Одного разу двійко файних легінів Ден Кван та Деніел Шайнерт придумали достобіса класний жарт. Надали йому більш-менш артикульовану форму та для більшої вірогідності назвали ідеєю проєкту. А як є ідея, то, кинувши грушки оббивати, хлопці пішли шукати для її реалізації продюсерів. От обидва Деніели й потрапили на численні пітчинги, де збирали суцільні відмови. І цей екшн тривав би й надалі, якби один із продюсерів не сказав: «Овва, хлопці, гарна ідея. Знімайте».
Жарт негайно перетворився на історію, яку відправили до сценарної лабораторії кіноінституту «Санденс», що організовує однойменний фестиваль. Люди від кіно, які побачили скрипт у 2013-му, вщент розкритикували прочитане. Але Деніели виявились наполегливими і вже наступного року особисто представили новий сценарій зі всіма можливими покращеннями.
Вийшло у них приблизно таке: самотній абориген у виконанні бородатого Пола Дано («Нафта», «Юність») не витримує життя на безлюдному острові. Власне, нічого іншого, окрім як покінчити з собою, йому не лишається. Але як тільки він намилився повіситись, на берег викинуло вдосталь пригідного чолов’ягу. І от абориген-Дано все кидає та йде з ним товаришувати. Щоправда, дуже швидко виявляється, що тіло на березі без ознак життя і вони не з’являться вже ніколи. Принаймні, звичні нам ознаки.
Може здатися дещо дивним, що фільм про дружбу починається зі сцени повішання, але, можливо, творцям картини ніхто не повідомив, що так робити не можна. Насправді, їх дуже багато про що не попередили, хоча серед радників затесався навіть сам Квентін Тарантіно. В цілому видається очевидним, що ідея трупа-універсального інструмента дуже крута. Сама історія теж добре збита, за всіма канонами правильної побудови. На жаль, смислове наповнення не дотягує ні до першого, ні до другого. Взагалі, глибоких сенсів у фільмі шукати не варто, все необхідне спливло на поверхню. Але все одно інтригує, що з цим всім буде робити трохи здичавілий герой Пола Дано.
А чинити він буде відповідно до героя Тома Генкса у «Вигнанці». Тільки з іншим співбесідником – замість волейбольного м’яча це буде вельми говіркий труп. Ну і Дано ж не Генкс, без образ до жодного з них. Зазвичай Пол Дано грає другорядні ролі, які стають окрасою фільму. Так було у «Нафті» Пола Томаса Андерсона, «Юності» Паоло Соррентіно, «12 роках рабства» Стіва Макквіна. Завдяки «Людині – швейцарському ножі» ми дізналися, що Дано непогано так виглядає і на першому плані.
Так само як і третій Деніел у складі фільму – Деніел Редкліфф. І якщо режисери тільки пробивають собі шлях у серйозне кіно, то про Редкліффа такого вже не скажеш. Після Гаррі Поттера актор, здавалося, назавжди наліпив на себе імідж хлопчика-чаклуна. Але останнім часом він все активніше намагається його позбутися. Загалом, це нехороша голлівудська карма, яка торкнулася багатьох: Роберта Паттінсона, Леонардо Ді Капріо, Крістен Стюарт тощо.
От і відмиваються тепер хто як може. Паттінсон грає у непростих проектах Девіда Кроненберга («Космополіс», «Зоряна карта»), Антона Корбейна («Лайф») і навіть Вернера Герцога («Королева пустелі»). Леонардо Ді Капріо декілька разів попрацював з Мартіном Скорсезе («Авіатор», «Відступники», «Острів проклятих») – і всі пробачили йому солодких хлопчиків з «Ромео + Джульєтти» і «Титаніка». Крістен Стюарт подалася у французьке кіно та працює з Олів’є Ассаясом («Зільс-Марія» та «Персональний покупець»). А от Редкліфф обрав зовсім непростий шлях: знявся у французького майстра кривавих фільмів Александра Ажа у ролі рогатого сатира-месника («Роги»), пиляв кінцівки російським дітям у міні-серіалі «Записки юного лікаря» і от зараз виплив на хвилі свого таланту в якості трупа.
Якби ж то просто труп: мертвий Редкліфф постійно випускає гази, вказує своїм статевим органом напрям (чітко на північ) та робить ще купу дивних, і здебільшого непристойних, речей. Хоча для людей, які бачили «Південний парк», це зовсім не буде шоком. Навіть якщо автори фільму й не є фанами серіалу, то точно могли б ними бути. Інакше не поясниш цей їхній кліп:
Але насправді тут все ок: перемішування високої та низької культури – давній постмодерний тренд. Той же «Південний парк» майстерно оперує сортирним гумором, використовуючи його для репрезентації серйозних суспільних проблем та актуальних тенденцій. До речі, в американському науковому середовищі це вже давно помітили. Навіть видали цілу книжку «Південний парк та філософія», якій автори препарують мультсеріал із використанням серйозної наукової методології.
Інша справа, що сортирний гумор зазвичай не потрапляє до лав фестивального кіно та не стає володарем престижної нагороди – скажімо, за режисуру. Та ще й на кінофестивалі першої величини – такому, як «Санденс». Насправді, непрості рішення сцен та інші постановочні викрутаси неможливо було оминути увагою. Тож гази талантові не завадили. А гази Деніела Редкліффа – тим паче.
