Almost porn: «Калігула» Тінто Брасса

Не Камю

Порнопеплум «Калігула» в сутності підбив підсумок над всією тодішньою епохою постійного виклику, революції та бунту, при цьому на початку марно спираючись на традиції класичного історичного кіно в давньоримському антуражі: від «Клеопатри» до «Спартака». Гор Відал, автор оригінального сценарію до стрічки, навряд чи приховував, що основа всіх драматургічних колізій його твору лежить в тому ж філософсько-історичному просторі, що і в Альбера Камю в його однойменній п’єсі. Для Тінто Брасса, чия кінокар’єра почалася з експериментальних, майже неореалістичних за духом кіноробіт, «Калігула» мав стати входом в сонм Авторів, а не підмайстрів. Тоді як для продюсера стрічки Боба Гуччіоне багатостраждальний епік потрібен був лише для демонстрації порнографії кількісно, але не якісно. Саме тому фільм і вийшов настільки невиправдано невизначеним жанрово. «Калігула» тяжіє не стільки до філософської рефлексії про роль особистості в історії (хоча і не без цього), як до відтворення свята тоталітаризму.

Porn?

Фільм існує на стику кінобіографії, порнофільму, горору і драми занепаду. При цьому частота жанрових коливань у кінокартині настільки велика, що вироблений нею ефект відторгнення, шоку, відрази має для глядача ефект землетрусу. Лірика з легкістю обрубується натуралізмом, а надмірні порносцени часом потопають в естетичних фетишах. Через декілька років такий метод взаємодії з глядачами будуть застосовувати і Дерек Джармен, і Пітер Грінуей. В «Калігулі» ж маніакальна гонитва наситити кадр водоспадами контрастів видається все ж чистою випадковістю, а не цілеспрямованим авторським методом. Тим більше порно в стрічці моментами занадто огидне.

Not porn?

Свято ж тоталітаризму у фільмі ніби спеціально позбавлене флеру певного священнодійства. Звичні ритуали загальнолюдського буття як такі спотворені, піднесені в гіперболізованій, гротескній формі, починаючи від пасторальних забав у лісі, де здійснюється інцест, і завершуючи таїнством шлюбу і входженням Калігули на владний Олімп. Впевненою ходою він зневажає основи суспільства, де все і так підпорядковане патерналізму, але аж ніяк не демократії. Є лише її наносна форма, занадто очевидна фікція, за якою ховається тотальний диктат підпорядкування і придушення. Хоча будемо чесні: диктатура необхідна хоча б на противагу тим чи іншим демократичним віянням. Крайнощі, однак, дозволяють суспільству еволюціонувати та дорослішати; іноді дуже потрібно пережити деякі кризи, щоб нарешті зрозуміти що влада завжди є отрутою, особливо для тих хто до неї найбільш рветься.

На рівні візуальної естетики – практично неприкриті алюзії на «Одкровення» Іоанна Богослова, які звучать на контрасті адажіо Чайковського. Відверто псевдоісторична декоративність підкреслює, що тутешній Рим належить кінематографічним умовностям, а от реалізмом не пахне зовсім. Помітною кітчевою, з ефектами театральності атмосферою дихають не історичні герої, а по суті сучасники творців стрічки. Стрічка, попри занадто гротескні декорації Даніло Донаті (які ще більш підкреслюють вплив на фільм «Сатирикона» Фелліні), досить автентично відтворює усі сторони буття Римської імперії, фокусуючись в першу чергу на картинах масової дегуманізації. Якщо «Сало, або 120 днів Содому» Пазоліні був антифашистським кривавим плювком, «Приватні пороки, громадські чесноти» Янчо мовою чуттєвого говорили про неминучу смерть Австро-Угорської імперії, а «Сатирикон» Фелліні оголював крах самих основ людяності, – то відверто залежний від цих кінотекстів фільм Брасса розкривав вени справжньої диктатури, з’явившись виключно до часу. Як фільм, він зухвало ухопив саму вологу плоть поточних історичних моментів.

Almost Porn

Сімдесяті – епоха як повалення старих диктаторів, так і приходу до влади нових або зміцнення тих, хто її захопив ще у шістдесятих. Іді Амін, Аугусто Піночет, Фердінандо Маркос, Муаммар Каддафі, Пол Пот… список майже нескінченний – і хтось із цих диктаторів приніс лише регрес своїм державам. А де-не-де залізна рука з кинджалом звела механізм прогресу, на жертовному вівтарі якого лежали трупи, на чиїх останках, як у Камю, формувалася незаперечна філософія насильства тирана. І кінематографічний Калігула не настільки близький до свого реального давньоримського прототипу, як до великої безлічі героїв історичної хроніки тих неясних, бурхливих і буйних років sex, drugs & rock’n’roll.

Caligola
1979
режисер: Тінто Брасс, Боб Гуччіоне, Джанкарло Луї
жанр: історична еротика
у головних ролях: Малкольм Макдавелл, Гелен Міррен, Тереса Енн Савой

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: