Головна робота режисерів-документалістів часто залишається поза камерою, та й навряд її можна зафіксувати звичними засобами. Це – про інше. Про зв’язок із тим, кого знімаєш. Про уважність до настрою й емоційного стану. І ще – про відкритість, незручну правду та чесність, не лише героя фільму, а й режисера. І режисера – насамперед.
Ксенія Кравцова – режисерка документального кіно. В березні у Будинку кіно відбувся показ її стрічки «Шелест кроків», про життя і творчість художників Ади Рибачук та Володимира Мельниченка, авторів інтер’єрів Київського палацу дітей та юнацтва, Центрального автовокзалу та Меморіального комплексу на Байковій горі.
Попередній фільм режисерки «ПЖ» потрапив до фіналу Docutah Documentary Film Festival (Сент-Джордж, США) і був визнаний найкращим фільмом лос-анджелеського Hollywood International Independent Documentary Awards. А фільм «Така робота» про секс-працівниць отримав особливу відзнаку журі «За граничну відвертість та сміливість персонажів фільму» на харківському Фестивалі короткометражного незалежного кіно «Бардак» та нагороду Best Short Documentary на празькому фестивалі Prague Film Awards.
Ксенія Кравцова розповіла, як вона будує стосунки з героями своїх фільмів.
Про спостережливість і красивих людей навколо
Я починала як фотографка, і от у фотографії є поняття «глибокого занурення» – цей підхід розповсюджений серед представників Magnum photos. Перед тим, як зафіксувати частину дійсності, її спершу потрібно зрозуміти, пізнати. Наприклад, коли приїжджаєш працювати у нове місто – варто познайомитися з ним, походити вуличками, поговорити з його мешканцями. Зауважити, де люблять збиратися місцеві, де – туристи, який темп міста, як воно змінюється від ранку й до вечора.
Тут фотограф стає не просто випадковим свідком, а уважним спостерігачем. Це стосується й роботи з людьми. Перед тим, як робити знімки, фотограф спілкується з людиною, дізнається більше про неї. Необов’язково факти біографії, радше – спосіб мислення, тип характеру. Я дуже люблю цей процес. Та мені було мало цього у фотографії – хотілося, щоби розмови, які залишаються за кадром, не були марними, знайти, що би розкрило людину та її світ глибше. І так для мене почався шлях у кіно.
Вічне запитання для режисера-документаліста: коли вмикати камеру
Про відмінності у роботі режисерів із героями документального кіно та про запитання без відповіді
Є режисери, які говорять, що з однієї зйомки, одного інтерв’ю неможливо розкрити людину. Необхідно бути поруч із героєм свого фільму, спілкуватися, записувати години інтерв’ю, і лише так людина допускатиме до свого внутрішнього світу. Інші кажуть, що постійна присутність втомить героя стрічки.
Я досі досліджую, яке рішення краще.
Можна спершу спілкуватися без ввімкненої камери, дізнатися людину якнайкраще й тоді лише починати зйомку. Це хороше, але неідеальне рішення, оскільки губиться щирість. Бувало, що людина ділиться неймовірною історією, і коли я прошу повторити це перед камерою – закривається. В документальному кіно герої ніколи не розповідають для камери, для майбутніх глядачів. Вони розповідають особисто співрозмовнику.
Вічне запитання для режисера-документаліста: коли вмикати камеру. Коли герой каже , що вже готовий, чи з початком розмови? Я не маю однозначної відповіді, і дію радше по інтуїтивним відчуттям – у якому настрої співрозмовник, як він себе почуває, які емоції переживає зараз.
Про зйомки у в’язниці
У нашої команди був дозвіл на зйомки у в’язниці. Усі в’язні були з довічним вироком, та серед усіх був чоловік, який вразив своїм спокоєм та скромністю. Ми почали спілкуватися телефоном ледь не щодня. Я думала, що зніматиму про нього кіно, але чогось не вистачало.
І під час однієї з розмов він говорить фразу, після якої я розумію – фільму бути. Славик розповідає про свого «батю», як він його називає. Його батько працює водієм автобуса, і коли робочий день закінчується, він ще кілька годин просто їздить полем недалеко від свого будинку. Йому щоразу важко переступати через поріг – будинок спустошився, а всі речі залишаються на місцях: і його дружини, і Славика, і ще одного загиблого сина. В цей момент я побачила історію, за кілька днів ми поїхали на зйомку.
Через те, що ми багато спілкувалися до цього, я знала, про що питатиму, і навіть приблизно уявляла, що він відповідатиме. Та було одне запитання, яке я хотіла поставити йому вперше, і обов’язково – з увімкненою камерою. Обрати момент, щоби поставити це запитання — це надзавдання. Буває, запитуєш, і герой каже: «Потім розповім». Він теж має розуміти, якщо він відмовиться, розмови далі не буде.
Запитую, і внутрішньо заплющую очі. Зараз Славик або виставить мене за двері й заборонить використовувати вже відзнятий матеріал, або дасть чесну відповідь. І він відповів.
Буває, запитуєш, і герой каже: «Потім розповім». Він теж має розуміти, якщо він відмовиться, розмови далі не буде.
Про цінність авторського погляду
Я навряд могла би стати журналісткою, тому що для мене «відсторонено переповідати факти», «зберігати об’єктивність», «тримати баланс» – про відчуженість і певний бар’єр. У кіно нейтральність до свого героя не працює. Я хочу, щоби герой розповідав про найболючіше, плакав, сміявся, танцював – а я сидітиму нейтральна й казатиму: «Дякую за відповідь на запитання, перейдемо до наступного»? Це ж абсурд.
Якщо режисер буде зберігати відчуженість, герой також буде. Я проживаю з героєм частину його – і свого – життя. Я не ставлю своє життя на паузу, щоби зануритись в історію іншого – це все переплітається. Я плачу під час зйомок, переймаюся, коли в героя виникають якісь проблеми. Навзаєм я ділюся особистими історіями зі свого життя, бо це природно. Коли ми зустрічаємося з друзями, ми ж не сидимо, киваючи головою та ставлячи запитання. Ми ведемо живий діалог, дивуємося, сумуємо, сперечаємося, уточнюємо – у кіно так само.
Документальне кіно – це авторське кіно, особистий погляд на ситуацію та людину. Режисер повноцінний учасник фільму, як і головний герой.
Документальне кіно – чесне кіно, тому в деяких людей, які йдуть на це – потім виникає певне відторгнення, незгода з тим, що вони бачать на екрані
Про звичку вигадувати біографії
Ще з часів студентства у мене з’явилася звичка спостерігати за людьми. Я дивилася на людей і думала, чому цей чоловік сутулиться? Чому ця жінка з валізою? Подумки створювала історії, продумувала біографії для незнайомців. Згодом звичка перейшла на новий рівень, почали цікавити не зовнішні прояви, а внутрішні. Що ця людина відчуває? Це вже автоматично спрацьовує, я спілкуюся з кимось, чи спостерігаю – і в мене у голові малюється своєрідна ментальна карта цієї людини. Це не для фільму, й нікуди потім не йде, але дозволяє краще відчувати глибину у спілкуванні, занурюватися в історію.
Про страх героїв документального фільму зустрітися зі собою
Герої документальних фільмів не хочуть плакати на камеру. Ніхто не хоче плакати на камеру. Тому що це щирість, і також – про слабкість. Зазвичай, людям хочеться бути – принаймні в очах інших – людьми без слабкостей. І моє завдання як режисерки пояснити, що я не хочу нашкодити.
Документальне кіно – чесне кіно, тому в деяких людей, які йдуть на це – потім виникає певне відторгнення, незгода з тим, що вони бачать на екрані. Тому я за те, щоби фінальну версію дивитися разом зі своїм героєм, а не просто надіслати йому посилання. Прийняти обурення і радість.
Це один з найбільш зворушливих моментів – показувати готову роботу головному герою. Коли дивилися «Шелест кроків» з Володимиром Мельниченком – я тримала його за руку, плакала з ним і чула, як в нас гучно стукотять серця.
Про розмови не на камеру
Ідеального контакту не буває. Хороший контакт необхідно заслужити, приязну атмосферу – створити. Є конфлікти й непорозуміння. У героя в день запланованої зйомки може не бути настрою чи бажання спілкуватися на цю тему.
— Сьогодні без зйомок, – каже герой.
— Добре, просто вип’ємо чай, – відповідаю
Для мене важливо, щоб ця людина не думала, що вона нам цікава лише як герой фільму, і ми будемо спілкуватися лише при ввімкнених камерах.
