Сергій Параджанов – режисер вірменського походження, значення якого для українського кінематографу важко переоцінити. Наприклад, ще під час навчання у ВДІКу Параджанов доклав руку до створення фільму «Тарас Шевченко» (1949). Пізніше – навчався у «нашого всього», Олександра Довженка. А незворотня доля у вигляді інститутського розподілу спрямувала його по закінченні навчання саме до Києва, де ще ніхто не знав, що Параджанов зніме один з магістральних фільмів українського поетичного кіно.
Першою повнометражною роботою режисера стала казка «Андрієш» (1954), що схожа на будь-яку казку, відзняту у Радянському Союзі. Інша справа, що це повноцінне звернення режисера до твору з фолковими елементами. Тобто до тієї стилістики, що зачепить кращі роботи Параджанова, перелік яких, звісно, очолюють «Тіні». Після «Андрієша» Параджанов чимало працює з українським матеріалом, здебільшого – у документалістиці та научпопі (хоча ігрові роботи в той період теж трапляються). Найважливішим з тодішніх стає підхоплений ним чужий проект –
Квітка на камені
1962
Фільм репрезентує Донбас шістдесятих: естетика шахтарських містечок посеред степів, сектантські рухи і трохи народних легенд. Не дивлячись на такий суто ідеологічний матеріал як тема шахтарства, Параджанов уникає зайвого пафосу та пропаганди. І навіть якось проносить на екран свої фолкові уподобання, заряджені ідеологічною вибухівкою – легенду про кам’яну квітку, яка згоріла у руках Петра. Неважко розцінити, як досить-таки прозорий та емоційний натяк на скоре закінчення Відлиги, правда?
Головування над проектом Параджанов отримав випадково: під час роботи над фільмом загинула акторка Інна Бурдученко, внаслідок чого співкурсника Параджанова, Анатолія Слісаренка, засудили та відсторонили від фільму. Параджанову нічого не лишалося, окрім як довести проект до кінця: він змінив назву з «Так ніхто не кохав», а заразом – і загальний посил. Параджанов вже не вперше підхоплює чужий проект внаслідок трагічної випадковості – власне, так сталося зі згадуваним раніше «Тарасом Шевченком», якого режисер закінчував після смерті свого вчителя, Ігоря Савченка. Проте один з найпотужніших проектів доробляли без участі самого Параджанова. Йдеться про
Колір граната
1967
«Тінями забутих предків» Параджанов фактично увірвався у світовий кінематограф, вразивши не тільки фестивальні журі, а й іменитих режисерів – Антоніоні, Фелліні, Куросаву. Фільм значно схвальніше оцінили за кордоном, ніж у Радянському Союзі – до слова, так свого часу сталося із «Землею» Довженка. Цю ж долю розділив і «Колір граната».
Ця мистецька робота Параджанова побудована не на українському матеріалі. «Колір граната» розповідає про вірменського поета Саят-Нова лише так, як може вестися ця оповідь – мовою поезії. Тож Параджанов фільмує статичні кадри з безліччю образів і промовистих деталей, де кожен рух стає не тільки екранною подією, але й своєрідним переходом від однієї строфи до іншої. Складна кіномова одразу зіштовхнулася з неприйняттям цензури, яка точно сформулювати претензії не змогла, але якийсь підвох все одно відчула. Внаслідок цього фільм заборонили на тривалий час, а фінальну версію монтував не Параджанов, а інший режисер – Сергій Юткевич. За чутками, в запасниках «Арменфільму» знаходиться версія, яку змонтував сам майстер. Та наразі її бачило не так багато людей.
Інша доля випала останньому закінченому фільмові Параджанова –
Ашик-Керіб
1988
Свій творчий шлях Параджанов закінчує так само, як і починав – казкою. Історія про Ашика-Керіба – це суто народна оповідка про бідняка, який розбагатів заради своєї нареченої. При цьому деякі сюжетні повороти нагадують уривки з «Іліади» – еклектика завжди була притаманна творчості Параджанова. У «Ашик-Керібі» режисер поєднує відносно просту історію з особливою образною кіномовою, отримуючи водночас зрозуміле і насичене кінотло. Цей фільм також не потоваришував із цензурою, хоча у 1988-му було вже набагато легше. Тож після низки фестивальних переглядів, в ході якого «Ашик-Керіб» був показаний у Венеції, стрічку було випущено у прокат, а Параджанов невдовзі взявся до наступної роботи. Яку, на жаль, вже не встиг завершити.
