Петер Бросенс і Джессіка Вудворт – досвідчений сімейний дует режисерів. У їхній фільмографії – здебільшого драми. Естетично-чуттєві, психологічно витончені – їм вистачає уваги й від глядачів, й від журі різноманітних кінофестивалів. Так, з Венеції вони мають номінації в основному конкурсі і в секції «Горизонти», Лева майбутнього за «Хадак» та премію Green Drop за найкращий фільм на екологічну тематику («П’ятий сезон»). Крім того, фільми Броссенса і Вудворт побували в Роттердамі, Каннах, Карлових Варах, на Санденсі та навіть колись отримали приз на київській «Молодості». Їхня нова робота «Король бельгійців» скидається на спільний знаменник, якого дійшли режисер і режисерка. Прем’єра стрічки відбулася на 73-му Венеційському кінофестивалі, а нині отримала «Золотого Дюка» – головну нагороду ОМКФ.
За сюжетом, король бельгійців – втомлений і покірливий Ніколас ІІІ (Пітер Ван ден Бегін) відвідує Туреччину з дипломатичним візитом. З ним – уся королівська рать: прес-аташе, радник по протоколу, гардеробник і кінематографіст Дункан Ллойд. Останній до того ж – наратор цієї історії. З його легкої руки (якою він натискає кнопку запуску) ця історія дійшла до глядача. «Король бельгійців» – мок’юментарі: події стрічки заради створення комічного ефекту представлені у вигляді документального фільму.
Те, що відбувається потім, явно не було прописане у сценарії Дункана Ллойда – частина Бельгії раптово прагне до виходу з її складу. Це не просто поразка на геополітичній арені, а й особистий провал короля, який не зумів зберегти цілісність країни. Тож Ніколас ІІІ прагне якнайшвидше повернутися до королівства та виправити це ганебне непорозуміння блискучою промовою, яку він напише по дорозі, у літаку. От тільки всі рейси скасовано. А як ще дістатися з точки А в точку Б?
Починається довгий шлях. На відміну від класичних роуд-муві, герой не тікає на пошуки свободи заради свободи («Безтурботний їздець»), тут не замішані злочинці, чи гроші, чи кохання («Дикі серцем»). Його подорож є вимушеною, і тому від неї не очікуєш чогось особливо захопливого.
Ніколасу ІІІ потрібно повернутися, і не в сенсі – додому. До самого себе. Дізнатись про себе дещо більше, ніж пишуть у ЗМІ. Почути свій голос, а не голос прем’єр-міністра.
У цій подорожі він, звісно, не сам. Кожен з тих, хто його супроводжує, уособлює одну з рис, що притаманні самому Ніколасу. І які він ще тільки повинен буде в собі розкрити повною мірою.
Прес-аташе: логіка. Аналітична й безкомпромісна. Їй важко заперечити, навіть коли дуже хочеться.
Гардеробник: інтуїція. «Що підказує ваше серце?» – раз за разом звертається він до короля, чи то поправляючи краватку, чи застібаючи на рукаві ґудзик.
Радник по протоколу: мораль та відповідальність. Він не дасть послаблення навіть в практично безлюдній місцевості.
Кінематографісту у цій команді відведено місце свідомості (усвідомленості?), котра не втручається, але усе фіксує та запам’ятовує, щоби в момент, коли це буде необхідно, представити цільну картину.
Ніколас ставатиме все більш цілісним і живим, втрачатиме блідість маріонетки, ці ж герої – тихішими і не такими активними. Ніколас ІІІ говоритиме тепер за всіх. Й звертаючись до кожного.
Звісно, Ніколас не Одіссей, й навіть не Телемах, та й Бельгія – не Ітака. Але в чомусь їх зупинки були схожими.
Епізод із сиренами
Чорноморські, красиві, з солодкими голосами. Здатні як врятувати, так і спокусити. Та Ніколас у безпеці – королівська витримка дається взнаки.
Епізод із феаками
Мер невеличкого міста запрошує команду подорожніх (які, звісно, не розголошують свій справжній статус) до себе в місто. Його мешканці – щасливі й безпосередні – запрошують приєднатися до свого свята. Герої отримують нову навичку – здатність імпровізувати.
Епізод із Менелаєм
Снайпер, друг Дункана Ллойда, влаштовує справжній бенкет для команди подорожніх – так, як це робив Менелай для Телемаха. Герої розслабляються і ледь не втрачають пильність.
Ніколас ІІІ шукає не лише дорогу, а й потрібні слова. Не рафіновано-беземоційні, а такі, що спроможні поновити цілісність Бельгії й встановити внутрішню рівновагу її короля.
У дорозі герой нарешті починає говорити не лише шаблонними фразами дипломатичного етикету. Будуть розмови і про кавунярство, і про майбутнє Європи, і про природу щастя. Так, поступово, долаючи кордони – умовні зовнішні – герой долає кордони внутрішні. І якщо спершу робить це з острахом, то з часом починає все більше довіряти власним відчуттям. Здається, саме в цьому був сенс подорожі – не вірити ж всерйоз політичним мотиваціям персонажа мок’юментарі.
