«Герой мого часу» Тоні Ноябрьової: Що таке народне кіно?

Комедія положень про провінціала у столиці

Перші роки незалежності України на телебаченні (та і в кіно) хотілося ночувати перед екраном, якщо по-справжньому захоплюєшся радянськими комедіями. Власне, вони – єдина втеча від сумної реальності, яка так чи інакше оточувала населення, яке не бачило іншого іноземного контенту. Стрічки Ельдара Рязанова та Леоніда Гайдая не вдавалося порівняти з «Монті Пайтоном» чи фільмографією Джона Г‘юза хоча б через те, що сімдесяті та вісімдесяті виростили покоління, яке їх просто не бачило. За відсутністю альтернативи доводилося роками споживати це кіно з телеекранів, що по суті народило якщо не хворобу, то принаймні традицію збиратися родиною біля столу та дивитися на розгубленого Юрія Нікуліна, який намагається зняти з руки гіпс. Минали роки, і традиції не змінювалися, а лише доповнювалися. Тепер жоден Новий Рік не відбувався без широко розплющених очей Маколей Калкіна, а потім і романтичного Ендрю Лінкольна, який за допомогою намальованих табличок розчулює серце Кіри Найтлі й усіх глядачів біля екранів. Симптом такого народного кіно полягає не лише у любові до сюжету чи персонажів. Якоюсь мірою це вже стала не традиція, а звичка, що залипла під корком мозку. Цікаво, що саме комедії мають найбільший шанс стати народними улюбленцями для таких традиційних переглядів. І «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової теж має всі шанси для цього.

Сюжет дебютної стрічки Ноябрьової доволі простий і знайомий: Жорик переїздить до Києва, живе на квартирі своєї тітки та крутиться по різних роботах, аби познайомитись із потрібними людьми та піти далі вверх по соціальній драбині. У США Жорика би називали хаслером, в Україні ж він скидається на звичайного провінціала, який намагається вижити у бетонних джунглях Києва. Що не заважає рухатися Жорику на омріяну гору, то це високий рівень справедливості в крові. Такий персонаж буде знайомий всім, кого виховали ліберальні батьки. Спершу Жорику заважає сміття в будинку, потім сміття в музеї (яке насправді видається експонатом). Такі жарти над і з головним героєм не досягають абсурдності чи фарсу, але слугують хорошими замальовками української дійсності в очах провінціала.

Фільму не пощастило вийти після «Квадрат» Рубена Естлунда, адже безліч схожих жартів є і в стрічці Тоні Ноябрьової. Однак режисерка оповідає їх в іншій манері, що зрозуміліша українському глядачу. Попри похмуру тематику вищезгаданого хаслерства, «Герой мого часу» має яскраву палітру кольорів, яка скоріше нагадує «Готель «Гранд Будапешт» Веса Андерсона. Втім, на цьому порівняння з ним, певно, і закінчуються. З чим хочеться порівняти стрічку, то це з фільмом Юрія Бикова «Дурень» про спробу врятувати будинок, який падає. Обидві стрічки пов’язують образи головних героїв, які жадають справедливості, але тонуть у байдужості суспільства. Та «Дурень» був скорботною драмою про прийняття змін, а «Герой мого часу» скидається радше на затишне кіно з подеколи тривіальним гумором.

hero_still6.jpg
hero_still12.jpg
hero_still8.jpg

Повертаючись до теми народного кіно, хочеться окреслити якісь межі, які стрічці Ноябрьової може вдасться перейти у цьому контексті. Попри відсутність впізнаваних брендів, що були в успішних українських проектах, «Герой мого часу» може зачепити впізнаваністю реалій. Так, жінки на українських базарах таки сваряться на владу та іронізують над Європою. Головний герой проходить всі стадії кафкіанського пекла, аби позбутися сміття в будинку. До цього додається і тема різниці між високим та низьким у світі мистецтва, над якою постійно іронізує режисерка. Принцип народності кінострічки полягає не стільки в її якості, як у впізнаваності. Тому насправді фільм Ноябрьової має переваги перед кількома іншими блокбастерами, які заповнюють українські кінотеатри. Завдяки жартам це кіно може не лише знайти свого глядача, але й згодом акомпанувати святковому сімейному обіду перед телевізором. Єдине, чого справді не вистачає фільму, це сильної та кмітливої кульмінації, яка зробила б висловлювання яснішим у рамках фільму. Поки що «Герой мого часу» має вигляд кумедних скетчів, які не завжди «вистрілюють». Втім, саме з такого кіностендапу починав і Вуді Аллен, який саркастично покепкував над ситуацією у суспільстві шістдесятих та сімдесятих. Хтозна, можливо ця стрічка стане натхненням для різноманітності гумору в кіно сучасності.

Герой мого часу
2018
режисерка: Тоня Ноябрьова
жанр: комедія
у головних ролях: Евгений Бушмакин, Олег Шевцов, Василиса Фролова, Соня Забуга

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: