Перша екзекуція: страждання вінницької дівчини
Майже напочатку молодій дівчині Бенедетті вкорочують коси, і нам вже болісно. Ми ще не знаємо, у чому полягає провина, але серце вже крається. До того ж, її роль належить Лідії Ліберман (Оболенській) – українці з Вінниці, а страждання співвітчизників завжди зачіпають. Хоч далі будуть певні пояснення щодо її причетності/непричетності до гріха, перед цим ми можемо провести будь-які паралелі та вигадати свою історію. Наприклад:
Молода українка приїжджає на заробітки до Італії, але чомусь потрапляє замість омріяної сучасної Європи у варварське, скажімо, XVI століття. Там вона зустрічає жахливу мізогінію, шовінізм та інші непривабливі речі, через які її і засуджують за двома статтями: як чужинку і вродливу жінку (якщо ви читали «Молот відьом», то в курсі, що останнє – страшніший гріх). Ще й священик трохи її підставив – спересердя покінчив з собою. Дуже необачно з його боку. Загартована тяжкою, але добре оплачуваною роботою, і явною відсутністю родинних зв’язків з «конотопською відьмою» Явдохою Зубихою, Бенедетта гордовито проходить крізь усі випробування і тоді на неї чекає…
Екзекуція друга: старіння
Марко Беллоккьо зробив те, про що багато режисерів лише мріють: наплював на глядачів. Ймовірно, тепер мало хто подивиться «Кров моєї крові» – але ті, хто все ж наважаться, побачать чи не найкращий сучасний італійський фільм. Ну… якщо можна назвати його сучасним. Ні манера зйомки, ні навіть акторський склад не допомагають у цьому. Хіба що можна відзначити Альбу Рорвахер, зірку італійського незалежного кіно.
Одразу згадується Паоло Соррентіно (до речі, виконавець головної ролі у Беллоккьо – Роберто Херліцка – грав і у «Великій красі» Соррентіно), який останнім часом знімає нове старе кіно. Але якщо Соррентіно лише грається у класику, стилізуючи свої фільми під Самі-Знаєте-Кого (* – якщо ні, то дивіться примітку в кінці матеріалу) і вкладає власні смисли, то Беллоккьо і є нинішнім класиком італійського кіно. Насправді, режисер іронізує над своєю старістю, як і всі ці, знаєте, досі живі майстри старої школи. Інша справа, що це не дуже очевидно: про Марко Беллокьо вже встигли трохи призабути. Але він явно не забув про тренд, який вже дещо втратив актуальність.
Екзекуція третя: постмодернізм
Призабутий – ключове поняття фільму. Призабутий Марко Беллоккьо зняв фільм у трьох трохи призабутих жанрах: житія святих, історична костюмована драма у найгіршому сенсі цього слова (може здатися, що сценарій побудований на творчому спадку Дюма-батька і Дюма-сина, але насправді – ні) та італійська сатира. Якщо вам здається, що вже з жанрами щось пішло не так – то це тільки початок. Далі у справу вступає спадок, можливо, не стільки забутого, скільки взагалі не дуже відомого на наших теренах американського постмодерніста Доналда Бартелма.
Говорити, про що саме пише Бартелм – невдячна справа, але давайте хоч дещо відзначимо. По-перше, Доналд Бартелм є представником американської школи чорного гумору. Пам’ятаєте, італійська сатира у жанрах? По-друге, Бартелм нерідко відправляє своїх героїв у історичне минуле, щоправда, в нерозривному зв’язку з сучасністю. Але саме тут і доведеться зупинитися, аби не заспойлерити цілий пласт літературної творчості та окремо узятий фільм. Але повірте, ви зрозумієте, про що я, ознайомившись з творами.
Відчуваєте, яке напруження у полі інтертекстуальності? Вірна прикмета, що треба йти на фільм. А от для страждань чи задоволення – вирішуйте вже під час перегляду. Кожен, хто встане під час сеансу і піде з залу, буде настільки ж правий, як і ті, хто залишаться до кінця. Однак нагорода за перегляд може виявитися зовсім неспіврозмірною. Що ж, задля цього і писалося це попередження.
* Фелліні та Антоніоні. Соромно, їй Богу.
