Матеріал підготували в рамках Інтенсиву для кінокритиків від Salt Cinema Project
На Київському тижні критики відбулася прем’єра нового фільму японського режисера Рюсуке Хамаґуті «Кермуй моїм авто». Хамаґуті можна сміливо назвати одним із найголовніших режисерів року: спочатку Берлінський кінофестиваль нагородив призом журі його роботу «Колесо вдачі та вигадки» (Wheel of Fortune and Fantasy), а вже в липні фільм «Кермуй моїм авто» взяв нагороду за найкращий сценарій на Каннському кінофестивалі. На прикладі останньої стрічки Хамаґуті ми і спробуємо розібратися, чому робота японського автора знаходить такий відгук у серцях критиків та глядачів.
Примітка: рецензія може містити матеріал, який деякі глядачі можуть розцінити як спойлер
«Кермуй моїм авто» – це вільна інтерпретація оповідання Харукі Муракамі зі збірки «Чоловіки без жінок» (Men Without Women), яка розповідає історію театрального актора та режисера Юсуке, дружина якого, на ім’я Ото, несподівано помирає. По собі вона залишає лише зачитані на касету репліки з п’єси Антона Чехова «Дядя Ваня» (які герой використовує для репетиції своєї ролі за кермом машини) та примарні здогадки про те, куди б прийшло їхнє кохання, якби Ото залишилася жива.
За два роки після смерті дружини Юсуке приїздить до Хіросіми, де має поставити «Дядю Ваню» на театральному фестивалі. Незважаючи на спротив головного героя, який сприймає власне авто як місце, щоби побути наодинці з думками, тут до нього відразу ж приставляють мовчазну водійку Місакі. І врешті-решт, вона виявляється потрібною на Юсуке навіть більше, ніж він міг собі уявити.
Картина Рюсуке Хамаґуті досліджує тему втрати та примирення з нею, спроби віднайти життя заново. Здається, що ці мотиви стають помітною тенденцією кінематографу коронавірусної епохи. Наприклад, ще один фільм із програми Київського тижня критики, «Маленька мама» Селін Сьямми, також розглядає тему примирення з втратою, хоч і під дещо іншим кутом. Проте, якщо фільм французької режисерки був знятий уже в розпал пандемії й, імовірно, був дещо навіяний нею, стрічка Хамаґуті, робота над якою почалася ще на початку 2020, з настанням коронавірусної кризи набула, мабуть, навіть більшої актуальності, ніж можна було очікувати.
Із перших кадрів «Кермуй моїм авто» зачаровує своїм неквапливим ритмом – довгими планами, майже театральними, за своєю тривалістю та поетичністю, монологами. За структурою картина схожа на будинок із великою кількістю потаємних кімнат та ходів. Виникає враження, ніби підглядаєш за чиїмось повсякденням у замкову шпарину – все відчувається надреальним, але водночас ми не завжди можемо вгадати, куди зрештою нас приведе режисер.
Так, наприклад, приблизно всю першу годину фільму складається стійке враження, що бачиш розповідь про нелегкі стосунки в шлюбі на межі розколу, де люди, хоч і не втратили взаємної любові та поваги, проте дещо втомилися одне від одного.
Однак, коли наприкінці першої години фільму з’являються вступні титри (незвична, але далеко не нова риса азійського кіно, згадаймо хоч стрічку «Благословенно ваш» (Blissfully Your) Апічатпона Вірасетакула), врешті починаєш розуміти, що все, що було показано раніше – лише передмова.
І тільки після прибуття головного героя до Хіросіми Хамаґуті починає розкривати центральну тему картини – всеохопне спустошення людської душі, яке приходить разом із втратою. Вибір міста, де відбувається дія, також дуже знаковий і навряд чи випадковий – Хіросіма досі є символом незбагненного болю для Японії, але заразом – надії на те, що людина має змогу поставати з попелу.
Картина майже не згадує про страшні події 1940-х років, натомість ми з головою занурюємося в спустошення, що охоплює Юсуке, який так само, як і це місто колись, починає поступово розбирати руїни своєї душі, щоби зцілити її. І допомагають йому в цьому люди, які оточують його, люди зі своїми власними трагедіями, болем та розпачем.
У «Кермуй моїм авто» Хамагуті вдається поєднати абсолютно полярні речі – він представляє нам монументальну драму про людські почуття і водночас робить фільм дуже легким, теплим та немов прозорим. Режисер прибирає з кадру все непотрібне й залишає хірургічно стерильний простір, де є місце лише почуттям героїв, їхнім взаєминам із мистецтвом, їхнім спробам прийняти минуле та зрозуміти, як рухатися в майбутнє.
Не менш показовим є вибір п’єси Чехова «Дядя Ваня», яка тісно вплетена в сюжетну канву фільму. Герой раз по раз прослуховує касету з репліками, що записала його дружина, та відповідає їй. Усі репліки, якими вони обмінюються, набувають нового болю, нового змісту. Як і герої п’єси, Юсуке намагається віднайти сенс життя та душевний спокій, і здається, що його оазою для перепочинку стають саме ці розмови з голосом дружини за кермом власного авто.
І от після переїзду до Хіросими та моменту, коли його місце за кермом займає Місакі, до головного героя поступово починає приходити усвідомлення, що впоратися з власним горем самотужки – тяжка та безнадійна справа.
Особливо цікаво спостерігати за становленням взаємин між Юсуке та Місакі. Крок за кроком, епізод за епізодом, відчуження обох починає переростати у взаєморозуміння, турботу, дружбу та повагу. Здається, що ми стаємо свідками скресання монолітної криги на серцях обох, народження надії.
Крім Місакі, на новому місці Юсуке доведеться зіткнутися з різними людьми – колегами та їхніми сім’ями, навіть із людиною зі свого минулого. Спільним знаменником цих зустрічей стає розуміння ваги того, наскільки людині потрібна інша людина, щоби зрозуміти дійсність, прийняти її та рухатися далі.
Актори в постановці Юсуке спілкуються різними мовами – корейською жестовою, китайською, японською, тагальською, індонезійською – проте це не заважає їм знаходити порозуміння як на сцені, так і в житті. Такий хід режисерів (і Хамаґуті, і Юсуке) нагадує ефект, зворотній тому, що відбувається в ще одному відомому творі Чехова, який прямо не згадується в стрічці, – «Вишневий сад». Там персонажі відповідають одне одному незв’язними репліками, які демонструють брак порозуміння між персонажами, розрізненість устремлінь героїв. І навпаки, у «Кермуй моїм авто» глядач немов стає свідком будівництва Вавилонської вежі емпатії, для якої різні мови персонажів не стають перепоною.
На відміну від чеховської Соні, що втішає себе можливістю відпочити, побачивши «небо в діамантах» на тому світі, фільм не закликає терпіти всі лиха та негаразди, щоби знайти винагороду потім. Він наче кричить, що з болем треба боротися тут і зараз. Для цього ми і є один в одного.
І саме таке кіно нам потрібно зараз, як ніколи, – таке, що вчить загоювати рани та відроджувати себе з попелу.
