З нагоди інтернет-прем’єри Moviegram розпитав Микиту Лиськова про «The End» та погляд автора на мультиплікацію. Він розповів, як робити кіно без бюджету, чи важко йому вбивати персонажів та чи може мультиплікатор не бути художником.
Я хотів спробувати зробити фільм без центрального героя і змішати різні стилістики, як ніби хтось сидить перед телеком і перемикає канали. Мені було цікаво спробувати, що з цього вийде, і як на це глядачі відреагують. Такий експеримент. Взагалі, кожен мій фільм – це експеримент, мені подобається робити те, що я досі не робив.
Коли ти робиш кіно без бюджету і нікому нічого не винен, то все можливо. В українській анімації дуже багато ще невипробуваних ходів і тем, а український глядач мало що бачив. У світовій практиці рішення з великою кількістю мікросюжетів далеко не нове. Мені особисто на думку спадає і «Казка казок», і «External world», і «Simphony 42».
Перший елемент «The End» був придуманий років п’ять тому, але який саме – я не пам’ятаю. Справа в тому, що ця історія складається з незакінчених мультфільмів. До мене приходила ідея, я починав її реалізовувати, а потім обламувався і відкладав. Наприклад, сцена, в якій персонаж ставить лайк, натискаючи на спину. На її основі я хотів збудувати цілий світ, де в якому персонажі ставлять одне одному лайки й таким чином оживляють одне одного. Але не пішло, я зробив цю сцену, і зрозумів, що немає сенсу продовжувати – все і так зрозуміло. Лише за пару років я помітив, що в пам’яті комп’ютера накопичилося без кінця-краю таких історій – більше десяти штук – і я спитав себе: а чому б їх не склеїти? Почав монтувати, між історіями почав з’являтися зв’язок, потім домалював щось нове й історія почала складатися.
Сюжет із равликами на обличчі почався з одного малюнка. Коли я його намалював та виклав у Фейсбук, він почав збирати лайки та коментарі. Люди писали, що дійсно існує така косметична процедура, коли тобі на обличчя садять равликів, а вони з’їдають стару шкіру. А ще, коли мій батько побачив цей малюнок, він дуже яскраво зреагував – сказав «Яка гидота! Нікому це не показуй, фу!» Після цього я зрозумів, що просто повинен вставити це у свій фільм.
Микита Лиськов
Я хотів розважитися, створення мультфільмів для мене – спосіб боротьби з реальністю, яка пекельно нудна.
Так виглядає анімаційний нарис до цієї сцени. Я зробив його для того, щоб визначитись із таймінгом та правильно розрахувати падіння равликів.
Ми всі помремо, ось і вся мораль. Хоча мені й не хотілося вбивати собачку, але я не зміг придумати спосіб її врятувати. Але якщо ви прислухаєтеся, то почуєте, як вона гавкає зсередини розчавленої машини. Тож загинули не всі.
Не можу сказати, що я шанувальник Магрітта, і зв’язок з ним у фільмі не бачу.Скоріше мені ближчий Хармс, його чорний гумор, абсурд. Чому світ [мультфільму] такий? Тому що наша українська реальність абсурдна, ми здійснюємо дурниці, наступаємо на граблі і постійно когось у цьому звинувачуємо. Мене це лякає, але й надихає.
Я хотів розважитися, створення мультфільмів для мене – спосіб боротьби з реальністю, яка пекельно нудна.
Я шанувальник Прійта Пярна. Він легенда естонської анімації, у нього є все, що я люблю: чорний гумор, абсурд, вільна стилістика.
У мене немає улюбленців у кіно, я фанат анімації. Але багато разів переглядав «Марго на весіллі» Ноя Баумбаха, та досі не зрозумів, чому ж він мене чіпляє. Напевно, подобається багатосюжетність, переплетення історій і доль.
Зараз мені подобається Джеймі Хьюлетт, відкриваю для себе його роботи поза проектом Gorillaz. Дуже сильний рисувальник. До речі, з кліпів Gorillaz у мене і почалася тяга до анімації. Та ще з кліпу Radiohead – «Paranoid android», і ще Дельфіна – «Срібло». За часів мого дитинства, без інтернету, музичні канали були єдиним джерелом авторської анімації.
Якби від мене залежало, то діти б не дивилися мультфільми – вони б створювали їх самі.
Я не режисер. Режисер – це той, хто керує людьми, спрямовує їх, як диригент. Я ж скоріше художник, який просто малює собі на втіху.
Якщо ти не художник, ти можеш бути мультиплікатором. Але ти повинен мати гроші, щоб платити художникам, які будуть малювати за тебе.
Я люблю Хаяо Міядзакі, хоч він і комерційний. Якби вся комерція була такою, я б із задоволенням [її] дивився. А так, на мій погляд, в комерційній анімації не вистачає дива, таємниці, комерція занадто сюжетна і зрозуміла – а я не люблю зрозуміле кіно.
Якби від мене залежало, то діти б не дивилися мультфільми – вони б створювали їх самі. Створювати набагато цікавіше і корисніше, ніж дивитися.
Нам [в Україні] потрібен обмін досвідом, покази європейської анімації, ретроспективи класики. Потрібно запрошувати сюди європейських художників з майстер-класами. А то ми варимося у власному соку, відокремлені від решти світу, мислимо радянськими шаблонами, закомплексовані і боягузливі у творчості.
Я не режисер. Режисер – це той, хто керує людьми, спрямовує їх, як диригент. Я ж скоріше художник, який просто малює собі на втіху.
У кіно для мене найголовніше – співпереживання. Я дивлюся мульт, і він починає керувати моїми емоціями. Я починаю сміятися, чи мені стає сумно, або я відчуваю огиду, неважливо, що саме – жодне мистецтво не може маніпулювати нами так сильно, як кіно. І нехай фільм буде примітивно намальований, в кілька ліній, мені байдуже. Емоції – ось що повинно бути. А слово «талант» я намагаюся вживати якомога рідше, [адже] за талантом завжди стоїть несамовита праця. Тож халяви не буде, і не мрійте!
