таких кадрах, що глядачу важко повірити своїм очам: а чи був то привид, чи моя уява намалювала його?
