За свою тривалу кар’єру у радянському кінематографі Олександр Довженко, втім, як і багато інших радянських режисерів, встиг побувати і кінореволюціонером, і тим, хто був вимушений знімати пропаганду, аби догодити владі. Однак, навіть сьогодні саме з ім’ям цього режисера асоціюється український кінематограф. І ця символічність ролі самого Довженка римується з тими авторськими пошуками, які відбуваються зараз у сучасному вітчизняному кіно. Ці пошуки не безнадійні, але переважно у них немає того ступеню трансгресії, тобто радикального прориву назовні, який проявлявся у кінематографі Олександра Довженко.
Варто підкреслити, що в радянський кінематограф Довженко увійшов, не маючи жодної профільної освіти. За його плечима був досвід роботи ілюстратором у Харкові, в тому числі і для ВУФКУ. Якісні плакати до фільмів завжди були у ціні, а Олександр створював по-справжньому концептуальні роботи, що немало розповідали про переваги стрічок. Подекуди краще за ці ж фільми, як би це парадоксально не було. За досить короткий термін він став членом двох великих творчих організацій: Союзу пролетарських письменників «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». «У червні 1926 р. я просидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і більше не повернувся. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботу до кінофабрики» – писав Довженко у своїй «Автобіографії» про своє раптове рішення зайнятися кінематографом.
Довженко як комедіограф
Чи не найдивніше те, що режисерську кар’єру на Одеській кінофабриці Олександр Довженко розпочав з комедії, вважаючи цей жанр найцікавішим. До того ж, він прагнув деконструкції жанру, який, як він вважав, загруз у надмірній розважальності та шаблонності персонажів. Чи відчував Довженко нерв жанру? Тут варто сказати, що, працюючи в Харківському виданні «Вісті», Довженко набив руку на політичних карикатурах, в яких з’явилось особливе почуття гумору майбутнього класика.
У 1926 році Довженко знімає дві німі короткометражні роботи за власними сценаріями: «Вася-реформатор», над якою він працював разом із Фавством Лопатинським, та «Ягідка кохання». На жаль, стрічка «Вася-реформатор» була втрачена, та достатню інформацію про уявлення режисера природи комедійного дає і «Ягідки кохання», яка поєднує у собі традиції чисто американської буфонади («slapstick comedy») та соцреалізму. Сам Довженко роботу «Ягідки кохання» не вважав вдалою, хоч ті чи інші комедійні, подекуди навіть гротескні, на межі з макабром, тропи будуть присутні в усіх його наступних стрічках, які принесли режисерові вже світову славу.
Народження поетичного кіно
Українське поетичне кіно, на яке досі посилаються сучасні українські режисери, Довженко сформував ще у «Звенигорі» 1929 року. Цей фільм знімали протягом ста днів, він мав складну оповідну структуру і, з точки зору режисури, був екстремально далеким від канонів соцреалізму. Та і взагалі, настільки сильно відрізнявся від сценарію Майка Йогансена, що автор попросив прибрати його ім’я з титрів. Глядачі також не прийняли фільм з гідною увагою. Лише роки потому відбулась суттєва переоцінка стрічки.
У 1929 році вже за своїм сценарієм Довженко фільмує «Арсенал» – драму, що розповідає про події київського січневого повстання 1918 року. Політичний, якщо не сказати більше – пропагандистський по суті, «Арсенал», був надто далеким від заангажованих кіноагіток соцреалізму, в першу чергу, бо Олександр Довженко апелював до гуманістичного осмислення дійсності. Стрічка була тематично та ідейно близькою до «Звенигори»: розповідала про національно-визвольну боротьбу українського народу. Проте «Арсенал» сприйняла вороже і радянська культурна еліта, і влада. Замість прямолінійного політичного замовлення, що говорить мовою кіно, у Довженка вийшла робота, яка вступає в полеміку з радянською ідеологією.
Картина «Земля», знята в 1930 році, сприяла початку серйозного цькування Олександра Довженко, адже фільм, хоч і висвітлював тему класової боротьби, абсолютно не вписався в ті вузькі ідеологічні межі, які пропонувало радянське кіно. А після – у творчості та в цілому в житті режисера – розпочалась криза, викликана у тому числі й публікацією «кінознавчих нотаток» Дем’яна Бєдного під назвою «Філософи», в яких відомий поет з особливим цинізмом пройшовся по ряду радянських кінематографістів, які знімали зовсім не «по-радянськи». У своїй «Автобіографії» Довженко пише так: «Радість творчого успіху була жорстоко пригнічена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». Лише в 1945 році Бєдний вибачиться перед Довженко:
Недавно у кремлівській лікарні престарілий... Дем'ян Бєдний зустрів мене і каже:
«Не знаю, забыл уже, за что я тогда обругал вашу «Землю». Но скажу вам – ни до, ни после я такой картины уже не видел. Что это было за произведение подлинного великого искусства».
(із щоденників О. Довженко)
Водночас «Земля», як й інші частини його кінопоетичної трилогії, закріпила за Довженко світову славу. І, на відміну від прохолодного ставлення вдома, за безсумнівної авторської лояльності Сталіну та компартії картина викликала безліч справедливого захвату у закордонної критики.
«Іван»: вимучений та заборонений
«Іван» – драма про будівництво запруди ДніпроГÉСа – став першим звуковим фільмом Олександра Довженко, сценарій до якого він написав за дванадцять днів, та з самого початку не вважав готовий матеріал вдалим. Перед «Іваном» режисер все ще перебуває у прострації від фактичного знищення критиками «Землі» та відправляється в закордонну подорож, разом з дружиною Юлією Солнцевою. Перед тим він встигає відвідати з лекціями про новий кінематограф Лондон, Берлін, Прагу, під час яких також показує «Арсенал», «Землю» та «Звенигору». Втім, повернемось до «Івана», робота над яким випалила чимало нервових клітин режисерові, адже знімати стрічку довелося в досить жахливих умовах. Часто на майданчику його підміняла дружина, позаяк фільм був знятий:
- на неякісну апаратуру
- з некомпетентними працівниками студії, які фактично вбили звук
- з дуже малою кількістю днів на виробництво.
Саме через часове обмеження «Іван» монтувався протягом декількох безсонних ночей поспіль. Фільм залишився рихлим витвором, який абсолютно не вдовольнив Довженко та дуже скоро став «поличним». «Іван», втім, став фільмом-рубіконом, який дозволив режисеру ще більше зблизитись зі Сталіним.
«Аероград» земний
Фільм «Аероград» і наступний за ним «Щорс» були зняті за прямим наказом Сталіна. До того часу Довженко переїхав разом з дружиною до Москви і, власне, «Аероград» запустили у виробництво на «Мосфільмі». Стрічка, яка закріпила засади поетичної кіномови режисера, вписалася і в межі ідеологічної витребеньки на догоду режиму. Кінотло цього масштабного фільму просякнуто жахом і водночас захопленням від властивої радянському режиму мегаломанії, що знищувала в людині особистість. Довженко про сутність «Аерограду» говорив так: «Чому я створив «Аероград»? Побудували ж Магадан на узбережжі Охотського моря напрочуд швидко, і всім подобається, і всі раді». І дійсно, цей фільм вийшов ескапістським та таким, що творить радянський міф про краще земне майбутнє. Хоча для багатьох воно і не справдилось.
«Я кінорежисер. За все своє творче життя я побачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі на хорошому справжньому екрані, видрукуваної на хорошій плівці кваліфікованими лаборантами».
Кінотеатри жалюгідні, екрани подібні до поштових марок, маленькі, як правило, скрізь, і нікому в голову не приходить, що екрани можуть бути великими і враження від картини зовсім іншим — величним і прекрасним. Звук аморальний і аморальна обробка плівки, брудної, з миготінням «брильянтів», засвіченої і вбогої. На мене находив завжди гнітючий сум при одній лише думці про перегляд картини. Вона скрізь і завжди була гіршою, ніж я уявляв її і творив. І се було одним з нещасть мого життя. Я був мученик в результатах своєї творчості», – писав у своїх щоденниках Довженко.
На дворі вже був 1945 рік. За плечима режисера – епопея «Щорс», нетривале керівництво Київською кіностудією та ряд документальних воєнних хронік, ключові з яких: «Звільнення» та «Україна у вогні».
Показово, що у той час, як він був одним з творців радянського міфу, Довженко до кінця життя залишався українським патріотом. «Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що й знімати фільм треба на Вкраїні, в основному з українськими акторами. Інакше я не мислю собі. Інакше се буде щось аморальне і, по суті кажучи, глибоко неприродне й дикунське» – писав він 1956 року у своїх щоденниках за кілька місяців до своєї смерті.
