Браут і Катце – мандрівники, які вимушені повернутися до свого старого замку. На шляху вони зустрічають декілька незвичних людей: двох дівчат невизначеної зайнятості, старого гея в супроводі жінки на інвалідному візку та колишню подругу Катце. Щойно приїхавши до замку, уся ця розмаїта компанія починає віддаватися хтивості, що поступово спонукає до дедалі більшої жорстокості.
Сучасний німецький постановник Маріан Дора дивним чином уникає публічності в наш час, коли все й усі намагаються бути напоказ. Через ранній зв’язок зі сферою медицини його заведено вважати найбільш відданим послідовником кінематографічних традицій Йорга Буттгерайта, хоча творчість Дори належить до некрореалізму тільки опосередковано. Обидва автори говорять про смерть, прославляють смерть, бачать смерть. Але там, де в Буттгерайта гостра соціальна рефлексія, політичний виклик чи просто провокація – смерть, розказана мовою смерті й показана в деестетизованому вигляді; у Дори – глобальна філософія, задимлена тотальним збоченням, витонченістю й образотворчістю. Смерть у нього – лише доповнення до загальної містерії буття, на яке режисер дивиться то з презирством, то з люттю, то з відчуттям неминучого краху, у якому видно набагато більше краси, ніж у лакованій звичайності.
Навіть для німецького андеграунду, що народився з подувів «нової німецької хвилі» й мав помітні риси праворадикалізму (Андреас Шнаас, Реншток, Розе, частково Бетманн), Маріан Дора стоїть окремо. Стилістично, кінематографічно та естетично до нього ближчі Крістоф Шлінгензіф, П’єр Паоло Пазоліні, Вернер Шретер та Душан Макавеєв. Усе, що знімає Дора, просякнуте мускусним еротизмом із присмаком Фройда й Ніцше, наповнене болем, муками, перетворене у винятковий об’єкт чистого мистецтва, де немає ані рамок, ані правил.
Porn?
«Меланхолія янголів» 2009 року – програмний фільм німецького enfant terrible – твір, який можна порівняти за впливом на глядача хіба зі «Сало, або 120 днів Содому» Пазоліні. Власне, «Меланхолія янголів» переймає оповідальну форму прози Маркіза де Сада та навмисну відчуженість кіномови Пазоліні. Безумовно, фільм Дори переповнений сексом, і на другій годині дії (хоча фільм зовсім позбавлений динаміки) виникає втома від тілесної надмірності. Але якби тільки в ній були причини всієї специфіки фільму! Дора, який був оператором стрічки, постійно акцентує увагу на фізіології, знімаючи всіх нечисленних героїв фільму максимально невиграшно й підкреслюючи всі їхні недоліки, усю недосконалість їхніх тіл, приречених на дикі страждання. Весь секс у картині близький до реальності, у ньому немає чуттєвості – тільки хіть без прикрас. Але демонструючи секс так, Дора заходить ще далі в зображенні насилля.
Not porn?
Водночас, будь-яке відчуття часу в стрічці повністю обрубане, а сама дія, якщо не брати до уваги початок, так чи інакше схиляється в бік Середньовіччя: чи то двадцятого століття, чи то певного вакууму. На відміну від просвітленої поетики де Сада з його мальовничо-гротескною надмірністю, «Меланхолія янголів» невимовно нудотна, а кожен кадр сам собою близький до віянь Ієроніма Босха. «Сад земних насолод», «Сім смертних гріхів», «Страшний суд» і «Розп’яття Святої Юлії» знайшли свої кінематографічні посилання у фільмі Маріана Дори. Ключі, сходи, мертві птахи, стріли, коні й каліцтва формують певний метафоричний гіпертекст із кристалізацією ідеї про загибель богів, а разом із ними й усього навколо, що приречене на ешафот без будь-яких поблажок.
Не без безсоромності захоплюючися ілюстраціями пекла, режисер таки не створює експлуатацію заради експлуатації. Горезвісне мальовниче насилля лише доводить до межі розуміння ту філософію життя і смерті, що несуть у собі двоє персонажів картини – Браут і Катце. Дві сторони цілого – дихотомія одвічної боротьби за життя й самого життя зі смертю, у якій може бути більше сенсу, ніж у в’язкому та огидному існуванні, у безцільній рефлексії, що називають буттям. Називати цих героїв Янголами (хай навіть Смерті), що зійшли на землю, так само суперечливо, як і вважати цю стрічку прохристиянською притчею про сучасних мучеників у ім’я набуття вищого розуміння Божественного.
Дора не схильний повторюватися за Паскалем Лож’є – здається, що Бога якраз у «Меланхолії янголів» немає, а Сатана лише уважно спостерігає за тим, як реалізується центральна думка стрічки: справжнє мистецтво не в билиці кайданів і не в пилюці століть, але в болю, в муках, в жертвах. Не дарма всі піддослідні так чи інакше є представниками мистецтва: художник, скрипалька, що шукають натхнення, але, за Дорою, вони знайдуть його тоді, коли причастяться до того, що породжує справжні шедеври – до купелі страждань.
Мир за межами рокового замку – це світ, затоплений трупами, укритий прахом, це Едемський сад дриґом. І тут можна все: жерти гівно, уподібнюючися до нього, трахати випотрошену свиню або ґвалтувати, розтинати й розчленяти ту, що сама прийшла сюди разом із випадковими подорожніми. Дора не вірить ані в порятунок, ані в спокуту; він вірить лише, що потяг до волі обернеться на потяг до болю, що liberum corpus лише тоді пізнає вічність, коли відмовляється від малозначущих елементів свого життя. Наше тіло – це полотно, де мають бути відображені моменти нелюдських страждань, що подарували щось більше, ніж самопізнання. І це теж мистецтво – вмирати, приймаючи смерть як дар, як солодкий нектар на скривавлених губах.
