Увага, в тексті є спойлери
Фільм розповідає про Леоніда, якого називають Памфіром (Олександр Яцентюк). На початку стрічки чоловік повертається зі заробітків до своєї сім’ї в прикордонне буковинське село, що межує з Румунією. Назар (Станіслав Потяк), син Памфіра, усвідомлює, що може знову втратити зв’язок із батьком, бо той збирається назад до Європи, тому вирішує затримати Памфіра принаймні до свята Маланки й підпалює будівлю місцевої церкви. Не маючи іншого вибору, Леоніду доводиться відповідати за вчинок сина і поновити зв’язки зі сумнівним минулим, які приведуть до невідворотних подій.
Памфір готовий до найбільш неочікуваних вчинків, задля отримання бажаної вигоди, але будь-яке рішення дається йому з важкістю, адже він пропускає його через призму користі для родини. Ми можемо спостерігати, як із перших хвилин фільму і до кінця в героя зберігається тонке відчуття любові до родини, але воно має доволі амбівалентний прояв. З одного боку, проявляється в піклуванні про краще майбутнє сина, а з іншого – фінал лишає запитання щодо майбутнього Назара, яке може стати своєрідним символом фільму для глядач(-ок)ів чи лише роздумами про можливі подальші події.
Тема сім'ї у фільмі є неоднозначною. Нам показують декілька родин, серед них Памфірова, управлінця Морди та найтаємничіша – батьки Памфіра. А точніше – матір, яка працює в прикордонній службі й повторює фразу: «Що для одних гріх, то для простих людей підробіток». Колись вона призвела до сімейної драми, наслідки якої натомість «вигрібає» батько.
Мати Памфіра також єдина у родині, хто легально пов’язана з кордоном. Це важливо, адже події стрічки відбуваються після 2017 року, коли Європейський союз скасував візовий режим для українц(-ок)ів із біометричними документами.
Кордони державні – лише один із проявів поняття межі у фільмі. Режисер також не забуває згадати й тему кордонів із ворогами, умовного кордону між українцями та руснею, що проявляється в небажанні знатися з москальською мовою чи згадкою про смерть односельчанина від рук сепаратистів.
Ще одні кордони, які важливо згадати в контексті фільму – кордони релігійні. Вони прослідковуються у відносинах між баптистами-протестантами, (чи як їх називають на заході України – штундами) та православними християнами.
Цей історичний конфлікт базується на тому, що протестанти відкидають традиційні правила та забирають територію в історичної релігії України.
У фільмі ми зустрічаємо різні релігійні й моральні установки. Дружина Памфіра (Соломія Кирилова) – парафіянка протестантської церкви, його батьки – православні, віра Назара – це віра у свого батька, а сам Леонід воліє лишатися атеїстом, бо в минулому його прадіда, якого також називали Памфіром, жорстко використали, зламавши йому життя. Це залишило глибокі шрами на цілі покоління, хоча в одній зі сцен ми дізнаємося, що в Леоніда є похресники – брати-близнюки. Тобто герой приймав релігійний обряд, щоби стати хрещеним батьком. Варто згадати й брата Памфіра – Віктора (Іван Шаран), – який також атеїст, але вважає, що релігія створена, щоби маніпулювати народом через почуття провини щодо своїх дій, тримати в кайданах і не давати діяти за бажанням.
Сучасні часи християнства, древні звичаї язичництва з поклонінням богам природи та фольклорний культурний атрибут завжди знаходили можливість поєднатися й жити в гармонії, яку називають одним словом – синкретизм. Це створювалося задля того, щоби при експансії віри об’єднати різні верстви населення, які мають свою культурну і природну ідентичність, щоби зберегти їх у вірі й не образити їхню приналежність та погляди, за які вони міцно тримаються та оберігають.
Синкретичне і свято-карнавал Маланка, що об’єднує всіх персонаж(-ок)ів, а для режисера стало тривалою пригодою. Він досліджував його понад 10 років в різних регіонах України та Румунії (ви можете ознайомитися з документальним фільмом «Красна Маланка» (2013) на стримінгу Тakflix).
Історично Маланка відзначалася як початок нового року та пов’язувалася з культом природи та землеробства. У цей день люди справляли різноманітні ритуали, спрямовані на пробудження природи зі зимової сплячки та забезпечення її родючості в новому році.
Згодом християнська церква віддала 14 січня святкуванню Йордану, що також має символіку оновлення й очищення. Однак, народні традиції святкування Маланки збереглися в певних регіонах як справжні фольклорні дійства. В наші часи Маланка має багато різноманітних елементів, як-от карнавальні костюми, маски, хороводи, пісні, вогняні шоу та інші ритуали.
«Памфір» став автентичною збіркою святкувань із кількох сіл, де проходили зйомки та надає святу великого значення. Про це говорить те, що вперше ми бачимо головного героя в карнавальному костюмі, а кульмінаційна сцена відбувається вже на самому святкуванні. Відштовхуючися від сцени зустрічі батька та сина, режисер розповідає історію, яка починає повільно дрейфити по зелених горах, і переходить до прискорених драйвових кадрів засніжених гір. Видається, що Сухолиткий-Собчук намагається створити унікальний український вестерн, але просідає в кримінальну драму.
Чому фільм глибше сприймається як вестерн, а не кримінальна драма? Вестерн як культурний простір, має на меті розповісти про конфлікти сильних людей, які шукають нового життя, які борються між собою, долають безкрайні простори, які в нашому випадку втілили гори. Гори в стрічці «Памфір» – це місце, в якому ти постійно маєш виживати, усвідомлюючи свої цілі, вибір, і йти до них непорушно, бувши відданим власній родині, культурі чи іншим ідеалам.
Через кримінал ми більше пізнаємо минуле героя, що його сформувало. Але в тому часі, в якому зараз перебуває Памфір, кримінал залишився позаду чи тіньовим боком, що не є важливим для відкриття героя.
У стрічці добре прописаний перехід з однієї частини фільму в іншу через невеликі деталі. Але короткий екранний час (100 хв) ускладнює розгортання заданих автором тем. Можливо, при збільшенні хронометражу, історія мала би органічніші сюжетні повороти, які були би переконливішими, розкривали би краще другорядних персонажів.
Режисер дає нам велику дозу допінгу в буквальному сенсі, коли герої перетинають кордон із контрабандою. І надалі темп фільму змінюється, змушує нас бігти швидше, щоби встигнути за різними логічними зв’язками й мізансценами, які нарешті зіткнуться, оглушуючи наш погляд і дезорієнтуючи в останній сцені. Вона ніби має продовжити історію, але зупиняється, що і створює повну порожнечу та незрозумілість ставлення до героя. Це стає нерухомим свідченням прагнень українців врятуватися заради кращого майбутнього.
«Я віддаю перевагу фільмам, які присипляють глядачів у кінотеатрі», – сказав режисер іранської нової хвилі Аббас Кіаростамі в одному з інтерв’ю. – «Деякі фільми змушували мене задрімати в кінотеатрі, але інші стрічки змушують мене не спати вночі, прокидатися вранці з думкою про них і думати далі про них тижнями».
Хто ж такий Памфір?
- В наш час Памфір – це молода людина низького соціального статусу в суспільстві, вона займається простою роботою й зазвичай є аутсайдером серед інших.
- За фільмом, Памфір означає сильного та кремезного, як темний камінь, людину, в якій не видно емоцій чи стану душі. Вона обороняє рідних і міцна у своїх поглядах.
Конструкція фільму міцно стоїть на грі актор(-ок)ів, для більшості з яких «Памфір» є дебютним проєктом. Щоби підготуватися до своїх ролей, актор(-к)и жили місяцями в глибинках Карпат, вчилися звичаїв місцевого населення, їхній культурі, діалекту й жаргону, що створили унікальне відчуття точного зображення прикордонних буковинців.
Складні були й зйомки. В інтерв’ю «Тиктор медіа» режисер розповідав, як знімали одну з останніх сцен у фільмі, свято Маланки, де брали участь понад 100 людей масовки та 100 людей зі знімальної групи. Це все знімалося високо в горах, куди неможливо було дібратися фурами з технікою. Команда називала цю сцену «Фіцкаральдо 2», що відсилає до однойменного фільму Вернера Герцога, який знімав його на Амазонці, де в процесі треба було переправити пароплав з одного боку гори на інший за допомогою колій для потягу, мотузок, колод дерева та сили рук творчої команди.
Карпати створили насичену живописну кольорову гаму стрічки. Колористка Оля Юрасова для The Village Україна розповідає, що її, оператора та режисера насамперед надихали фаюмські портрети та східно-азійські фільми, де колір відіграє одну з найважливіших ролей і краще розкриває персонаж(-ок)ів. Кольори у стрічці «Памфір» проявляються від спокійних природних до метушливих людських, вони проникають в саму глибину героїв, природи, сільської місцевості й дійства карнавалу Маланка.
Гама створює атмосферний наратив, який знайомить глядача не з курортною і туристично-кліповою картинкою Карпат, а з доволі простою й тяжкою буденністю жителів села, яким потрібно багато працювати, щоби дати власній сім'ї більше, ніж просто хліб та прихисток у теплому домі.
Операторська робота Микити Кузьменка, який зняв сучасний український балет «Водуруду», документальний фільм «Жива ватра» та численні кліпи разом із режисеркою Таню Муіньо, є цінним внеском у фільм. У тандемі з режисером Сухолитким-Собчуком вони змогли створити картину, що по-новому відкрила українську самобутність для світу та заслужила визнання глядач(-ок(ів і критик(-инь)ів на фестивалях.
Із моменту виходу на екрани кінокритики та глядачі починають обговорювати схожість сильного культурного впливу фільму «Памфір» на той, який свого часу створили «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, але щоби краще це усвідомити, має пройти деякий час.
У роботі оператора відчутний вплив оператора Емануеля Любецького та його роботи «Легенда Г’ю Гласса». Він використовував техніку «одна дія – один кадр», що дозволяє відтворити рух часу та відчуття присутності за допомогою середнього довгого плану. Відомий своєю майстерною кліповою роботою, Кузьменко чудово передав колорит Карпат та характери герої(-нь)в, виконуючи докладні вказівки режисера, який хотів показати, що бачать місцеві жителі, зустрічаючи мальовничі краєвиди кожного дня. Це має справді захоплювати глядача, який ніколи чи рідко відвідує цю місцевість.
Можливі дифірамби, що лунатимуть зі слів україн(-ок)ців до фільму можуть бути виправданими. Водночас легітимною буде і точка зору людей, яких захитує ритм картини, які не бачать фінальної боротьби добра і зла, а замість цього – відкриту, але не зовсім логічно поєднувану кінцівку стрічки.
Чи стане картина попри ці вади новою класикою – покаже час, а зараз нам важливо далі відкривати мультикультурність українського народу, як, наприклад, це зробив свого часу Параджанов у «Київських фресках» вишукуючи кожну деталь, щоби можна було її зберегти та відкрити світу, наче полотна Брейгеля. Але, звісно, не з боку обвуглених і аполітичних фільмів лозниці, які вже встигли вицвісти у власному українському контексті, водночас залишаючися сильним зображенням україн(-ок)ців для світу.
Дякую щиро а статтю. Цікаво читати і заглиблюватися у деталі створення картини, її історичний та культурний підтекст. Дякую автору! Натхнення усім!