30-та едиція фестивалю у Сараєво зібрала шість українських фільмів у різних програмах. Зокрема, на головній кіноподії балканського регіону відбулася світова прем’єра фільму «Татова колискова» Лесі Дяк («Під крилом ночі»).
Повнометражний дебют режисерки розповідає про родину, в якій чоловік повертається з АТО. Сергій скучив за синами та незабаром готується стати батьком знову. Але побут та люди навколо вже не сприймаються так, як раніше.
Режисерка поринає у життя родини Сергія зі своєю власною історією – колишніми стосунками з ветераном. І хоча матеріал був знятий ще у 2019-му, тут говориться про актуальні питання адаптації колишніх військових, що лише загострилися з 2022-го.
Після премʼєри у Сараєво, ми поговорили з режисеркою Лесею Дяк про стосунки з героями, етику в документальному кіно та ставлення до іноземців, які знімають про війну в Україні.
Ви так близько підійшли до свого героя, що в мене було щире відчуття, що ви або давні знайомі, або взагалі його старша дочка. Як ви знайшли свого героя і як змогли так зблизитися з цією родиною?
У 2016 році я започаткувала блог з партнерками військових та ветеранів – робила розлогі інтерв’ю та намагалася зрозуміти їхній досвід, тому що мої стосунки з військовим були дуже напруженими. Так мені захотілося зробити документальний фільм та глибше поринути у тему. Громадська організація «Центр зайнятості вільних людей» допомогла мені натрапити на цю родину.
Спочатку, під час ресьорчу, було доволі складно вибудувати стосунки з героями та героїнею. У будь-якого документального режисера це займає тривалий час, і це найбільш емоційно складний момент.
Мене, як авторку, дуже цікавлять камерні історії – історії простої людини, яка зустрічається з якимось екстремальним життєвим викликом
Я знімала матеріал із родиною Зінчуків сім місяців. Потім Сергій, мій головний герой, приїхав у відпустку. Він вже знав, що я знімаю його сім’ю. Він вислухав мене уважно, коли я йому пояснювала, чому цей фільм для мене важливий, і прийняв мою місію. Він усвідомлює багато аспектів, пов’язаних як із мистецтвом, так і з психологією, але це все одно був непростий шлях побудови довіри з ним.
Зізнаюсь, з Надією було простіше. Вона також жінка, вона також була в ситуації очікування, напруги та пошуку внутрішнього порозуміння з чоловіком. Площина перетину наших досвідів була дуже велика. З Сергієм було складніше, тому що якимось чином я проєктувала на комунікацію з ним свої власні страхи. А він не показував емоції бурхливо, не ділився активно переживаннями. Відверті діалоги з ним при жовтій лампі я зняла пізніше, після того, як він почав жити окремо від сім’ї. Втім, я відчувала на інтуїтивному рівні, що йому не дуже добре або психологічно складно протягом всього періоду знімання фільму.
Ваш попередній фільм, короткий метр «Під крилом ночі» (2023), також про родинні стосунки. Чому вас цікавить ця тема? Чи, можливо, це завжди йде від героя/героїні і ви просто натрапляєте на такі історії?
Взагалі мене, як авторку, дуже цікавлять камерні історії – історії простої людини, яка зустрічається з якимось екстремальним життєвим викликом. Мені здається, що в таких історіях є потенціал говорити інтимно та простою мовою з глядачем про супер складні речі, екзистенційні виклики, втрати чи щастя.
У близькому контакті з головними героями таких документальних стрічок є зворотний бік – великий ризик вигорання. Адже ми як автори беремо на себе переживання цих людей. І потім нам треба не тільки зробити фільм, а і впоратися з цією ношею чужого болю. Зараз я відчуваю вигорання від взаємодії з героями у документальному кіно. Тому наразі розробляю проєкти експериментального доку та ігрового кіно, щоб «відновитися».
Але все одно інтимні теми та сімейні історії дуже-дуже мене притягують. І напевне притягують, бо я себе не вважаю дуже «успішною» в особистому житті. Мені важко проходити через складні емоційні ситуації, і я намагаюся зрозуміти їх через створення фільмів.
Чи є у вас відчуття, що ваше документальне кіно має існувати лише, якщо ви дотичні до його теми? Ви вважаєте, що це ефективніше та/чи якісніше?
У документальному фільмі питання етики настільки велике і пріоритетне, що у всьому середовищі доку так вважається – людина, у якої є причетність до життя спільноти, створить, напевне, кращу стрічку або етичнішу стрічку, аніж людина, яка приходить до спільноти ззовні. Це особливо актуально в постколоніальному дискурсі. Бо раніше європейці приїздили в африканські країни і робили стрічки, де спільноти виглядали доволі екзотично. Не було не те, що щирості у цих фільмах, а дистанція між авторами та героями була настільки велика, що авторам просто не вдавалося її збагнути. Тим паче, подолати в креативному плані.
Мені здається, що так само зараз відбувається і з історіями про Україну, особливо після 2022 року. Іноземці хочуть доторкнутися до теми війни, але не збагнути її. Чи маєте ви якісь інструменти, які сигналізують вам про етичність перед тим, як зайти в історію?
Я дуже поважаю режисерів-іноземців/режисерок-іноземок, які зараз приїжджають в Україну та ставлять на кін своє життя заради знімань. Інша ситуація, коли автори/авторки хочуть зробити фільм на хайпі про Україну, але вони навіть не готові їхати сюди.
Мене запрошували бути фіксеркою для такого американського режисера, який не знайшов час приїхати в Україну зняти документальну стрічку про тур опери п’ятьма містами. Мене дуже образив сам запит. Бо так не роблять документальні фільми. Ти не можеш робити документальний фільм чужими руками, а тим більше руками українців, якщо ти – американський режисер, і позиціонуєш цей фільм як глибоку документальну стрічку про досвід країни у війні.
Трохи розслабитися і прийняти ситуації, коли іноземець робить стрічку в чужій країні, мені допомогла програма DocNomads. Вони поділилися, що у зніманнях головне, що ми готові жити життя наших героїв і готові ділитися власною вразливістю. У кожного є та межа, яку ми не повинні переступати. У мене був досвід спілкування з режисеркою з Латинської Америки, Анна Браво-Перес, яка походить з Колумбії. Вона покинула свою країну через воєнні дії й попри мистецьке виснаження знайшла в собі відповідь на питання, як показувати насилля. В одному зі своїх стейтментів вона сказала, що намагається показувати жорстокість не прямо, а говорить про рани метафорично. Вона набагато досвідченіша авторка, ніж я. Я можу прислухатися до неї і якось це пропустити крізь себе, але мені треба вибудувати власну логіку.
Ти не можеш робити документальний фільм чужими руками, а тим більше руками українців, якщо ти – американський режисер
Можливо, важливу роль для цього усвідомлення грає час, який проходить. Ви закінчили знімання «Татової колискової» у 2019-му, а премʼєра відбулася у серпні 2024 року. Чи змінився ваш погляд на героїв, на історію? Можливо, за цей час ідея зазнала змін?
Так, звісно, я росла як людина та як авторка протягом цих п’яти років. У документальному кіно ми знімаємо живих людей, але потім ми працюємо з побудовою персонажа. І коли я будувала персонажа Сергія, то в мене було доволі багато часу, щоб зробити це відповідально. У 2019 році, коли переді мною був матеріал моїх розмов з Сергієм, я просто не могла його дивитися спокійно. Ця розмова, якщо чесно, була дуже тягучою для моєї душі. Так я зрозуміла, що мені потрібен режисер монтажу, щоб розділити цю «ношу». Коли Андрей Горган, румунський режисер монтажу, почав зі мною працювати, він допоміг мені знайти щось невловиме у персонажах та їх стосунках. Зокрема, ми довго та ретельно працювали над тим, як показати відчуженість нашого головного героя.
Чи може кіно бути терапевтичним для автора, для героя та/чи для глядача?
Кіно може бути терапевтичним, проте, звичайно воно не може бути першою ланкою терапії. Людина, яка приходить дивитися документальне кіно має бути готова до того, що це кіно, найімовірніше, не зцілить її рани. Але так, кіно може дати відчуття людині, що вона не сама і ще є інші люди з викликами та схожими історіями.
Зараз в Україні дуже багато людей опинилися в чергах за послугами у сфері психічного здоров’я. Для цього потрібні цілі роки, ґрунтовна робота та велика підтримка або відновитися настільки, щоб подивитися кіно. Мій герой, Сергій, зараз у Києві – його нарешті звільнили зі служби як батька багатодітної сім’ї. Я знаю про величезне фізичне виснаження цієї людини, тому фізичним відновленням він має займатися спершу, а потім буде психічне здоров’я. Можливо, через деякий час, коли він адаптується і коли зможе прийняти стрічку, він її подивиться. Сподіваюся, вона також допоможе йому знайти мир в собі. Мені хочеться, щоб кіно підводило людей до прощення – самих себе в першу чергу.
