«Наркокур’єр» Клінта Іствуда: Хороший/поганий і з родиною

Не брудний Гаррі пускається берега

У нового фільму Клінта Іствуда дивна зав’язка, як для режисера, який зарекомендував себе жорсткими вестернами та трилерами. Хоча давайте не забувати про стрічку «Мости округу Меддісон», яка поступово відкрила пізню фільмографію Іствуда, що вирізняється мало не сімейним рейтингом. Отож, Іствуд грає квітникаря з власною фермою. Але у 2005 році справи для його персонажа, Ерла Стоуна йдуть не дуже добре. Інтернет набирає популярності та суспільству стає легше замовляти квіти одним кліком мишки. Старому продавцю нові технології не до смаку. Ерл знаходить роботу кур’єра. Без жодних правопорушень за всі 90 років він береться за цю роботу, адже ризик зупинки транспортного засобу нижчий із чистою репутацією відмінного автомобіліста. Він мало цікавиться об’єктом перевезень. Існує лише одне правило: не зазирати у багаж. Це чимось нагадує правила Джейсона Стейтема у «Перевізнику», але такі закони жанру. Та й лише таким способом можна пізнати драматургічну сторону історії.

А історія, як це часто буває, справжня. У 2011 році дев’яносторічний Лео Шарп розповів у інтерв’ю про свій досвід наркокур’єра. Як і годиться в Голлівуді, статтю швидко викупили для екранізації. Першим режисером для проекту значився Рубен Фляйшер, але згодом той зацікавився «Веномом». Коли ж до проекту приєднався Клінт Іствуд, то за віком він підійшов і для ролі головного героя. Звісно, сценарій довелося трохи переписати разом із Ніком Шенком. Раніше він працював над «Гран Торіно» – ймовірно, найкращому з пізніх робіт Іствуд. Разом з тим, «Наркокур’єр» по суті перетворюється на режисерське висловлювання про сучасний стан справ. Подеколи згадується цей чудовий мем із «Сімпсонів», де батько Гомера з’являється у місцевій газеті з написом «Old man yells at cloud».

Доволі високі оцінки стрічки часто супроводжуються словами, мовляв для самого Клінта Іствуда це може стати лебединою піснею. У якісь моменти «Наркокур’єр» і справді здається заповітом, але чому ми списуємо Іствуда завчасно? У енергії йому точно не відмовиш. Коли його персонаж з’являється на екрані, то навіть при кумедній зав’язці він все ще утримує погляд і має розважальну натуру. Власне це і рятує прямолінійність Іствуда – розважальність. У надзвичайно серйозних ситуаціях режисера підводить відчуття міри та від моралізаторських інтонацій йому вкрай важко відмовитися. Тому постає питання, чи готові ви йому це пробачити. Адже від цього залежить сприйняття фільму.

Дев’яносторічний персонаж Іствуда подорожує Америкою на своєму старенькому автомобілі, з часом змінює його на вишуканіший і перетворюється на впевненого дилера, який не тямить, куди втрапив. За зовнішньою оболонкою одноповерхової Америки ховається відрефлексована режисером ностальгія за XX століттям. Старому ветерану некомфортно живеться серед нової політкоректності та стандартів, які оповили суспільство. Але для Іствуда існує лише один стандарт – чесність та справедливість. Тому персонажі «Наркокур’єра» цілковито позбавлені багатошаровості. Зі своєю одноманітністю вони роблять все не з власної волі, а через життєві обставини і тому відчувається певна надуманість. Наприклад, родина Ерла не може пробачити йому відсутність на найважливіших подіях у сім’ї, адже він присвячував свій час квітам. Дванадцять з половиною років із ним не говорила донька, але у раз вони йому все пробачають, коли він приїздить до хворої колишньої дружини. Звідки взялася ця ненависть? Дійсно через якесь захоплення квітами? Чому вони не приїздили навідати старого самі, адже йому вже 90 років? Всі ці питання залишаються без відповіді.

Тим страшніше повертатися до попередніх робіт Клінта Іствуда, які, схоже, теж можуть здаватися вельми надуманими у своїй структурі. Повчальність режисера у «Наркокур’єрі» досягає проповідницьких масштабів наприкінці стрічки. Іствуд пояснює важливість родини персонажу Бредлі Купера, наче школяру. І той його уважно вислуховує та цінує його думку, адже він вже «пожив на своєму світі». Цей лиск найліпше помітний не в окремих епізодах, а крізь весь хронометраж. У фільмі Ерлу вдається переспати з двома жінками водночас (двічі!) у свої 90 років. Звісно, ніхто не уникає жартів про слабку серцево-судинну систему. Та фільму конче не вистачає  самоіронії, у якій жартують не над очевидним, а над ситуативним. Врешті-решт Іствуд не втрачає можливості викрутити напругу повністю, коли на дорозі його персонажа зупиняє коп, але не здатен трохи приспустити цю напругу у буденних ситуаціях із родиною.

Загалом «Наркокур’єр» може стати чудовим guilty pleasure для непримхливої компанії завдяки сюжету, схожому на «Пуститися берега»: чоловік займається нелегальною роботою, аби брудними грошима допомогти своїм друзям та родині. Ну хіба не справжній Робін Гуд?  Втім, якщо дивитися кіно свіжим поглядом, забувши про здобутки жанру, то навіть через такі лінзи у Клінта Іствуда вийшов досить посередній фільм, який пропонує традиційні цінності, але намазує їх дуже товстим шаром монологів протягом двох годин стрічки.

The Mule
2018
режисер: Клінт Іствуд
жанр: детективна драма
у головних ролях: Клінт Іствуд, Елісон Іствуд, Бредлі Купер

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: