Berlinale-2019: PJ Harvey, комуністичний Китай та найгірший фільм конкурсної програми

Щоденники Берлінського кінофестивалю-2019

Прощавай, сину мій

So long, my son, реж. Ван Сяошуай

Йаоюнь та Ліюнь живуть як звичайна робоча сім’я у комуністичному Китаї. Їхню ідилію руйнує смерть сина, який потонув на водосховищі. Вони всиновлюють хлопчика, назвавши його іменем померлого сина. Та це не допомогло їм замінити втрачене. Крізь десятиліття Йаоюнь та Ліюнь спробують витримати вагу часу, який неминуче розчавить їх страшною правдою про смерть сина наприкінці фільму.

Дивно бачити у конкурсній програмі стрічку, яка жорстко критикує політику КНР, адже за чутками саме через це з конкурсу зняли фільм Чжана Імоу «Одна секунда». Режисер Ван Сяошуай досить різко пройшовся по забороні народжувати більше однієї дитини і жорсткому робочому графіку робітників заводів. Утім, це лише тло історії. За три години глядача проводять через вісімдесяті, дев’яності та двотисячні, де головному герою стає непереливки витримувати життєві муки. І хоча «Прощавай, сину мій» мало схожий на екзистенційну драму, жодна стрічка з програми Берлінале не змушує так замислитися над буттям. Найбільше вражає чесність висловлювання, де режисер не приховує свого захоплення та обурення. Всі емоції персонажів на поверхні та це неабияк мотивує пустити сльозу, коли вмикається чудовий саундтрек. Власне, у цьому фільмі взагалі нема чого соромитися, адже такої відвертості у китайському кіно не було давно. Якщо нещодавній «Попіл – чистий білий» скидався на стриману драму, то будьте певні, що у КНР не бракує різноманіття. Залишилося лише дочекатися результатів конкурсу і тоді стане відомо, чи зачепила родинна сага Жульєт Бінош та решту журі, чи ні.

A dog called money

реж. Сімус Мерфі

PJ Harvey – це любов. Якщо виникають будь-які сумніви, то завжди можна послухати її музику. Коли її колеги придумують політичні памфлети, вона конструює складні тексти, в яких не так легко простежити суть, але легко знайти серце співачки, яке переживає. У 2016 році PJ Harvey випустила альбом The Hope Six Demolition Project. Він спершу був арт-інсталяцією: відвідувачі могли прослідкувати запис альбому, навідуючись до студії співачки, яку вона побудувала спеціально для створення платівки. З режисером Сімусом Мерфі вона познайомилась і того раніше. Разом вони подорожували до Афганістану, Македонії та відвідували Вашингтон, для того щоб познайомитися з містами та надихнутися. Як результат, Мерфі зняв про це документальне кіно, назвавши його назвою одного з треків платівки.

PJ Harvey співає про буденне і тривожне: запостілу будівлю міністерства внутрішніх справ у Афганістані, про «комуну щастя» у Вашингтоні та, власне, кілька треків про часи, які не змінюються, адже завжди були пласким колом. Політично заряджене кіно Мерфі б’є боляче в ціль вже наприкінці, коли риторика Трампа перемогла у 2016 році. Кадри з праймеріз чітко лягають під музику співачки й утворюють цілком завершене висловлювання про стан нинішнього світу із залюдненими митницями біля Європи і занедбаними вулицями Кабулу. З одного боку це сумно, але з іншого важко не посміхнутися, коли PJ Harvey випадково римує you can’t з вульгарним висловлюванням.

Еліза і Марчела

Elisa y Marcela, реж. Ізабель Койшет

Знайдено поки що найгірший фільм конкурсної програми. Хоча, здавалось би, ніщо не передвіщало біди. Навіть логотип Netflix давав надію на те, що Коксі зняла потужне квір-кіно. Історія двох лесбійок, які одружуються попри ненависть католицької церкви до одностатевих шлюбів, зроблена у чорно-білих тонах і візуально нічим не ганьбить себе. Але вже через хвилин 15 розумієш, що імітація під старе кіно повністю розвалюється завдяки геть сирій романтичній лінії.

У сценах сексу Ізабель Койшет надто сором‘язлива, тому обмежується прелюдіями (одна з них – за участі восьминога!). Для емоційного зв’язку із головними героями режисерка теж нічого не придумала, окрім як посадити акторок на стілець і змусити читати одна одній листи, коли на екрані водночас показують написані літери на папері. Пам‘ятаєте в ідіотському, але милому фільмі «Містер Бін їде у відпустку» був персонаж Віллема Дефо, який грав претензійного режисера на Каннському кінофестивалі? Його фільм переповнювався псевдометафорами, закадровим голосом, який описує побачене глядачами на екрані, і рештою нонсенсу. «Еліза і Марчела» могли би позмагатися в конкурсі з таким фільмом. Драматургія стрічки бовтається, наче головні герої на початку фільму. Дуже шкода, що меседж про визнання одностатевих шлюбів, має ось таку пласку брошуру у вигляді фільму Ізабель Койшет.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: