Меню
Меню
Визнана світова класика. Різдвяне кіно, яке таким не планувалося. Одна з найцитованіших голлівудських картин. Навіть через 77 років після прем’єри її пам’ятають, дивляться, обговорюють. Картина Френка Капри давно позначена статусом культовості й возвеличена американським глядачем. А втім, дорога до визнання лежала через касовий провал і три десятиліття забуття. Ось де справжнє диво.
Сюжет будується за типовою для подібних стрічок схемою: напередодні Різдва все йде шкереберть, але в патовий момент стається диво, життя налагоджується, усіх огортає духом свята. Однак, у цьому випадку ситуація не просто складна, вона здається головному героєві настільки безвихідною, що він зважується на самогубство.
Джордж Бейлі, якого зіграв актор Джеймс Стюарт («Вікно у двір»), завжди мріяв поїхати з рідного містечка Бедфорд Фолз, подорожувати, стати архітектором. Передчасна батькова смерть завадила його планам: Джордж мусив очолити сімейний бізнес, аби врятувати його від закриття. Сім’я володіла фірмою, яка надавала кредити на будівництво житла незаможним містянам. Джордж важко працює, оплачує освіту молодшого брата, одружується з місцевою дівчиною, стає батьком.
Після Великої депресії та Другої світової війни, коли все мало би налагодитися, компанія опиняється на межі банкрутства, а Бейлі загрожує в’язниця. У розпачі він планує стрибнути з мосту, і саме тут на нього чекає доленосна зустріч із власним янголом-охоронцем. Янгол нагадує Джорджеві про всі його добрі вчинки й показує, як погано було б у Бедфорд Фолз без нього. Чоловік віднаходить любов до життя і окрилений повертається додому, де на нього чекають родина, друзі та вдячні жителі міста.
Тобто, в основі історії людина, яка відчуває, що живе не своїм життям, яка вимушена скоритися обставинам і пожертвувати власними мріями задля вищих цілей; яка придушує почуття, аби не шкодувати про втрачені можливості, та зрештою, однаково зазнає невдачі. Для результату, якого янгол на екрані досяг за одну зустріч, у реальному житті знадобився б цілий курс психотерапії.
Фільм знятий за оповіданням Філіпа Ван Дорена Стерна «Найкращий подарунок», яке, до речі, натхненне «Різдвяною історією» Чарльза Дікенса. Стерн закінчив рукопис 1943 року і почав шукати видавця, та марно, тож вирішив самотужки надрукувати копії на різдвяних листівках і розіслати їх друзям. З двохсот листівок одна потрапила до рук актора Кері Ґранта й зацікавила його. Саме він міг зіграти Джорджа Бейлі, якби студія RKO Pictures не продала права на фільм незалежній продюсерській компанії Liberty Films. Одним із її засновників після завершення військової служби 1945 року став режисер Френк Капра.
Він одразу найняв актора Джеймса Стюарта, з яким вже раніше працював. Під час Другої світової Стюарт служив у військово-повітряних силах США, провів у армії три роки й повернувся зі званням полковника та розладом, який пізніше назвуть ПТСР. Його покинув агент, а контракт з Metro-Goldwyn-Mayer закінчився, тож пропозиція Капри надійшла в слушну годину. Режисер обрав для фільму нову назву, переніс події у вигадане містечко Бедфорд Фолз і додав персонажа – безсердечного банкіра Поттера.
Зйомки почалися у квітні 1946 року. На території кіностудії RKO Pictures побудували місто з 75 будівлями, водоспадом, парком і 20 дорослими дубами. Створеними вулицями, аби їх оживити, дозволили вільно блукати котам, собакам і голубам. Така альтернативна реальність дала можливість адаптувати погоду під потреби сценарію.
Оскільки події розвиваються напередодні Різдва, зняти фільм без снігу здавалося немислимим. Раніше кінематографічний сніг робили з фарбованих кукурудзяних пластівців, проте вони були настільки хрусткими, що коли на них наступали, звук псував діалоги і їх доводилося дублювати. Капра не захотів йти цим шляхом, тому керівник відділу спецефектів Рассел Ширман створив для нього новий тип штучного снігу, змішавши для цього воду, мильну стружку, піну з вогнегасника й цукор. Для створення хуртовини й покриття всього комплексу використали 22 тисячі літрів розчину. Винахід відзначили нагородою Академії кінематографічних мистецтв і наук за технічні досягнення.
Над музикою до фільму працював композитор українського походження Дмитро Тьомкін, проте саме «Це дивовижне життя» поклав край його довгій співпраці з режисером. Річ у тім, що Френк Капра вирізав багато пісень з картини, не порадившись із Тьомкіним. Пізніше композитор згадає про це у своїй автобіографії й напише, що Капра «добряче попрацював ножицями».
Вихід фільму на екрани планувався на січень, але дистриб’ютор просив прем’єру до Різдва, тож так і сталося. У грудні 1946 року глядачі вперше побачили «Це дивовижне життя», але зустріли його прохолодно. Касові збори склали лише 3,3 мільйони доларів, тоді як бюджет картини потягнув на 3,78 мільйони. Залишившись у мінусі, Френк Капра мусив продати Liberty Films компанії Paramount Pictures. Кар’єра шанованого популярного режисера, багаторазового оскарівського лауреата пішла на спад. Кіностудії вирішили, що він більше не здатний створювати прибуткові картини.
Критики відповіли на його нову роботу змішаними реакціями, переважно вони сходилися на тому, що фільм слабкий. У рецензії The New York Times цю слабкість пояснили надмірною сентиментальністю та ілюзорними уявленнями про життя. Мовляв, Капра створив чарівне містечко з прекрасними людьми, але історія нагадувала радше театральне дійство, аніж звичну реальність.
Хай би там як, п’ять номінацій на «Оскар» «Це дивовижне життя» отримало, але нагороди – жодної. Уся слава (і сім статуеток) того року дісталася «Найкращим рокам нашого життя» Вільяма Вайлера. Драма розповідала про повернення американських солдатів додому з війни. Це було перше повноцінне Різдво після Другої світової, глядачі шукали невимовного оптимізму, тож добра, але похмура казка Капри виявилася для них дещо дискомфортною.
Кого фільм одразу не залишив байдужими, то це ФБР. Службовці запідозрили «Це дивовижне життя» в комуністичній пропаганді і звинуватили сценаристів Френсіс Ґудріч та Альберта Гекетта у зв’язках із комуністами й навмисній демонізації банкірів та роздування проблем «простої людини». Згідно з висновком спеціального агента ФБР, опублікованому у звіті про «комуністичне проникнення в кіноіндустрію», історія Джорджа Бейлі могла розцінюватися як заклик до класової війни.
Також критика капіталізму вбачалася в запрошенні на роль підступного банкіра Поттера Лайонела Беррімора, який раніше грав роль Ебенізера Скруджа в радіоінсценізаціях «Різдвяної історії» і фактично відтворив той самий типаж на кіноекрані. У звіті стверджується, що творці фільму навмисно знеславили вищий клас, зобразивши заможних людей злими й мерзенними персонажами. Виправити це, на думку автора звіту, можна було б зобразивши містера Поттера як людину, яка діє «дотримуючись правил, встановлених інспекторами державного банку щодо надання позик».
Федеральне бюро розслідувань направило звіт до Комісії з розслідування антиамериканської діяльності, проте комісія не вжила жодних заходів і не стала перешкоджати кінопоказу.
«Це дивовижне життя» виявилося сплячим хітом — майже через 30 років тиші про нього знову заговорили. Головну роль у популяризації фільму відіграло телебачення. Згідно з Законом про авторське право 1909 року творчі роботи захищалися терміном на 28 років, після чого власник авторського права мав його поновити. У випадку з «Цим дивовижним життям» студія з якоїсь причини цього не зробила, відтак 1974 року фільм став суспільним надбанням. Це дозволило телеканалам вільно транслювати картину, що вони й робили знову і знову, кожного Різдва. Роки повторів банально виробили звичку, а заразом дали змогу американцям/американкам розгледіти цінність історії, якою знехтувало повоєнне покоління. Так перегляд «Цього дивовижного життя» став традицією.
Френка Капру вразив успіх картини. «Я, наче батько, чия дитина стала президентом», – дивувався він. 1982 року режисера нагородили відзнакою Американського інституту кіномистецтва за життєві досягнення. Під час церемонії Капра сказав: «Не слідуйте трендам. Задавайте тренди! Не йдіть на компроміси. Вірте в себе! Тому, що тільки відважні можуть творити».
Він також наголошував, що не задумував «Це дивовижне життя» як різдвяне кіно, йому просто сподобалась історія. 1993 року права на фільм повернулися під контроль студії. Верховний суд США встановив прецедент за яким власник авторських прав на фільм міг відновити їх, якщо володів авторськими правами на оригінальне оповідання, яке лягло в основу сюжету, а також на музику до нього.
«Це дивовижне життя» – казкова історія з сильним соціальним мотивом. Картина визріла на ґрунті економічної кризи та війни і просочена темою жертовності заради загального блага. Френк Капра, який вважав цей фільм своїм найкращим, в одному з інтерв’ю сказав, що основний наголос у ньому робиться на важливості особистості та переконанні, що жодну людину не можна вважати невдахою. Недарма з року в рік «Це дивовижне життя» очолює рейтинги фільмів, що надихають, дають сили боротися, жити та вірити в людство.
Час від часу відсилання до фільму трапляються в інших картинах. Його також цитували найвідоміші телесеріали 1980-2000-х років: «Даллас», «Одружені… та з дітьми», «Агентство “Місячне сяйво”», «Беверлі-Гіллз, 90210», «Друзі», «Таємниці Смолвіля», «Сімпсони» та десятки інших. Неможливо дослідити і зрозуміти американський кінематограф, обійшовши увагою «Це дивовижне життя», адже його вплив розтягнувся на довгі десятиліття. Він і далі зберігається, особливо у зв’язку з новими викликами для світу.
Людство перебуває на стадії переосмислення дійсності, шукає відповідей і нових шляхів, а тому звертається до минулого, намагається віднайти підказки в ньому, подивитися на знайомі речі під новою оптикою. У такому контексті «Це дивовижне життя» може навчити гідно приймати виклик, не йти на угоду з совістю, знаходити силу в єдності. А крім того – не погоджуватися на прості зручні рішення сьогодні, які матимуть катастрофічні наслідки в майбутньому.
Уривок із книги «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва
Провінційна історія віддалена від софістикованого міського життя
