Рецензії
«Час жити»: життєствердна історія про кохання та смерть
Коли Ендрю Гарфілд зустрів Флоренс П’ю
Меню
Меню
Широку популярність Наталка Ворожбит здобула після виходу серіалу Валерії Гай-Германіки «Школа» та фільму про бої за Донецький аеропорт «Кіборги». В серпні 2019-го року Ворожбит, за підтримки УКФ та кінокомпанії Kristi films, розпочала зйомки свого режисерського дебюту – екранізації власної театральної п’єси «Погані дороги». Про шлях до режисури, навчання та волонтерство на Донбасі Наталя розповіла Moviegram.
В мене не було здібностей до точних наук чи іншої корисної діяльності, зате з дитинства я щось писала і переймалась чужими історіями. До Літературного інституту я потрапила випадково. Його мені порадив викладач з драматургічної студії. Моє дитинство пройшло в босяцьких районах Києва, у звичайній родині, тому творчі професії були тоді чимось недосяжним. Все вдалося завдяки низці збігів. Була навіть думка провчитись декілька років, а потім піти в театральний, стати актрисою. Та я закінчила інститут. В дипломі значиться «Літературний працівник».
Аж ніяк. Загалом, в Літінституті я отримала суто філологічну освіту. Мене сформував не інститут, а саме середовище, куди я потрапила поза ним. Під час навчання я почала брати участь у драматургічному фестивалі «Любімовка», саме для нього писала свої п’єси. Там проходило їх публічне читання і обговорення. Коло було дуже конкурентоспроможним, тому драматурги там вчилися один в одного. Невпинно росли у своїх навичках. Це стало для мене поштовхом для розвитку, моєю головною школою.
Так, і цей рух просто перевернув розуміння про пострадянський театр. Відверті п’єси про сучасність для фестивалю писали драматурги з різних країн. Було відкрито багато нових імен. Потім його учасники створили документальний Театр.Doc. Відвертий, провокаційний, гостросоціальний і справді сучасний. Кожна нова вистава як вихід з зони комфорту для глядача.
Театр не приносив гроші. Мене взяли в газету. Видання належало до однойменного холдингу, що випускав абсолютно трешове шоу. Я писала листи від читачів і сама ж давала на них відповіді-поради, одна з моїх колонок мала назву «любов і секс», ну, ви розумієте як це було весело. Зі мною працювали майбутні світила сучасної драматургії, бо їм усім треба було винаймати квартири в Москві та щось їсти. Потім мені запропонували в тестовому режимі написати серію для серіалу. І в мене це так добре вийшло, що скоро я пішла з газети і почала писати для телебачення. Паралельно мене почали ставити в театрі. І це дві абсолютно різні історії.
Кожна нова вистава як вихід з зони комфорту для глядача
У 2005-му році сталась Помаранчева Революція та я поїхала додому, куди завжди хотіла повернутися. В Москві я почувалась досить впевнено, але недостатньо комфортно. Я залишалася там чужою. Дарма, що в моєму творчому середовищі мене оточували хороші люди, які гарно мене сприймали і допомагали, але саме в Росії я відчула себе справжньою українкою. Регулярно траплялися люди, які підіймали питання Криму, не сприймали те, що Україна стала самостійною, була у цьому спілкуванні якась огидна зверхність. Тому, на початку Помаранчевої Революції, я вирішила повернутись додому. Та я продовжувала писати сценарії для російських серіалів, кіно та театрів. Мене влаштовувало жити тут, в Києві, і працювати у Росії. Але у 2014 році я припинила усі комерційні зв’язки з Росією, це був мій моральний вибір.
Представники творчої спільноти зібралися на волонтерську місію на Донбас. Я погодилась відразу, хоча тоді було страшно. Думала, та хто мене за язика тягнув? Приїхав з Німеччини мій друг, документаліст, режисер Георг Жено. Він планував робити тут проєкт про Майдан, а почалась війна. І ми поїхали разом на Схід, в місто Миколаївка, допомогти відновити там зруйновану школу, зробити дітям свято на Святого Миколая. Діти сприйняли нас доволі вороже, вони були психологічно травмовані, гостей з Києва сприймали як ворогів. Ми швидко зрозуміли, що одного нашого приїзду не достатньо для допомоги і для того, щоб зруйнувати стереотипи. Ми вирішили приїздити регулярно, щоб в них з’явилась віра в нас, надія на краще. А згодом зробили з підлітками цієї школи документальну виставу.
Спочатку народилась перша вистава «Моя Миколаївка», де 13 підлітків ділились зі сцени важливими для себе історіями, що особисто пережили під час війни. Спочатку ми вислуховували цих підлітків. Це були багаточасові монологи, які потім треба було довести до десятихвилинного концентрату з болі й любові. З цих монологів по десять хвилин ми створили виставу. Потім за цим принципом стали працювати з іншими людьми, як на Донбасі, так і на Заході та в центрі України. В основному це були переселенці з Донбасу, підлітки та військові. Ми створили з ними понад десяти вистав. Проєкт отримав помітний розголос. Діти з Миколаївки їздили на гастролі не тільки Україною, але й в Європу. На основі вистави «Моя Миколаївка» було створено документальний фільм «Школа №3», що отримав гран-прі секції Generation 14plus на Берлінале. Ми навіть уявити собі не могли нічого подібного.
Так, я зібрала багато матеріалу. В основі «Кіборгів» були щирі розповіді військових. Для мене це була складна робота, я взагалі не люблю брати інтерв’ю, а тут потрібно було знайти контакт з бійцями. Я почувалась ніяково, адже хто я для них, як я, жінка, що не воювала, можу зробити фільм про війну? Та завдяки одному з консультантів-добровольців, що має театральну освіту, це стало простіше. Він возив мене військовими частинам, знайомив з бійцями, допомагав налагодити з ними контакт. Я створювала сценарій на основі тих історій, що найбільше вразили, запам’ятались. Фільм вийшов чоловічим. В ньому майже не знайшлося місця для мене, моїх особистих рефлексій.
Це були багаточасові монологи, які потім треба було довести до десятихвилинного концентрату з болі й любові
Коли мені запропонували в Лондоні написати щось про Донбас, я вирішила зробити це на основі тих переживань і вражень, які не увійшли в сценарій «Кіборгів». Так народилися шість новел про людей, що травмовані війною. Специфіка театру Royal Court у миттєвій реакції на нагальні світові проблеми, в тому числі воєнні конфлікти. П’єса з успіхом пройшла там у 2017 році. Приблизно тоді я мала розмову з продюсером Юрієм Мінзяновим. Він, прочитавши п’єсу, запропонував адаптувати її під кіносценарій. Так я і зробила. З шести новел буде екранізовано лише чотири. П’ята новела – це монолог, а за шосту, найжорсткішу, я просто побоялася братися через брак досвіду.
Насправді, я давно не погоджувалась із багатьма інтерпретаціями своїх текстів як на сцені, так і в кіно. Щоб не бути вічно незадоволеним драматургом, я повинна була сама пройти цей шлях: від ідеї, сценарію до режисерського втілення. Тож коли Юра Мінзянов запропонував мені виступити режисером «Поганих доріг», я погодилась, не вагаючись. Адже, не до кожного сценариста приходить продюсер зі словами «Давай, ти зніматимеш це сама». Дуже вдячна йому за довіру.
Я відповідаю за основний творчий задум і працюю з акторами. Як режисерка я – дебютант. Не вистачає технічних знань, зокрема про роботу оператора, специфіку монтажу, вони приходять з практикою, тому зараз я багато раджусь зі спеціалістами та вчуся прямо на майданчику. Мені пощастило з акторами – вони в мене довірливі і відкриті. Під час кастингу я відчула цей режисерський азарт – знайти свого актора. Наразі складно сказати, чи зійшлися мої уявлення про професію режисера з реальністю і моїми можливостями. І чи продовжу цим займатись в майбутньому – це залежить від результату. Я маю бути ним задоволена хоча б в якійсь мірі.
Ця п’єса написана таким чином, що її легко адаптувати під кіно. Та складність у тому, що мають бути максимально реалістичні декорації, костюми, акторська манера гри. Глядач у кіно не пробачає цілковитих умовностей. Це ж не театр, де машиною може служити будь-яка коробка. Тут навіть місця для зйомок намагаємось підібрати схожі на реальні, де все відбувалось. За консультаціями звертаємось до кадрових військових.
Наразі складно сказати, чи зійшлися мої уявлення про професію режисера з реальністю і моїми можливостями
Наш головний глядач – це не стільки люди, які були на війні, скільки ті, хто її ігнорують. Також, за словами продюсерів, Юрія та Дмитра Мінзянових, це кіно фестивальне. Тому я думаю також про те, як його сприйматимуть на Заході, з яким посланням я до них прийду.
Коли Ендрю Гарфілд зустрів Флоренс П’ю
Найважливіші фільми п’ятого та шостого днів фестивалю
Головні прем’єри третього та четвертого днів фестивалю
Як «жовтий» піджанр вплинув на світовий кінематограф і до чого тут Україна