Січень 1895 року. На великій паризькій площі вишукувалися офіцери, які без емоцій виконують наказ суду – розжалування капітана Альфреда Дрейфуса. Його звинуватили у зраді, позбавили офіцерського звання та того ж таки місяця відправили на острів Диявола (відомий суворим кліматом). Почерк у листуванні з Німецькою імперією, який і став головним доказом у справі, не усім здався вагомим доказом для подібного рішення суду. Не довіряє процесу і полковник Жан Пікар, у якого Дрейфус був підлеглим і надійним співробітником розвідки. Тому лише інтерес суспільства може стати на заваді ув’язнення капітана. Історія Альфреда Дрейфуса неодноразово потрапляла на око кінематографістів, адже у ній можна знайти безліч проблем сучасного соціуму або нескінченно досліджувати настрої Французької республіки, віддаючи данину епосі розчарувань. Франція програла Пруську війну і тому влада будь-якими методами хотіла повернути прихильність народу. Звинувачення Дрейфуса (нехай і неправомірні) могли б покращити образ президіуму та війська в очах жителів країни. Але сталося навпаки, щоправда, згодом.
Прем’єра фільму про справу Дрейфуса у Венеції здавалася рішучим кроком програмного директора кінофестивалю. Все ж таки фільми Романа Полянського частіше бувають гостями Канн, аніж італійського містечка на воді. Всі, хто більш-менш знайомий з історією Франції, розуміє, що несправедливе ув’язнення Дрейфуса доведеться римувати в рецензіях зі звинуваченнями самого Полянського. На режисера відкрита кримінальна справа у США з 1978 року за зґвалтування тринадцятирічної Саманти Греймер. Позаяк режисер ці звинувачення відкидає, то, ймовірно, проєктує свої переживання на великий екран із відомим сюжетом про несправедливість. Історія капітана Дрейфуса неабияк пасує такому пазлу. У Венецію режисер не приїхав, хоча і отримав «Срібного лева». Подейкують, що знову злякався несподіваного приїзду поліції, як це трапилося із ним на кінофестивалі у Цюриху 2009 року. Втім, після перегляду очевидно, що кіно має чесноти, які не пов’язані зі скандальним минулим Полянського.
Режисер відкидає передумови ув’язнення капітана і з перших секунд вражає достовірним зображенням тієї самої паризької площі 1895 року. Він скористався малюнками відомого карикатуриста та ілюстратора Анрі Меєра, який залишив багато матеріалу з того пам’ятного дня. Дія швидко переходить із постаті Дрейфуса, якого зіграв до невпізнаваності загримований Луї Гаррель, на гонорового Жана Пікара у виконанні Жана Дюжардена. Останній грає одну з найкращих ролей у своїй кар’єрі, до того ж «Офіцер та шпигун» майже повністю сконцентрований на його особистості. Дрейфус мало не весь хронометраж знаходиться на острові Диявола, поки полковник Пікар намагається залучитися підтримкою інтелектуальної еліти Парижа та витягнути товариша з біди. Крім достовірності, кіно може зацікавити і політичним контекстом. У повітрі Парижа панують антисемітські настрої та Полянський показує цей факт не лише крізь обвинувачення єврея Дрейфуса, але й через випадкові газетні шпальти у кадрі.
Найцікавіше було подивитися, де зупиниться рука монтажера, адже сюжет з Альфредом Дрейфусом міг би продовжуватися довго. Полянський зупинився вельми вдало. Коли точка кипіння навколо справедливості набуває нових масштабів, Пікар звертається до Еміля Золя, який пише славнозвісний текст «Я звинувачую». Письменник користується своїм впливом та пише безпосередньо до президента Франції з вимогою звільнити полоненого. Цей матеріал коштував Золя репутації, адже його позбавили ордену Почесного легіону і дали рік в’язниці. Кінематографічна реальність скорочує проміжок між осудженням письменника і помилуванням капітана. Але це і на краще, адже тоді б «Офіцер та шпигун» перетворилися на довгий серіал, який почасти втрачає фокус на головних героях. Назва статті «Я звинувачую», під якою стрічка вийшла у Франції, гостріше окреслює позицію самого Полянського. Титр «Офіцер та шпигун» видається банальним кліше, яке легко пропустити в прокаті.
Нова стрічка режисера могла б розглядатися такою собі сатисфакцією пересудам суспільства для Полянського у його особистій справі. Врешті-решт у Франції XIX століття справа Дрейфуса дійшла до суду завдяки настроєві у соціумі. Помилування офіцера президентом теж свого роду спровоковане реакцією у газетах. Медіа розголос у справі зі зґвалтуванням Греймер 1977 року також супроводжувалося увагою преси. Але ні, це кіно – щось набагато більше, ніж образа автора на критику ЗМІ. «Офіцера та шпигуна» можна було б зробити фільмом про дружбу, якби Дрейфус та Пікар частіше з’являлися на екрані разом, але і цього не трапляється. Тож під яким кутом варто дивитися таке кіно? Відповідь дав сам Полянський: «Історія Дрейфуса – це символ беззаконня, на яке здатна політична влада в ім’я національних інтересів». І «Офіцер та шпигун» – найкраще художнє оформлення цього вислову.
