Відколи себе пам’ятають, сім’я Соле щоліта збирає персики на плантації в місцевості Алькаррас, що в Каталонії. Вона належить їм із часів громадянської війни 1915 року, але цьогорічний врожай може стати останнім, оскільки сімʼї загрожує виселення. Колись ділянку подарували старшому з родини Соле – Рохеліо (Джозеп Абад) – за порятунок представника сім’ї Піньйолу (Якоб Діарте), і закріпили усну угоду. Втім, у планах головного Піньйола вирубка персикових дерев і встановлення сонячних панелей – це спричиняє розкол у великій родині Соле. Вперше вони зустрічаються з невизначеністю життя й ризикують втратити більше, ніж свій фруктовий сад.
В інтерв’ю для cinema daily us Карла Сімон розповіла, що ідея фільму «Алькаррас» зʼявилася ще під час написання сценарію до її автобіографічного дебюту «Літо 1993». Тоді помер її дідусь і вона думала про те, що би сталось, якби зникли дерева, які він посадив? Це дало поштовх дослідженню фермерського життя, щоби виявити, що знецінює їхню роботу з боку неоліберального уряду та зажерливих корпорацій. Зокрема відкрилася сумна правда про низьку вартість фруктів, вирощування яких не може окупитися на ринку. Через це молоді покоління не хочуть працювати на родинних фермах, і зрештою фермер(-к)и продають свою землю та переїжджають у міста.
Сімон створює натуралістичне середовище і цього ж постійно вимагає від своїх непрофесійних актор(-ок)ів. Їхня гра коливається від стихійної жвавості до жадібного імпровізованого артистизму. За словами Сімон, для неї було важливо мати актор(-ок)ів, які пов’язані з землею її дитинства. Щоби вони були фермер(-к)ами зі специфічного іспанського регіону, каталонської автономії, де є своя мова, культура та історія. Для цього Сімон витратила приблизно рік на прослуховування 9000 людей в різних селах Каталонії, відвідуючи фестивалі та ярмарки, щоби побачити, як співпрацює громада та фермер(-к)и.
Зрештою, органічні навіть діти, які грають Іріс (Айнет Джуну) та її двоюрідних братів-близнюків Пере та По (Джоель та Ісаак Ровіра). Вони, як стихійне лихо, що проходить плантацією, час від часу створюючи собі чи то прихисток із піддонів для фруктів, чи то космічний корабель з металобрухту.
Із цієї невимушеної дитячої магії розпочинається «Алькаррас», яку перериває неочікуване втручання прогресу у вигляді машин, які мають намір роз’єднати сім’ю. З кожним довгим днем на плантації Соле відчувають розчарування та злобу від того, що втрачають набуте в кількох поколіннях. Тепер, імовірно, їхнє життя повільно згасне в темряві. Лише брат Кіме, Сіско, знаходить себе в нових умовах та стає одним з тих, хто вибирають розвиток сучасності та побудову технологічної плантації, що зумовлює втрату сімейної пам’яті.
Неореалістична дійсність, яку зобразила режисерка, створювалася для того, щоби якнайкраще зобразити важке та гнітюче життя сільських мешкан(-ок)ців, яких поглинає швидкий розвиток технологій і незахищеність законом малих бізнесів. Це створює контраст із державою, що підтримує середні й великі бізнеси, надаючи мільйонні субсидії на розвиток.
Історична домовленість на словах між сім’ями Соле та Піньйола приходить до відвертої зради. Герой Рохеліо це усвідомлює, але режисерка приховує від нас його справжні емоції: страждання від почуття провини, що не вийшло зберегти спадок чи усвідомлення прожитого, яке дає зрозуміти, що «обіцянка» не коштує й розчавленого персика.
Це призведе до найбільш драматичної сцени в «Алькаррасі», коли Рохеліо у своїй тіньовій безсловесності, дійде до пострілу старим кишеньковим пістолетом у фінікове дерево, яке було гарантом угоди з родиною Піньйола. Цим він ніби обрізає стовбури спільної пам’яті, залишаючи лише слова: «Земля, що ніколи не належить нам, але на якій ми завжди працюємо».
Думаю, що цю ідею найкраще розкриває Скотт Барлі в короткому метрі «Тіні», де він демонструє важкий катарсис самотності та бажання забути минуле за допомогою мовчазних контрастних тіней, що поступово вкривають героя до повного мороку.
Головною темою у фільмі Сімон є пошук та збереження сімейної пам’яті, яка має своєрідну інтимну спільність. Пам’ять, що проростає крізь покоління у вигляді корінь дерев, але також зачіпає втрату (своєрідне падіння дерева) і відновлення (новий початок після посадки насіння).
У своєму короткому метрі «Лист матері для сина» (2022) Сімон намагається відновити та зберегти загублену пам’ять про власних батьків, яких режисерка втратила в ранньому дитинстві. Так вона прийшла і до свого дебюту, про який я писав на початку, але також Карла Сімон вирішила створити зображення власної пам’яті для сина, щоби йому не треба було проходити через цей болісний етап втрати й пошуку.
Карла починає експозицію фільму з того, що втратила матір. Далі йдуть кадри молодої оголеної й вагітної Карли, де вона розповідає про пережитий біль, пошук і бажання передати сину те, що не мала можливості отримати – пам’ять про себе, рідних, батьків, дідуся і бабусі, їхніх друзів тощо. Наприкінці Сімон показує те, що могло би статися, якби вона зустрілася зі власною матір’ю і сином.
В «Алькаррасі» операторська робота Даніели Касіас допомагає передати меседжі Сімон. Вона створює природний темп, де бурхливо-спокійний політ камери переноситься вітром між кожним членом сім’ї та самою плантацією. Камера намагається дивитися очима тих, кого знімає: від шибайголов-дітей, які проносяться плантацією, знищуючи врожай, до сповільнених дорослих, які не бажають боротися.
Водночас у постійних середніх планах втрачається драматична історія старшого героя, який залишається доволі відчуженим зображенням для глядач(-ок)ів. Майже непомітною є і музика Андреа Коха, що, наче шелест, проміння пізнього вечора, легке падіння дощу та вітер, що завиває між деревами. Музика лише огортає тебе, створюючи атмосферу довгого літнього вечора, але не привертає до себе увагу.
Чому «Алькаррас» узяв «Золотого ведмедя» на Берлінале й чим він є для інших людей? Він є теплою згадкою дитинства для тих, хто проводили свої довгі літні дні в сільській місцевості. Але якщо ви мешкан(-ка)ець міста, що постійно змінюється у своєму швидкому ритмі, то фільм буде відчуватися повільним, позбавленим контрастів і блідим, ніби глибоко спорідненим із власною стихійною історією у беззвучному шумі, схожому на штильне море, але з можливим штормом, який все ніяк не починається.
Читаючи ці рядки наче сам поринаєш у спогади разом із автором… Цікава стаття! А родова пам’ять і баланс між минулим та сучасністю – ці питання актуальні для кожного зараз. Дякую!