Назва програми «Опівнічний сеанс» звучить доволі іронічно для міста, в якому діє комендантська година. Іронією можуть похвалитися і більшість фільмів секції. Звісно, коли не намагаються нас залякати чи шокувати.
Цьогоріч програмери поєднали тут фолк-горори з різних країн, кілька чорних і жорстоких кримінальних комедій та абсолютно вільні від будь-яких стереотипів квір-стрічки.
Побачити їх можна буде під час фестивалю «Молодість», який проходить з 21 до 29 жовтня 2023 року. Тим часом розповідаємо що та чому може вас зацікавити.
«Тигрові смуги»
Tiger stripes,
реж. Аманда Нелл Іу
«Тигрові смуги» – кандидат на «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм» від Малайзії. Цей статус не завадив цензурувати стрічку в національному прокаті. Такий парадокс багато у чому пояснює той баланс стриманості та сміливості, яким фільм підкупає.
У центрі сюжету – школярка Заффан, у якої починаються перші місячні. Її подруги попереджають: кров приваблює демонів. Втім, і без демонів достатньо проблем з власним тілом. І поки героїня займається ними, маленьке селище починають тероризувати злі духи.
Те, що відбувається на екрані багато в чому нагадує суміш кліпів бангладешських треп-реперів Bhanga Bangla і фільмів Апічатпонга Вірасетакула («Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя») та Джулії Дюкорно («Сире»). І у цю суміш Аманді Нелл Іу вдало додає смислове наповнення: теми релігії, шовінізму, булінгу, ролі жінки у патріархальному суспільстві та багато-багато інших.
Сюжет цієї стрічки вже на рівні опису дає зрозуміти, що ми побачимо щось шалене. Молодий священник намагається приховати свою гомосексуальність, у той час, як його коханець-інопланетянин хоче перетворити Землю на планету гомосексуалів. Між ними стає Капітан Феґотрон, який вирішить долю світу.
Це – максимально гротескний у хорошому сенсі кемп, який закривав перший фестиваль квір-кіно SUNNY BUNNY. Всі кольори тут – яскраві, жарти – нарочиті (і при цьому смішні), а перипетії сюжету – лише абсурдні.
Загалом складно радити це кіно, але якщо ви не маєте упереджень і знаєте такі імена, як Грегг Аракі, Брюс Лабрюс і Джон Вотерс, то швидше за все і «Капітан Феґотрон» вам сподобається.
«Капітан Феґотрон рятує всесвіт»
Captain Faggotron saves the Universe,
реж. Гарві Реббіт
«Шепіт гір»
Whispering mountains,
реж. Йягат Мануварна
«Шепіт гір» на початку обережно нас попереджає, що фільм створювався ще до ковіду. Ця засторога має сенс, адже тут ітиметься про епідемію самогубств, яка охопила Шрі-Ланку. І поки люди пачками помирають, влада разом з представниками релігії отримує з цього зиск.
За метафорою вірусу нескладно побачити алюзію на хвороби, які роз’їдають суспільство. Це, звісно ж, корупція, а ще – байдужість. Песимістичний настрій картини та її багато в чому малорухомі довгі плани можна проасоціювати зі зневірою у зміну соціального устрою, яка зрештою знайшла вихід у рішучих протестах у 2022 році.
Цікаво, що подібний сюжет (і вірус) вже показав у 2005 році японець Сінджі Аояма у фільмі «Мій Бог, Мій бог, чому ти мене покинув?». Щоправда, там хворобу лікували нойз-роком, а не ритуалами. І, здається, це значно дієвіше лікування.
Тереза Нвотова зняла справді страшне кіно, де змушує нас боятися то чорної магії, то місцевих селян і селянок. За її демонологією змії можуть бути друзями, а вовки – німими спостерігачами, у той час як люди – швидше жорстокими та злими, ніж чуйними та турботливими.
Тут розповідається про молоду жінку, яка повертається до рідного селища після тривалої відсутності, щоб увійти у спадок. Її повернення не дуже подобається місцевим жителям, адже дівчина поселяється у хижі загиблої відьми. З цього моменту між ними починається прихована ворожнеча, яку розкручує ціла серія співпадінь.
Фолк-горор з Локарно не схожий на типові картини з цього фестивалю – він не повільний і дуже сюжетний. Але при цьому доволі вигадливий у своїй кіномові, кульмінацією якої стає сцена з флуоресцентними тілами в нічному лісі.
«Нічні сирени»
Nightsiren,
реж. Тереза Нвотова
«Вночі всі коти чорні»
At night all the cats are black,
реж. Валентін Мерц
Зйомки порно десь у сільській місцевості припиняються внаслідок зникнення режисера (якого грає сам постановник «Вночі всі коти чорні»). Поки знімальна команда намагається його знайти, до справи підключається поліція.
Попри синопсис очікувати від кіно детективної лінії не варто. Значно більше Валентіна Мерца цікавить краса кадру та еротичні натяки у слоу мо (як-от повільне наливання молока). Фільм сповнений самоіронії, але цей гумор дещо утаємничений, тільки для своїх.
Насправді «Вночі всі коти чорні» дещо незручно почувається у рамках «Опівнічного сеансу». Стрічці явно місце у вже неіснуючій секції квір-кіно Sunny Bunny, де вона би виглядала значно виграшніше.
Шейн Аткінсон явно колись впав у чан з фільмографією братів Коенів. Тож у своєму повнометражному дебюті використовує весь арсенал «двуголового режисера», як називають себе брати.
Тут є говіркі ковбої, дружини, що зраджують з недалекими коханцями, мовчазний та невблаганний антагоніст і, звісно ж, велика сума грошей, яка комусь-таки і дістанеться. Мотелі, де відбувається найстрашніше і величні пейзажі, спокій яких не потурбує жодне насильство. А ще – вбивства. Багато-багато вбивств.
Аткінсон вправно зшиває свого коенштейна, заявляючи, що кримінальні чорні комедії ще житимуть деякий час. Хотілося б це ж сказати і про героїв його дебютного фільму.
«ЛаРой»
Laroy,
реж. Шейн Аткінсон
«П’яниця»
The drunk,
реж. Андре Маркеш
Андре Маркеш нещадно та довго показує нам, чим фільм завдячує своїй назві, але при цьому не втрачає віри у свого героя Рожеріо. «П’яниця» розповідає про алкоголіка, який одного разу вирішує допомогти жінці, що призводить до серйозних неприємностей.
Ця наївна віра режисера у те, що кожен може стати героєм багато в чому нагадує класичне американське кіно, де яка б жесть не відбувалася, а справедливість (згідно моралі свого часу) – обов’язково перемагає.
Та поки це станеться – ми перекинемо з героєм не одну чарочку і встигнемо вивчити кожен куток його неприбраної кімнати. Єдине, що залишиться поза нашою увагою – логіка вчинків деяких персонажів та персонажок на екрані.
«Люта Ґрейс» змальовує важкі будні філіппінської трудової мігрантки з дитиною, яка отримує щедру пропозицію попрацювати у заможному домі. Гонорар за цю роботу зможе забезпечити їй громадянство, але для цього доведеться ховати доньку у шафах та під ліжками. Втім, виявиться, що у цих же шафах ховаються скелети хворого власника будинку, який тижнями не приходить до тями.
Стрічка Періса Зарсилла дуже вдало прикидається горором і використовує скримери за нагоди і без. Фільм безжально кепкує з нас, коли раптовими гучними звуками підкреслює просто появу у кадрі дівчинки або безглузду гру у піжмурки. Згодом ці загравання виправдають себе, але чекати на них доведеться доволі довго, як і годиться розумному слоу бьорнеру.
При всій іронії «Лютої Ґрейс», фільм доволі точно показує безправне становище трудових мігрантів та мігранток. Ба більше, саме це і дозволяє фільму триматися купи і балансувати свою іронію, яка, подекуди, дуже втомлює.
«Люта Ґрейс»
Raging Grace,
реж. Періс Зарсилла
