«Захар Беркут»: хрестоматія та видовище

У пошуках національних архетипів

Боярин Тугар Вовк разом із донькою Мирославою приїздить у карпатське поселення Тухольщина, на свої нові володіння, які йому подарував князь Данило. Поки Тугар Вовк облаштовується у новій вотчині, донька закохується у Максима – сина старійшини Захара Беркута. Батько категорично проти, однак незабаром кожному з героїв доведеться вибирати, на чиєму він боці та на які жертви готовий піти.

Перший раз хрестоматійна історична повість Івана Франка «Захар Беркут» була екранізована в далекому 1971 році режисером Леонідом Осикою. Стрічка вкрай дбайливо поводилась із літературним першоджерелом, при цьому ідеально вписувалась у канву українського поетичного кіно, втім не стала на один рівень з роботами Параджанова чи Іллєнка, а донині й взагалі встигла забутися.

Тому показовим є фільм 2019 року режисерів Ахтема Сеітаблаєва та Джона Вінна, який намагається бути першим національним блокбастером (або ж навіть патріотичним блокбастером). Одначе, стрічка попутно повторює практично усі помилки, властиві високобюджетним вампукам, розрахованим на максимальний глядацький інтерес. Втім, уточнимо: «Захар Беркут» 2019 року – це перша серйозна заявка на блокбастер як такий у сучасному українському кіно.

Перша і, безумовно, не остання. При цьому назвати картину поганою не можна, вона радше посередня, з відверто невдалим монтажем, невиразна і архаїчна, позбавлена яскравого режисерського індивідуального почерку. Замість останнього – стрічкою дрібними уламками розкидане немов навмисне потурання то чи Рідлі Скотту, чи то Кевіну Рейнолдсу. Обидва постановники свого часу зняли власні інтерпретації історії про Робіна Гуда, і, якби не імена головних героїв і карпатський сеттінг, то «Захар Беркут» мав би вигляд чергового історичного бойовика про боротьбу за справедливість. Тим паче, що постановником у стрічці так розставлені акценти, що з усіх літературних персонажів при перенесенні їх на екран випарувалася уся глибина та виразність їхніх характерів.

«Захар Беркут» при усій своїй літературоцентричності найбільше схожий на якийсь розтягнутий пілот не доведеного до ладу і не названого українського фентезі, у якому візуальна форма разом з переконливою фактурою екранної дійсності надмірно придушила зміст. Оператор стрічки Юрій Король мальовниче знімає карпатську природу, і око камери вправно зупиняється на практично первісній і незайманій фактурі, ковзає одягом персонажів, який, однак, далекий від історичної достовірності. І навіть в екшен-сценах візуальна мова стрічки не стає хаотичною; Юрій Король фіксує динаміку виразно, щоб глядач міг зануритися в атмосферу битв.

Блокбастер, у звичному сенсі – це не лише масштабне, видовищне і часом позбавлене будь-яких потуг інтелектуального бродіння кіно, але й таке, що максимально концентрує легко впізнавані архетипи, завдяки яким глядач може без особливих зусиль ідентифікувати себе з персонажами.

Сучасне українське кіно досі перебуває у пошуках тих самих національних архетипів, які згодом було б зручно переміщати з фільму у фільм, незалежно від жанрів і навіть авторських амбіцій. Чи тягне на такого універсального героя Захар Беркут? Безперечно, адже у ньому буквально сконцентрувалися найбільш явні риси національного характеру: мужність, патріотизм, гордість і вірність власним ідеалам. Та й сам літературний матеріал, пронизаний темою національно-визвольної боротьби, аж ніяк не застарів. Тому постановнику, як і всій міжнародній команді картини, у першу чергу, варто було зосередитися на актуальності тексту Франка, який якщо і вимагав, то лише косметичної модернізації і вкраплення у сюжет додаткової динаміки, аби стрічка відповідала усередненим уявленням про історичний екшн.

Головною проблемою фільму став міскаст – інколи абсолютно холосте потрапляння західних акторів у суто український контекст, який і не геть розмитий, однак всередині якого американські та англійські актори виглядають не зовсім впевнено. Подібні кастингові рішення вписуються у подальшу маркетингову стратегію просування фільму за кордоном. Однак, навряд картину можна назвати конкурентоспроможною, при усій популярності за кордоном тієї ж повісті Франка – але зірок класу «А» у фільмі все ж немає.

З огляду на це, «Захар Беркут» може невдовзі просто осісти локальним баластом на стрімінгових платформах, між умовними латиноамериканськими драмами та європейськими трилерами середньої руки. Безперечно, Роберт Патрік (Захар Беркут), Томмі Фленаган (Тугар Вовк) і Поппі Дрейтон (Мирослава) мають хороший акторський бекграунд, втім грають своїх героїв рівно так, як вони прописані у сценарії – схематично, спрощено і передбачувано. Фільму не вистачає головного – кіномагії. А без неї складно сприймати «Захара Беркута» як ідеологічно цілісний кінотвір, який з одного боку намагається усім подобатись, а з іншого – розпорошується на множинні штампи і віддає декларативним патріотизмом.

Захар Беркут
2019
режисер: Ахтем Сеїтаблаєв, Джон Вінн
жанр: національний блокбастер
у головних ролях: Роберт Патрік, Томмі Фленаган, Роккі Майєрс, Поппі Дрейтон, Алекс Макніколл

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: