У березні 2022 року в Данії на фестивалі CPH:DОX відбулася світова прем’єра картини «Назовні», яку Ольга Журба знімала сім років. Сама режисерка в цей час була в Україні: вона не поїхала на кінофестиваль через те, що фільмувала наслідки нового витка російської агресії.
Зйомки фільму Ольги Журби, який частково присвячений евакуації цивільного населення, стали наріжним каменем нашої розмови. Також ми обговорили «червоні лінії» при зйомці людей, які врятувалися з-під окупації, розчарування в кіноіндустрії та ціну власної безпеки.
Коли ти почала знімати під час повномасштабного вторгнення?
Я почала знімати на другий день, коли зрозуміла, що не хочу нікуди їхати, що хочу це все пережити зі своїм народом максимально близько. Й найкраще це зробити з камерою, тому що з нею в тебе є доступ до багатьох точок.
Як ти так швидко зрозуміла, що хочеш знімати повний метр?
Із перших днів я бачила, що багато наших документалістів(-ок) тут і зараз викладають свої відео. Те, що вони роблять – важливо для зовнішнього світу і для боротьби з фейками, які досі [побутують] в інформаційному полі.
Але мені було відразу зрозуміло, що нам потрібне буде глибоке осмислення і рефлексія того, що з нами відбувається, бо це страшна колективна травма.
Я вважаю, що документальне кіно – частина цієї майбутньої рефлексії, реабілітації, усвідомлення. Для мене саме це, мабуть, стало найбільшою мотивацією, тому що до війни я вирішила не знімати документальне кіно. Я трошки…
Втомилася?
Так, втомилася і взагалі якось розчарувалася в кіноіндустрії. В мене було вигорання, мабуть. А коли почалася війна, я відчула поклик, що зараз потрібно знімати для нас. А також зйомки, робота загалом, стали для мене опорою, яку багато хто з нас втратили під час війни.
А що взагалі мотивувало почати знімати так швидко, а не почекати якийсь час, наприклад? І що стало об'єктом, на який вирішила спрямувати погляд?
Ну, дивись, я сиділа у себе вдома, за Києвом, де з перших днів було чутно гучні вибухи – зараз ми знаємо, що це ППО – й літали гвинтокрили. Це було дуже стрьомно. Потім я зрозуміла, що хочу вийти зі свого дому та спостерігати, як усе відбувається.
Я пішла на київський вокзал без акредитації, почала знімати евакуацію. Пару разів на мене накидувалися поліція та люди. Потім до мене приєднався [оператор] Слава Цвєтков. Ми продовжили зйомки в Києві та інших місцях. Тобто спершу я пішла за напрямком евакуації, але пізніше розробила сценарій та розширила тему.
Насправді багато чого хотілося знімати. В перші дні ти навіть не думаєш про форму, про що твій фільм, – ти просто реагуєш, береш камеру й ідеш фіксувати, що відбувається. Я вирішила не розпорошуватися, тому що в перші тижні зрозуміла, якщо буду все підряд знімати, мене просто не вистачить.
Наразі можу сказати, що фільм фіксує колективний портрет українців(-ок), які тікають від жорен війни, та людей, які залишилися та змушені адаптуватися до життя під постійними обстрілами.
В перші дні ти навіть не думаєш про форму, про що твій фільм, – ти просто реагуєш, береш камеру й ідеш фіксувати, що відбувається
Яку географію охоплює твій фільм?
Після зйомок евакуації з Києва ми поїхали в Запоріжжя. Тоді в березні люди почали вибиратися з Маріуполя, й у Запоріжжі відкрили хаб, де зустрічали евакуйованих. Потім були спроби зняти евакуацію з Краматорська. Далі знімали життя та побут людей у прифронтових містах, як-от у Харкові та Миколаєві, та в деяких населених пунктах на нулі.
А Львів, західні напрямки потрапили у фільм?
У Львові ми, на жаль, нічого не зняли. Я знаю, що там теж були переповнені платформи та потяги під час евакуації, але в нас немає матеріалу. Можливо, хтось знімали й ми знайдемо його потім.
Довгий час ти не їздила за кордон, хоча ти, мабуть, перша українська режисерка, в якої відбулася світова прем’єра на міжнародному кінофестивалі після 24 лютого. Як, на твою думку, ми можемо доносити наші меседжі світу, перебуваючи тут?
Так, але наскільки це працює, на твою думку? Можливо, ти знаєш, чи мали твої інтерв’ю місцевим виданням якийсь вплив у Данії?
Мені іноді здається, що більше профіту, коли ти викладаєш у себе в сторіс тут і зараз якусь штуку, яка з тобою сталася, ніж від цих журналів, газет та інтерв’ю. Може, це такий відгомін від мого розчарування, про яке я казала. Але якщо є змога говорити – треба говорити, щоби щонайменше знали, що війна триває, не забували. Бо людям властиво втомлюватися від будь-яких проблем, всі хочуть далі жити щасливо і радісно.
Ти казала, що в тебе спершу не було акредитації від ЗСУ. А коли ти її отримала, стало легше знімати?
Спершу було так, що людина з камерою й навіть із тисячею цих акредитацій і папірців – це диверсант. Я, наприклад, знімала в Лозовій, одній зі станцій біля Краматорська, й на мене там накидалися люди, працівники(-ці) станції – навіть не знаєш, із якого боку до тебе зараз підійдуть і притиснуть до стіни. Можна контролювати страх чи емоції, але воювати з людьми, які накидаються на тебе й ненавидять, бо в тебе, бляха-муха, камера, – для мене це найважче.
А де ти береш ресурс? Мотивація це, звісно, добре, але її вистачає лише на певний момент.
Із ресурсом було важко перші три місяці. Це було безжальне ставлення до себе, яке ти сприймаєш як норму, бо навколо людям набагато гірше. Але нині намагаюся відпочивати між зйомками. Ресурсний відпочинок зараз – це бути вдома й мінімізувати спілкування з людьми.
Спершу було так, що людина з камерою й навіть із тисячею цих акредитацій і папірців – це диверсант.
Ти прийшла до того, що треба відпочивати, через втому чи коли зрозуміла, що тримаєш високий темп, і якщо його не збавляти, то вигориш?
Звісно, це було абсолютне емоційне вигорання, але ти однаково вставала й ішла далі знімати. Просто це переходило в досить небезпечний і депресивний стан, і я розуміла, що це емоційно неможливо витримувати.
Наприклад, раніше після зйомок через те, що не відпочивала, була день в апатичному стані: лежала й не могла нічого робити. І це призводить до не дуже гарних наслідків.
Розуміючи дистанцію, розуміючи, що хочеться щонайменше доробити цей фільм, я зрозуміла, що треба раціональніше та холодніше ставитися до відпочинку, до відновлення ресурсів.
Ти кажеш про дистанцію. Раніше, в одній із наших розмов, ти казала, що хотіла би закінчити фільм до кінця року. Зараз ти теж цю дистанцію бачиш?
Вона не змінилася. До кінця року в мене є план, що я хочу зняти. Вже маючи 70% матеріалу я можу сказати, що це точно фільм, який потрібно завершувати найближчим часом. Погляд зсередини буде кориснішим для впливу на міжнародну спільноту.
Звісно, хочеться робити кіно, яке буде поза часом. Я однаково намагаюся робити його так. Але враховуючи, що буде велика кількість фільмів від іноземних груп, мені хочеться все-таки завершити зйомки до кінця цього року.
У мене є чітко визначена траєкторія. Не можу сказати, що щось кардинально змінилося щодо моїх перших ідей, відчуттів і напрямків, але вона конкретизувалася, ця траєкторія. Все трансформується, багато тем, які хотілося би висвітлювати. Я розумію, що в цей фільм не зможу вмістити все, що бачу, що переживаю. Тому це також одна з причин, чому хочеться його завершити цього року. Є місце для інших тем.
Ти сказала, що ідеї в тебе не змінилися, але моє припущення, що змінилося ставлення до матеріалу та спосіб, як ти хочеш подати ці ідеї. Можеш розказати як вони могли трансформуватися, якщо це правда?
Варто сказати, що ідеї фільму не було. Це був просто поклик. Ідея фільму з’явилася з місця, де я почала знімати й де в мене тоді був доступ знімати. Вже маючи матеріал, я зрозуміла, що так, треба його розвивати, девелопити й іти в цьому напрямку.
Зараз я розумію, що люди з мого часопростору, мого покоління, ті, хто живуть зараз у стані війни, ті, хто проживають це все, – їм дивитися на цю війну прямо зараз, через рік і навіть через два буде нестерпно. Тому я думаю, що цей фільм для українців(-ок) буде актуальним згодом, як й інші наші фільми про війну. Коли все закінчиться, коли буде цей простір для осмислення.
Кіно це ж досвід. Ми й так цей досвід зараз переживаємо. Радше цей фільм – таке послання. Відповідно, й мотивація в мене змінилася. Тоді хотілося щось робити, що тобі допоможе зараз це зупинити, але я розумію, що нам потрібні інші інструменти для цього.
Кіно це ж досвід. Ми й так цей досвід зараз переживаємо.
Ти сама дивишся зараз фільми про війну колег(-жанок)?
Я зловила себе на думці, що зараз викладають перші такі репортажні історії, й мені їх дивитися важко. Деякі дивлюся суто з антропологічної точки зору.
Я розділяю документальні фільми, які несуть інформацію, і фільми, які про досвід. Я от намагаюся створювати фільми, які передають досвід, використовуючи художні засоби. Я ще не дивилася документальні фільми про цю війну, зроблені як досвід. Там емоційно, атмосферно, де ти дійсно заглиблюєшся в контекст, в історію. Зараз мені їх дедалі важче дивитися. Суто через те, що я їжджу, бачу це, переживаю, живу в стані війни.
Зараз я розумію, що люди з мого часопростору, – їм дивитися на цю війну прямо зараз, через рік і навіть через два буде нестерпно.
Я тебе розумію. Мені все ок, а от, наприклад, моєму знайомому продюсеру не сподобався фільм про війну через те, що він все це бачить щодня. Не показали нічого такого, щоб він хотів побачити чи не знав.
Так, є таке. Тому я думаю, що цей фільм, який ми зараз робимо, на жаль, для українців(-ок) деякий час не буде цікавим. Цікавим, це може не те слово, але ми дійсно втомилися емоційно переживати, співчувати. Водночас є паралельна реальність – міжнародна спільнота, й от там що більше буде історій про цю війну, то краще.
Де для тебе проходить етична межа між тим, що знімати, а що не знімати? Люди в тих місцях, де ти знімала, можуть ділитися історіями не лише тому, що вони прийняли свідоме рішення, а через свій вразливий стан і травмованість.
Це одна з причин, чому ми більшість сцен вирішуємо знімати на довгому фокусі або на загальному плані. Це таке спостереження на дистанції, бо мені важко було підходити в тому ж Запоріжжі до мешканців(-ок) Маріуполя. Це люди, в яких життя ледь жевріє в очах: вони місяць жили під бомбардуваннями в підвалах без їжі, рятували або ховали близьких, виїжджали під обстрілами, проїжджали 20 оркських блокпостів, терпіли терор та приниження. І на них потім навалювалися журналіст(-к)и з різних медіа. Я навіть гризлася з такими журналіст(-к)ами іноді.
Ти приїжджаєш з цього пекла і тут ти під прицілом камер. Я відчувала, що в нас немає права на це. Були люди, які готові говорити, і ти якось підлаштовуєшся під них. Вони бачать камеру, видно, що на неї добре реагують. Тоді ми підходили ближче, знайомилися та знімали, про що вони говорять.
Ти часто знімала у небезпечних місцях. Як ти підходиш до питань безпеки?
Ми знімали декілька тижнів у Миколаєві, й оскільки там кожну ніч і навіть удень обстріли, ми ховалися між двома стінами. А щодо зйомок в гарячих точках, ми в Миколаївському районі також були в населеному пункті на нулі. Я розуміла ризики, нас попереджали військові про них. Частина групи, яка не хоче їхати – не їде. У нас нема такого «егегей, знімаємо кіно, робимо святе діло». Ні, безпека насамперед.
Але, звісно, це страшно, і кожен раз це страшно. Востаннє, коли ми їздили в такий населений пункт, потрапили під обстріл. Я вперше бачила так близько приліт снаряду. Ти вкотре розумієш, наскільки ти крихка. Але однаково продовжуємо. Ми всі вже знаємо, що війна – це грьобана лотерея, ніколи не знаєш, де вона знайде тебе: чи то на нулі, чи то у Вінниці, де ти йдеш просто містом.
Про мирний бік життя в Києві мені було б нудненько знімати.
Знімати в таких місцях – це необхідність фільму чи ти вирішила, що треба фіксувати екстримальний досвід теж?
Я не обираю якісь місця, щоби спеціально показати жесть. Чому, наприклад, Миколаїв? Тому, що в нас колективний портрет людей, які тікають від жерен війни, й колективний портрет людей, які залишаються та адаптуються до неї. Тому, відповідно, щоби показати життя людей, які далі живуть під час війни, треба їхати у прифронтове місто. Таких міст зараз багато. Весь південь, схід – схожі історії. Ми з командою обрали Миколаїв, тому що знайшли там підприємство, яке продовжує виробництво життєво необхідного продукту під обстрілами. Це важлива деталь нашої війни, що люди та країна функціонують у нереальних умовах.
Ти казала, що хочеш показати досвіди війни. Зараз так сталося, що все-таки є певна локалізація. Прилетіти може будь-де. Але є міста, які обстрілюються частіше. Чи було б тобі цікаво зняти якраз мирний бік життя під час війни? Наприклад, київські кавʼярні?
Мабуть, я не режисерка таких фільмів. Ні, мені не було би цікаво таке зняти. Але думаючи про теми наступні, які хотілося би висвітлювати, вони не завжди пов’язані з гарячими точками. Це не є обов’язковим критерієм. Але про мирний бік життя в Києві мені було б нудненько знімати.
Оля,молодец!!!