У синопсисі на порталі IMDB «Джокера» називають дуже містким словосполученням «a character study» – дослідження персонажа. Джокеру раніше не присвячували таких масштабних самостійних фільмів. Тим паче, не прем’єрували такого кіно в основному конкурсі Венеційського кінофестивалю. Тож це не просто фільм, а фільм-подія, як люблять зазвичай заявляти на постерах посередніх стрічок. Трейлери та маркетинг приховували від аудиторії бодай якийсь шматочок інформації. Тому здавалося, що перед нами постане справді безсюжетне дослідження у лабораторних умовах авторських рефлексій. Втім, Тодд Філліпс зумів зробити неможливе – вдихнути життя у настільки канонічного злодія, що після смерті Хіта Леджера персонажу вже ніхто не пророкував воскресіння. Без оглядання на решту фільмів Хоакін Фенікс разом з Філліпсом та продюсером Мартіном Скорсезе представили своє дослідження людини, яка бачить красу в хаосі.
«Джокер» розпочинається тренуванням Артура Флека перед дзеркалом. Він намагається розтягнути посмішку на своєму обличчі, але нічого не виходить. Воно і зрозуміло: на вулиці до нього ставляться неприязно, на роботі критикують, а кар’єра стендапера все ніяк не розпочнеться заслуженим, на думку Флека, успіхом. Постійні проблеми з психічним здоров’ям заважають йому стати повноцінною частиною суспільства. Втім, суспільство у Готемі теж не з найкращих. По телевізору постійно крутять сюжети про величезних щурів, а одного з головних бізнесменів Томаса Вейна (так, татечко Брюса) звинувачують у корупційних скандалах. Залишитися у такому місті із здоровим глуздом – перевага сильних. Хоча Артур приймає по сім видів препаратів для покращення здоров’я і бажає собі швидкого видужання, його раптові напади сміху відлякують людей довкола.
На місці Артура Флека можна легко уявити Тревіса Бікла зі скорсезівського «Таксиста», який вирішує у своєму Нью-Йорку правила разюче грубо – із зарядженим пістолетом. Та персонаж Джокера у фільмі здається набагато складнішим. Навіть Хоакін Фенікс на прес-конференції після показу не зумів однозначно дати дефініцію своєму антигероєві. Купа проблем та неврозів перетворили його на «хлопчика для биття». А тут ще й Флек дізнається важливу інформацію, яка прикрутить історію про Джокера до сім’ї заможних Вейнів. Цей сюжетний твіст додає внутрішнього конфлікту і, тим самим, спускає вже давно заготовлений спусковий гачок. Жорсткий рейтинг R у цьому контексті цілком виправданий. Жорстокості не вельми багато, але вона по дотичній досягає бажаного ефекту шоку. На думку спадають «Хранителі» Зака Снайдера, які своєю демонстрацією насилля поставили нову планку для комікс-фільмів.
Участь Мартіна Скорсезе у проєкті помітно позначилася на фінальному результаті. Тільки лінивий не порівнював трейлери з «Таксистом» та «Королем комедії». Власне, не можемо стриматися від такої спокуси і ми. Розчарування у соціумі та політичних/розважальних амбіціях своїх улюбленців проходить не ниткою, а товстим канатом крізь увесь фільм. Головні герої двох стрічок Скорсезе досягли точки кипіння та зірвалися з ланцюга суспільної моралі. Артур Флек – не виняток. Філліпс нашаровує на його мотивацію присмак поразки стендапера-невдахи. Ймовірно, саме тому в режисері «Похмілля у Вегасі» та «Хлопців зі стволами» продюсери побачили потенціал, адже Філліпс не з чуток знає, як згортаються кар’єри людей, з жартів яких ніхто не посміявся. Його Джокер стає більш осмисленим за минулі спроби показати головного поганця Готема. Це людина зі зруйнованою репутацією, зруйнованою родиною та, врешті-решт, саморуйнівним способом життя. Попри постійні труднощі зі своїм букетом психічних хвороб, в Артурі ще можна розгледіти емпатію, закоханість та банальне бажання стати потрібним комусь. Та всі вони нищаться під його дитячим, але по-дорослому агресивним світоглядом.
Готем очима Філліпса має вигляд ще більш пригніченого та занепалого міста, ніж за часів Крістофера Нолана. Якщо у трилогії про Темного лицаря всі чекали на супергероя, щоб виразити йому свою підтримку/байдужість/зневагу, то тут режисер розмиває грань між добром та злом. Готемці готові вершити самосуд, коли влада бездіє. Засуджувати таке рішення важко хоча б через те, що сучасний політичний контекст у некінематографічному світі справді вимагає революції. Тож чому така не може виникнути у вигаданому Готемі? Символом одного такого протесту став у свій час чоловік у масці Гая Фокса. Тепер – настала черга символу клоунської маски, яка знеособлює протестуючих і водночас єднає у пориві до змін. Найбільше якраз і лякає реалістичність зображуваного. Відсутність контролю і разом з ним передбачуваності подій робить Джокера одним із неперевершених злодіїв у кіно. Хоакін Фенікс зі своєю харизмою лише додає до свого персонажа глибини темних підвалів людської свідомості.
«Джокера» навряд чи можна назвати динамічним кіно. Він взагалі не вписується у все, що останнього часу створили DC та Warner Bros. Це подеколи вибухова суміш чорного гумору та насилля. Іноді стрічка перетворюється на віньєтку з майстерності Хоакіна Фенікса зіграти будь-кого і будь-що. Актор вкотре доводить свою пластичність, не на жарт лякає своїми поглядами божевільного та водночас викликає цілком притомну симпатію до себе. Ці крайнощі і роблять Джокера живою людиною, тобто таким, яким ми його ніколи не бачили: вразливим, закоханим та абсолютно демонічним. Фенікс – безумовно, головна зірка фільму. Він ще ніколи не сяяв так яскраво і не асимілювався так вправно. У світі Готема він займає місце нового короля, поки до нього не прийде лицар у масці людини-кажана. Філліпс дивовижно зловив цю інтонацію змінності влади, яку формує телевізор. Позаяк дія фільму відбувається наприкінці сімдесятих – початку вісімдесятих, режисеру вистачило б пустити ці настрої розчарування у своє кіно. Втім, він показує зневір’я крізь одного антагоніста, який своїми діями провокує маси до революції. Філліпс не забороняє сміятися, але ми попереджаємо: не кожен сміх Джокера вимагає унісону.
