обкладинка: Деймон Вінтер для New York Times
«Вся краса та кровопролиття» Лори Пойтрас став переможцем Венеційського кінофестивалю. Це другий документальний фільм за всю історію події, який виборов «Золотого лева». Коли режисерка вийшла на сцену отримати відзнаку, то до традиційних подяк додала заклик звільнити з в’язниці іранського кінематографіста Джафара Панагі. В цьому вся Пойтрас, яка навіть в найурочистіший момент продовжує боротьбу за свої переконання.
Пойтрас народилася у заможній родині у Бостоні. Після школи працювала кухарем, а згодом стала вивчати кіно та політичні науки. Її життєвий курс різко змінився 11 вересня 2001 року. Як і всі жителі/жительки Нью-Йорка Пойтрас була шокована терактом, а коли прийшла до тями, зрозуміла, що країна «злетіла з рейок». Принаймні, так нею сприймалося вторгнення в Ірак.
Власне, у 2004-му році Пойтрас стала фільмувати окупацію Іраку, де раптово знайшла підтримку місцевого лікаря Ріяда. У фільмі «Моя країна, моя країна» (My Country, My Country) вона показала блекаути, обстріли та інші небезпеки, які пережила родина героя. Прем’єра стрічки у 2006 році принесла авторці першу номінацію на «Оскар» та перші серйозні проблеми з урядом США.
Шість років, з 2006 до 2012-го, Лора Пойтрас знаходитиметься у списку осіб, які становлять загрозу національній безпеці Америки. Її додатково перевірятимуть на кожному рейсі в аеропорту, допитуватимуть, намагатимуться конфіскувати гаджети та навіть закують у кайданки через незначну підозру. Все це – без жодних доказів. Зрештою, стався суд, після якого Пойтрас нібито залишили у спокої.
Проблеми режисерки зі службами національної безпеки зацікавили Едварда Сноудена, який шукав шляхи оприлюднити здобуту ним секретну інформацію. Він вийшов на Пойтрас і провів з нею декілька днів, які увійшли у картину «Громадянин чотири» (Citizenfour). Цей фільм приніс авторці «Оскар» і ще більше віри у силу журналістики.
У цьому ж році, 2015-му, Пойтрас співзаснувала компанію First Look Media. Під її крилом вона почала свою продюсерську діяльність. Загалом за другу половину 2010-х Пойтрас спродюсувала понад 100 короткометражних доків. Зрештою, її звільнили за, як вона каже, розповідь про «невдачі у захисті джерел».
«Громадянин Чотири» є не лише головним успіхом в кар’єрі режисерки. Це також найкрасномовніший виразник її стилю. Роботи Пойтрас знімаються тут і зараз без постановочних кадрів та без спроби упіймати красивий кадр. Авторка йде за героями/героїнями, як це часто буває в американській документалістиці. Втім, вона дещо аскетичніша у методах ніж її колеги, тому цілком справедливо називає свій стиль наближеним до французького cinema verite (кіноправда).
Художні якості картин Пойтрас підкріплює власною безстрашністю. Вона завжди учасниця подій, нехай і дещо дистанційована. Пойтрас нехтує небезпекою в Іраці, який став зоною бойових дій, у дусі шпигунських трилерів пробирається до Сноудена та Джуліана Ассанжа чи знімає акцію протесту з вороже налаштованими сек’юріті навколо.
Пойтрас досягла вершини майстерності у своєму стилі, але не варто вважати, що вона повністю в ньому закам’яніла. «Вся краса та кровопролиття» (All the Beauty and the Bloodshed) став певним викликом для авторки, яка хотіла показати творчий шлях мисткині Нен Голдін – своєї головної героїні, яка бореться з компанією-виробником знеболюючого OxyContin, що викликає звикання. Для цього вона відійшла від власної естетики (що вже робила у фільмі «Клятва») і звернулася до архівних матеріалів.
Прогнозувати про що далі зніматиме Пойтрас доволі складно. Маючи досвід урядових переслідувань, режисерка надає перевагу мовчанню про майбутні проєкти та навіть сфери своїх інтересів. Єдине, що можна сказати точно, це те, що вони будуть зняті за її активної участі та базуватимуться на незламній принциповості розповісти світу правду.
Вибрана фільмографія
«Моя країна, моя країна»
My Country, My Country (2006)
Щоб зняти першу самостійну роботу (до цього був фільм Flag Wars знятий спільно з Ліндою Гуд Браянт) Лора Пойтрас відправилася в Ірак без досвіду фільмування і перебування в гарячих точках. У цій стрічці Пойтрас ще не така аскетична у своїх методах і, зокрема, використовує музику – спів посла іракської пісні Кадіма Аль Сахіра.
Перед очима режисерки розгортаються сцени життя в окупації, які вона намагається показувати з точки зору місцевих жителів. Однією з головних сцен стають вибори, які відбуваються після блекауту та на тлі постійного збройного тиску з боку американських військових, яких хоча і немає у кадрі, але присутність яких постійно відчувається і створює додаткову напругу.
«Клятва»
The Oath (2010)
У «Клятві» Пойтрас розповідає про двох єменців: таксиста Абу Джандала, який був охоронцем Осами бен Ладена та Саліма Ахмеда Хамдана, який був особистим водієм ватажка «Аль-Каїди». Хамдана заарештували та тримали в Гуантанамо. Зрештою, він подав позов з вимогою визнати військовий трибунал неконституційним, а його справу передали до Верховного суду США.
Пойтрас ставить перед собою складну задачу. Вона не знімає відповідальності зі своїх героїв, але при цьому людяно показує чоловіків, що працювали на «Терориста №1» та транслює їх уявлення про джихад, вірність й «Аль-Каїду». Водночас, режисерка обурена несправедливістю системи, яка може вдаватися до насилля навіть для того, щоб дізнатися інформацію державного значення.
Складність особистої позиції та дотошність до фактажу та цілісності наративу проторували «Клятві» непоганий фестивальний шлях – від нагороди за операторську роботу на «Санденсі» до низки галузевих номінацій.
«Громадянин чотири»
Citizenfour (2014)
«Громадянин чотири» – це напружений політичний трилер, де ми стаємо свідками однієї з найрезонансніших подій в сучасній американській історії. У 2011-му році Лора Пойтрас, після тривалих затримань в аеропортах, стала серйозно досліджувати те, як держава стежить за своїми громадянами.
Під час цих розвідок їй написав невідомий, який ховався за ніком Citizenfour. Це виявився Едвард Сноуден, до якого Пойтрас поїхала в Гонконг разом з декількома колегами. Тривалі розмови з колишнім урядовим службовцем вилилися у непривабливу правда про Агентство національної безпеки, яке таємно стежило за мільйонами людей у всьому світі.
«Громадянин чотири» завершує трилогію «9/11», де режисерка показувала як теракт використали як привід для терору та перегибів у владі. За цю роботу вона отримала свій поки що єдиний «Оскар».
«Вся краса та кровопролиття»
All the Beauty and the Bloodshed (2022)
«Вся краса та кровопролиття» – це любовний лист активізму. Режисерка розповідає нам історію мисткині Нен Голдін – відомої американської фотохудожниці, яка робила документальні світлини пост-панківської сцени Нью-Йорку, наркоманів та сексуальних актів. Голдін була залежною від препарату OxyContin, з компанією-виробником якого наразі активно воює. А Пойтрас – фільмує цю боротьбу.
«Вся краса та кровопролиття» став певним відходом режисерки і від критики політичної системи, і від власного аскетичного стилю. Пойтрас занурюється в архів, аби показати шлях своєї героїні і звертається до закадрового голосу, щоб озвучити цю розповідь.
Видно, що картина зачепила щось особисте і це вплинуло на її тональність. Замість тотального бажання викрити несправедливість, як це було раніше, режисерка тут говорить про силу творчої людини і створює потужний надихаючий заряд. Імовірно, саме ця інтонація та авторська майстерність спрацювали з журі Венеційського кінофестивалю, яке вручило режисерці «Золотого лева» та вкотре підтвердило, що Пойтрас – унікальний голос у документалістиці.
