Трилогії Ларса фон Трієра

«Європа», «Золоте серце», «США: Країна можливостей» та «Депресія»

Уявіть собі хлопчика шести років. Він поспіхом збирає свої іграшки та лізе під стіл, аби погратися. Чому? Наприклад, тому, що дуже боїться ядерного вибуху. Було б важко уявити, звідки у малого такі масштабні страхи у ранньому віці, якби не той факт, що цей хлопчик Ларс Трієр (еге ж, «фон» він додав уже потім, коли самому цього заманулося). Ось згадайте, що ви малювали в одинадцять років? Мабуть, щось схоже на типовий будиночок із димоходом у кращому випадку? А Ларс намалював мультфільм тривалістю дві хвилини «Подорож у Гарбузову країну»*. Зелений, сірий та рожевий кролики стрибали на галявинці та жонглювали головами. А потім з’являються жахливі створіння з голів капусти та викрадають одного з кролів. На поміч спішить червоний черв’ячок верхи на власному киті… Вже не дивно, чому фільми Трієра настільки скандальні?

Батьки Ларса ніколи не тиснули на нього, в хлопчика завжди була автономія, тож він волів розпоряджатися своїм часом, та, як не дивно, це зробило його відповідальним та дисциплінованим. Проте, не у всьому, адже середню школу він таки кинув. Зі своїм біологічним батьком він познайомився вже у дорослому віці, спілкувався з ним всього чотири рази, а на п’ятий почув погрози про адвоката. До речі, велику частину свого життя він прожив з іншим батьком, який був євреєм, а самому Ларсові це так подобалось, що потім, дізнавшись правду про свої гени, навіть засмутився. Тож почав майстерно моніторити своє генеалогічне дерево, аби віднайти хоча б малесенький корінчик єврейської крові в собі. І таки знайшов. Наполегливий, творчий, винахідливий та креативний все це можна з легкістю сказати про Ларса. З дитинства він страждав від мігрені, був кволим та нервовим, тож не дивно, що у дорослому віці все це переросло у схильність до депресії, але, як не парадоксально, здається, ніби саме зі своїх переживань та недугів він і навчився черпати натхнення. Його називали і нацистом, і гомофобом, проте він ніколи не був ні тим, ні іншим, а всі ці непорозуміння лише очевидний натяк на те, що зрозуміти Ларса фон Трієра – майстерність, яку слід опанувати.

Здавалося б, як режисер може зробити креативним свій підхід до роботи? Ларс фон Трієр чи то свідомо, чи то випадково, роками створює не просто фільми, а справжнісінькі трилогії, кожна з яких має неабияке значення як для його життя, так і для світового кінематографа. 

* Завдяки книзі Антона Доліна «Ларс фон Трієр. Контрольні роботи» стали відомими багато таких особистих фактів.

Що таке трилогії Ларса фон Трієра?

Для подальшого розуміння тексту слід пояснити, що фільми, які входять до кожної з трилогій Ларса фон Трієра, не пов’язані між собою ані персонажами, ані сюжетами (за одним винятком). Це повністю самостійні історії, які, все ж мають схожий настрій та певну наскрізну рису, яка після перегляду кожної з трьох стрічок дозволяє поринути у вигаданий світ Ларса фон Трієра та його правила. Наразі в нього є чотири трилогії: «Європа», «Золоте серце», «США: Країна можливостей» та «Депресія».

Трилогія

«Європа»

або Трилогія «Є»

Єднальна риса – Європа опиняється на межі якогось лиха, а головний герой намагається розібратися зі своїм минулим. Є й ще одна, менш очевидна «риса», Німеччина. Не дивлячись на загальну назву «Європа», все ж саме Німеччина фігурує найчастіше: у першому фільмі географічні назви німецькою мовою, у другому герої їдуть у Кельн, у третьому події відбуваються у післявоєнній Німеччині. Та навіть попри це Європа Ларса фон Трієра виглядає нереалістично, вона більш схожа на уявне постапокаліптичне майбутнє.

В «Елементі злочину» наче бачимо світ після катастрофи, в «Епідемії» власне її, у «Європі» процес поступового відродження. Апокаліптичні настрої є набагато тоншими, ніж може здатися після окремого перегляду стрічок. Варто відзначити, що, разом із цими фільмами, Трієр також випускає й маніфести. Вони передують стрічкам, проте не мають відношення до їх сюжету або теми, швидше, до форми та методу.

«Ми жадаємо бачити «фільми-коханок», сповнені життям: нехай будуть вони абсурдні, глупі, вперті, захоплені, огидні, жахливі… але не приручені та не стерилізовані стриманим режисером-моралістом, нерозважливим пуританином, що промовляє отуплюючі чесноти гарного тону».

з Маніфесту №1 до фільму «Елемент злочину»

««Епідемія» виявляє себе серед серйозних та законних зв’язків молодих людей як дрібниця – оскільки шедеври ми знаходимо серед дрібниць».

з Маніфесту №2 до фільму «Епідемія»

«Чистий та чесний фільм, у якому ніщо не стало результатом тяжкого родового процесу «мистецтва». Жодних грубих хитрощів, жодних вульгарних ефектів немає в цьому фільмі. Пролийте хоча б одну сльозу або ж одну краплину поту, і я з радістю обміняю все «мистецтво» світу на це».

з Маніфесту №3 до фільму «Європа»

Саме у третій праці стає зрозумілим, що для режисера ці маніфести – ліричні переживання, які чи то надихають його, чи то лякають перед виходом кожної зі стрічок на осуд. Це своєрідні сповіді Ларса фон Трієра і, хоча пізніше він знайде час для критики самого себе, проте ці фільми назавжди залишать вагомий внесок у кінематографі.

Трилогія

«Золоте серце»

На ідею створення другої трилогії режисера надихнула казка «Золоте серце», яку він прочитав ще у дитинстві. Ця історія здалася маленькому Трієру цікавою, а дорослому – повчальною, тож він вирішив створити фільми за мотивами (звісно, дуже віддаленими). Якщо коротко: ця трилогія присвячена чистій душею людині, яка готова жертвувати собою заради інших. У фільмі «Розсікаючи хвилі» Трієр береться за досить дискутивну тему – Добро та Зло крізь призму релігії, як структури влади. Режисерові вдається майстерно критикувати релігію, проте не відвертатися від Бога. Це своєрідне реалістичне диво, яке Ларс прагне показати глядачеві. Особливістю стрічки є груба документальна зйомка ручною камерою. Саме у цьому фільмі тема морального падіння вперше порушується досить гостро.

Друга стрічка трилогії – «Ідіоти», вона особлива, тому що найточніше відтворює правила «Догми-95». Це фільм-маніфест. «Догма-95» – своєрідна обітниця цноти, яку створили данські режисери. Головна ідея – вивести на перше місце саме гру акторів та сюжет. Ба більше, забороняється використовувати спецефекти, музичний супровід окремо від зображення, фільтри та інші технічні засоби, а також писати ім’я режисера в титрах. Але без хитрощів не обійшлося навіть в «Ідіотах». Так, режисер все ж використав музику, посадивши на звичайний візок поруч з оператором людину з губною гармонікою. Вийшло досить гармонійно, та й правило наче не порушено. У стрічці порушуються теми моралі та нонконформізму.

Третя стрічка трилогії – «Та, що танцює у темряві» також має маніфест, але на цей раз він належить головній героїні. Уривок з нього:

«Мова йде не про звичайну втечу від реальності, мова йде про інше: про мистецтво! Його джерело – справжня внутрішня потреба у грі з життям, у здатності вплітати її у свій власний світ. Ситуація може бути болісною, але вона ж може бути використана Сельмою, щоб викликати ще один вибух її творчості. Та стати частиною маленького світу, який вона контролює».

Як і було у Маніфесті №2, знову дрібниця стає шедевром. Ця стрічка важлива для Трієра як поета, адже він власноруч написав тексти для усіх пісень, які виконує головна героїня.

Незавершена трилогія

«США: Країна можливостей»

Якщо трилогія, то чому два фільми, запитаєте ви? Насправді Трієр дуже завзято планував ще й третій «Вашингтон», проте стрічку так і не було відзнято. Знаючи непередбачуваність режисера, не важко уявити, що одного разу він все ж це зробить. Як і у попередніх трилогіях, Ларс вражає глядачів. Цього разу між фільмами набагато більше спільного головна героїня та ідея. Проте у першій частині роль виконує Ніколь Кідман, у другій Брайс Даллас Ховард, у третій планувалося вмовити зіграти їх обох. Та, звісно, важко уявити, як один і той же персонаж фігурує у двох обличчях.

Особливість трилогії відмова режисера від декорацій. Тут на перший план він дійсно виводить лише акторів та їхню гру, емоції. Все, що їх оточує, звичайний павільйон, де майже немає декорацій, та що там, навіть дверей (бідні ліжечка, намальоване крейдою місто та лінії домівок). Ці стрічки більше нагадують театральні вистави, та в цьому полягають їхні особливості. Сам Трієр зізнавався, що на ідею його надихали тексти Бертольда Брехта. Режисер був переконаний, що, коли починаєш поринати в історії та переживання персонажів, стежиш за їхніми емоціями, звертаєш увагу на тремтіння чи, навпаки, – впевненість у голосі, то перестаєш помічати відсутність домівок та декорацій, адже мозок поступово починає самостійно фантазувати про те, що має бути навкруги, а згодом взагалі звикає до того, що так і має бути. Ніщо не відволікає є тільки історія людини та бажання її зрозуміти. Під кінець фільмів виникає досить дивне усвідомлення того, що декорації виявились зовсім непотрібними для того, щоб донести головну ідею та здійснити вплив на свідомість глядачів.

Трилогія

депресії

Здається, що чим більше Ларса фон Трієра критикують кінознавці, тим більше він радіє, адже фільм, який отримав досить неоднозначні відгуки, «Антихрист», сам режисер вважає своєю найкращою роботою. Розберемося, чому це дійсно так. Пам’ятаєте, в дитинстві маленький Ларс був схильний до депресії та нервозності? Ось він вже дорослий, тож у 2007 році та ж депресія приходить до нього із розпростертими обіймами, а сам режисер наголошує на тому, що, можливо, більше ніколи не зможе відзняти жоден фільм. Він планував «Антихриста», але акторам доводилося повертатися додому ні з чим, адже Ларс не міг провести прослуховування через психологічний стан. Наш геній не був би сам собою, якби навіть з депресії не навчився черпати натхнення. Він починає активно спілкуватися із людьми, які, на його думку, допоможуть створити шедевр. Це спеціалісти в галузях: мізогінії, теології, фільмів жахів, а також починає активно вивчати символіку та богослов’я. І це дає свої результати, адже стрічка «Антихрист» таки виходить на великих екранах у 2009 році. Так він розпочинає свою найскандальнішу трилогію депресії. Цей лейтмотив присутній у всіх трьох стрічках: у першій героїня страждає після смерті дитини; у другій від меланхолії; у третій від сексуальних неврозів, які також подеколи призводять до депресії. Та у всіх трьох стрічках знімається Шарлотта Генсбур.

«Антихрист» стрічка, яка наскрізно символічна. Не дивуйтеся, коли вам під час одного з кадрів здаватиметься, що ви побачили натяк на картину Мунка «Крик», бо очі вам не збрехали. У фільмі є Він, Вона та Ліс. Після гріха пара опиняється саме на природі, де для Нього Ліс символізує чистий простір для просвітлення, для Неї спогади про дитину, з якою раніше вони приїздили туди ж. Трієр любить, коли його образи та символи не можна трактувати однозначно, це своєрідна гра, в яку вступають глядачі, та лише найсміливіші зможуть дійти до кінця. Дім герої прозвали «Едемом», проте цей штучний рай вже давно осквернений людиною, як і справжній колись. Вона говорить Йому: «Природа церква Сатани». Тварини починають говорити, простір оживає, тому що природа не згодна бути фоном для людських утіх та страстей. Тварини також уособлюють скорботу, біль та відчай, а в кульмінаційний момент головний герой бачить сузір’я косулі, лиса та ворони. Він протестує, адже не існує таких сузір’їв. То й що? Планети Меланхолії також не існує, проте це не завадить їй покінчити із Землею.

«Меланхолія» – наступна стрічка режисера. Головна героїня страждає від цього стану. Одного разу Ларс почув від свого психотерапевта, що людина, яка має депресію, у стресових ситуаціях поводиться досить спокійно, тому що й так завжди очікує лише найгіршого, тож чим ближчим буде кінець світу, тим краще себе почуватиме героїня Кірстен Данст, а от Шарлотти Генсбур гірше.  Орбіта планети Меланхолії має зіткнутися з Землею, що свідчить про те, що режисерові вже замало існуючого світу, він прагне зазіхнути й на Космос. Фільм має дві частини: земну та небесну. Під час першої катастрофа здається малоймовірною, під час другої неминучою. Головна героїня називає все життя на землі злом, що має бути знищеним. Не нагадує настрої «Антихриста»? Режисер знову використовує посилання на відомі художні твори. Та цього разу не просто натякаючи на них, а повноцінно вставляючи роботи у свій фільм. Та запевняємо – жодна з цитат тут буде не просто для краси (пізніше цей прийом буде використано і у «Домі, який побудував Джек»). Попри апокаліптичні настрої стрічки, вона неймовірно гарна, чарівна та містична. Як то кажуть: перед смертю не надихаєшся.

Мабуть, всі вже зрозуміли, що у Ларса фон Трієра не буває простих історій. Кожна стрічка – виклик як для режисера, так і для глядача. «Німфоманка» не стала винятком. Фільм складається з двох частин, які, на щастя глядача, вийшли одночасно. Головна героїня страждає від німфоманії, проте насправді її проблема ще глибша. Це історія людини, яка не зможе рухатися вперед, доки не розбереться в собі. Своєрідним психотерапевтом для жінки виступає вже немолодий незайманець на ім’я Селіґман, якому вона розповідає про своє життя. Ми бачимо, як вона шукає гармонію, як проходить крізь етапи: любові, ревнощів, сорому, самотності та злочину. Колись батько розповідав їй про дерева, про їх особливу красу, коли опадає листя. Він також показав їй своє дуб, що надихнуло героїню шукати й власне дерево. І вона знаходить його у місці та в момент, де та коли вже зовсім того не чекатиме на горі біля прірви. Це дерево самотнє, воно зігнуте від сили стихій, проте не зломлене. І це найголовніше. В цьому – надія.

* При підготовці цього матеріалу було використано книгу Антона Доліна «Ларс фон Трієр. Контрольні роботи», яка й надихнула авторку на вивчення творчості режисера.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: